— Пусти мене, пане. Люди дивляться. Соромно, — рівно сказала красуня, першою порушивши мовчання.

Тимофій уперше в житті зніяковів, тому випустив дівочий стан, відступивши на крок та не зводячи з красуні очей, хоча ніколи не гаяв нагоди пообніматися з красунями.

— Даруй мені, панно. Я зовсім не хотів тебе штовхнути, — схвильовано промовив хлопець, хоча зазвичай поводився з дівчатами з милою зухвалістю.

— Та пусте! Я ж бачу, що ти не навмисне, — весело відповіла дівчина і знову всміхнулася.

Обійшовши його, незнайомка пішла далі. Утім, не втрималася й озирнулася — Тимофій стояв наче скам’янілий і дивився їй услід. З такої уваги красуня пустотливо подарувала ласкаву усмішку молодому хлопцю і, прискоривши крок, пішла в кінець вулиці.

Усе ще не в собі від чудної зустрічі, Тимофій досі стояв, не відриваючи очей від тонкої фігурки. «Та що ж я стою, наче пень? Швидше за нею! Хоч ім’я дізнаюся!» — промайнуло в його голові. Він кинувся за дівчиною, абсолютно не дивлячись собі під ноги, тому знову налетів на якусь жінку. Мабуть, сьогодні Тимофієві особливо щастило на жінок! Тільки цього разу замість юної красуні йому дісталася сухенька старенька з кошиком, яка дріботіла кудись у своїх справах. Із несподіванки й переляку дурна баба заволала на всю вулицю перше, що спало їй на думку: «Допоможіть! Грабують!» — і жваво припустила вулицею, сподіваючись уникнути стусана, який неодмінно дістала б, якби на місці Тимофія був хто-небудь інший, хто менш поважав старість. Хлопець озирнувся на пришелепувату стару, але та вже завертала за ріг останнього будинку. Коли Тимофій знову подивився туди, куди пішла дівчина, то зрозумів, що загубив її. Він добіг до кінця вулиці, але так і не знайшов сліду загадкової красуні — та наче розчинилася в лабіринті кривих провулків.

— А щоб тебе чорти вхопили, стара відьмо! — вилаявся Тимофій і навіть сплюнув із досади на бабцю, яка так недоречно трапилася йому на шляху.

Не тямлячи себе, лаючи всіх старих на світі, що плутаються в порядних людей під ногами, Тимофій повернувся назад. Марко, витончено притулившись плечем до огорожі чийогось будинку і схрестивши на грудях руки, зі сміхом спостерігав за маневрами свого друга.

— Ну що? Яка гарніша — молода чи стара? — весело запитав він, коли розсерджений Тимофій підійшов до нього.

— Тобі лише зубоскалити! Через цю стару каргу я таку дівчину проґавив!

— А що мені буде, якщо я скажу тобі, хто ця красуня? — з невинним виглядом вкрадливо запитав Марко.

Тимофій неначе розквітнув.

— Ти її знаєш? — схвильовано запитав він.

— Знаю! — недбало відповів Марко.

— Ну!

Марко розсміявся, поглядаючи на свого красеня друга, який благально дивився на нього.

— А що мені за це буде? — знову запитав він.

— Та що забажаєш! Хоч душу мою вийми та собі візьми! Хто вона? Говори вже! — нетерпляче вимагав відповіді Тимофій.

— Ох ти й гульвіса! Ну, душа мені твоя ні до чого, вона в тебе й так досить грішна та розпущена. А от від меду ввечері я не відмовлюся.

— Тобі вчорашнього мало? Що ж, буде, буде тобі меду та горілки стільки, скільки забажаєш! Не муч мене!

— Її звуть Орися, — сказав Марко, усміхаючись у вуса. — І вона — Федора Голуба дочка. Тільки я її маленькою дівчинкою пам’ятаю, але вона зовсім не змінилася. Якою була гарненькою лялечкою в дитинстві, такою й залишилася. Тільки тепер справжньою красунею стала! Її я чомусь одразу впізнав, на відміну від татуся.

— Веди мене до неї! — негайно зажадав Тимофій.

— Охолонь! — насупився Марко. — Ти ліпше себе в руках міцніше тримай. Чи ти мене не зрозумів? Її батько — той самий холуй, якому ти напередодні в корчмі в пику зацідив! Гадаєш, він шалено радий буде тебе бачити після вчорашніх неподобств? Він не пропустить нагоди розрахуватися з тобою за побої під зад нагайкою. Та й не знаю я, де тепер Голуб живе!

Тимофій засмутився, адже зрозумів, що тепер дістатися до красуні буде вкрай складно, тож почав гірко шкодувати про те, що накоїв учора. Але хто ж знав, що в цього ляського блюдолиза виявиться така красуня донька?

— І що мені тепер робити? — спересердя мовив він.

Марко уважно подивився на засмученого друга, знизав плечима.

— Удавись, — серйозним тоном порадив він, але очі його весело заблищали. Тимофій пирснув, а потім обоє друзів розреготалися, уявивши, як задирака Тимофій, гірко каючись у затіяній напередодні бійці, іде вішатися.

Дівчину, що полонила Тимофія, насправді звали Іриною, але всі навколишні називали її зменшувально-пестливим ім’ям — Орися. Вона була старшою із трьох дочок магістратського урядника Федора Голуба.

Старий Федір овдовів, коли Орисі минуло дванадцять років. Нещастя його полягало в тому, що він щиро мріяв про сина, але всі його сини вмирали в дитинстві, не проживши й одного року. Остання спроба народити хлопчика коштувала його дружині життя — вона померла, народивши мертве немовля чоловічої статі. Відтоді маленька Орися замінила в домі господиню й матір двом своїм молодшим сестричкам.

Смерть дружини надломила Голуба. Не те, щоби він так несамовито її кохав, але ця втрата відкрила йому гірку істину: смерть не вибирає людей — вона просто забирає будь-кого в усяку годину. Це стало страхіттям для Федора: він не боявся за себе, ні. Сенсом його життя, його відрадою стали троє доньок. Усю свою любов, на яку він тільки був здатний, старий урядник переніс на дочок. Він із жахом усвідомив, що одного разу може теж ось так просто померти, і тоді його дівчатка залишаться зовсім самі в цьому жорстокому світі, без захисту й опори. Адже жодної рідні він не мав. І що тоді станеться з його донечками? Хто їх захистить? Ось чому Голуб прийняв унію і звів із поляками тісну дружбу, що доходила до підлабузництва, — вони були господарями життя, отже, він міг урвати від їхньої могутності шматочок для своїх дівчаток. Він прагнув дібрати всім трьом дочкам достойних чоловіків, які стали б їм захистом і опорою, коли його не стане на цьому світі.

Крім того, Федір страшенно боявся не впоратися з обов’язком батька стежити за моральністю і благочестям дочок. Через це чоловік був іноді занадто суворим, але в душі надміру любив усіх трьох і заради їхнього щастя готовий був продати душу дияволу.

А два роки тому на руки Голуба звалилася ще й турбота про племінницю. Його сестра, незважаючи на своє нешляхетське походження, дуже вдало вийшла заміж за поляка, дрібного шляхтича, полонивши того своєю вродою. Її чоловік давно загинув на якійсь війні, а сама вона померла два роки тому. Дочка Барбара залишилася зовсім сама, але з непоганим спадком. Федір забрав небогу у свій дім, а її майно взяв у своє управління, акуратно фіксуючи всі прибутки й відкладаючи їх, бо вважав своїм святим обов’язком зберегти статки сироти. Крім того, чоловікові було шкода племінницю — її доля була тим кошмаром, який переслідував нещасного урядника з моменту смерті дружини.

Панночка Бася вдалася в батька — вона була негарною й тому страшно розпещеною матір’ю. Дівчина усвідомлювала свою непривабливість, але була дуже охоча до чоловіків, хоча й розуміла, що єдина риса, що приваблює до неї шанувальників, — це багатство. Утім, такі обставини все ж не заважали добре вихованій Басі бути ввічливою у спілкуванні й мати успіх.

Старий Голуб зовсім змучився з небогою, яка відчайдушно кокетувала із шанувальниками. Він дуже переживав, що свавілля й легкість поведінки панночки Басі послугує поганим прикладом для Орисі, яка вже виросла і стала справжньою красунею.

Але на щастя батька, Орися виросла скромною й доброю дівчиною. Вона була покірливою та слухняною волі батька, хоч іноді могла проявити твердість характеру. Найімовірніше, Орися просто приховувала від навколишніх свій гордий і незалежний норов, воліючи бути такою, якою її бажав бачити насамперед батько. Це набагато полегшувало дівчині життя — батько довіряв і був спокійний за доньку, зосередивши свою пильність на велелюбній племінниці.

Того дня Орися відвідувала свою подругу Катерину, яку батьки насильно видали заміж цієї весни. Дорогою додому Орися із сумом згадувала гіркі сльози подружки, її скарги на гірку долю й нелюба-чоловіка. Дівчина мимоволі задумалася про те, як може скластися її доля в найближчому майбутньому. Їй нещодавно виповнилося сімнадцять років, і батько вже подумував, як вигідніше прилаштувати доньку. Згадуючи свою подружку, юнка боялася повторити її долю. Занурена в такі серйозні думки, Орися й зіткнулася з Тимофієм цього літнього дня на київській вулиці.

Зустріч сколихнула дівчині душу — перед очима досі стояв молодий козак із вродливим, засмаглим обличчям і яскравими синіми очима. Орися згадувала його погляд і жіночим чуттям розуміла, що вона теж не залишилася непоміченою. А як він усміхався їй! Як спритно впіймав і втримав від падіння! А як дивився вслід! До цього жоден чоловік не дивився на неї таким поглядом. Ні, на неї, звичайно, звертали увагу молоді хлопці й навіть чоловіки солідного віку, але жоден із них не дивився на неї з таким захопленням, як цей незнайомець. Невідомі досі почуття сколихнули невинну душу Орисі — вона мимоволі шкодувала про те, що той красень не наздогнав її. Може, треба було затриматися або хоча б не йти так швидко? У цих роздумах і спогадах Орися провела решту свого дня.

А Тимофій, повернувшись додому, весь день ретельно обдумував шляхи пристойного знайомства із уподобаною дівчиною. Перебираючи всі можливі варіанти, молодий гульвіса все-таки зупинився на одному, який хоча й зачіпав гордість, але все ж давав ідеальну можливість познайомитися з Орисею, а головне — постійно бачити надалі.

Тимофій попросту вирішив перепросити в Голуба. Але от для цього йому потрібен був шляхтич Кражевський, вхожий у дім до київського урядника. Він, звичайно, міг попросити про це Марка, але той сам брав участь у бійці, або тітку Гапку, однак їй довелося б розповідати про сварку. Утім, хлопець розумів, що це неодмінно засмутило би добру жінку. Тому пан Яцек був єдиною особою, яка могла виконати цю місію без зайвого клопоту для її учасників. Марко, дізнавшись про плани друга, обурився: