— Це вона тобі про це сказала? — у Марка тьохнуло серце від спогадів про Христину.

— Та я й сам бачив, що вона до мене байдужа. А ось до тебе ні! Ох, Марку, я такий щасливий! Востаннє я був таким щасливим, коли зі школи на Низ утік!

Марко замовк — Тимофій розбудив у ньому солодкі спогади, які відвернули думки від зухвалого вчинку друга. Уже зовсім стемніло, тому двоє друзів мовчки попрямували додому, кожен із них був зайнятий думками про кохану.

Наступного дня Тимофій нетерпляче чекав у гаю, час від часу прислуховуючись, чи не пролунають легкі кроки вподобаної дівчини, чи не промайне її яскрава спідниця серед дерев. Він пішов один, хоча Марко нав’язливо пропонував своє товариство, поки не второпав, що буде на побаченні зайвим, і залишився вдома.

Молодий козак мучився сумнівом: раптом Орися справді обдурить його й не прийде. Або прийде, але не сама, а з якою-небудь подружкою! А йому хотілося бачити лише її одну. Виснажений сумнівами й нудним очікуванням, Тимофій міряв кроками гай. Він уже зовсім змучився душею, коли його покликали: «Пане Тимофію!» Орися все-таки прийшла.

Прокинувшись уранці, вона знову довго вагалася, але потім усе ж таки зважилася піти на побачення. Сказавши батькові, що піде до церкви, Орися поспішила в гай. На підході до обумовленого місця вона засумнівалася: «А раптом він просто пожартував, а я прийду і стану посміховиськом?!» Тому, давши добрий гак, дівчина зайшла в гай не з боку стежки, а з іншого, щоби мати змогу подивитися, чи справді її там чекають, а чи вчора це був лише жарт. Побачивши хлопця, Орися зрозуміла, що він її нетерпляче чекає. Тож із легким серцем зважилася гукнути його.

Тимофій кинувся до дівчини, не вірячи своїм очам, — невже вона все-таки прийшла? Підбігши до красуні, він зупинився та обережно взяв її долоні у свої. Тимофій був на голову вищим від тендітної Орисі, і ця її крихкість збуджувала в ньому бажання підхопити дівчину на руки, притиснути до себе. Він відчував, як тремтять її ручки, бачив, як від збентеження порожевіли її щічки. Уперше в житті Тимофієві нічого було сказати дівчині від почуттів, які його охопили. Нарешті він знайшов у собі сили заговорити:

— Я вже думав, що ти не прийдеш!

Орися трохи нахмурилася, вивільнила свої руки і строго промовила:

— Я прийшла, тому що обіцяла тобі. А ще тому, що тоді ти, пане, проходу мені не даси. Але це вперше й востаннє! Більш не шукай зі мною зустрічей і не приходь до мого вікна. Негоже це!

— Тоді чому ж так палають твої щічки, моя ягідко? — запитав, усміхаючись, Тимофій.

— Тому, що… — Орися зам’ялася. — Тому…

— Тому що я не такий уже й байдужий тобі! Правда?

Орися зашарілася. Заперечити їй було нічим — Тимофій потрапив не у брову, а в око.

— Ходімо ліпше звідси, — Тимофій узяв її за руку. — Не бійся, я не ображу тебе!

— Я не боюся, — пробелькотіла дівчина.

Пара в мовчанні пішла гаєм, спустилася до берега Дніпра. Місця тут були безлюдні, і перешкодити усамітненню дівчини і хлопця ніхто не міг. Орися йшла поруч із Тимофієм, опустивши очі й відчуваючи на собі захоплений погляд молодого козака. А той не міг відвести від неї погляду — йому й досі не вірилося, що він веде за руку вподобану дівчину, що вона поруч. Орися першою вирішила порушити мовчання:

— А що привело тебе до Києва, пане?

— Я приїхав погостювати у свого друга, Марка Воловодченка.

Орися зупинилася і здивовано подивилася на Тимофія.

— То ти друг Марка?

— Так. Ми подружилися на Січі, а що?

— Це ж треба, який тісний світ! — усміхнулася дівчина. — Я його знаю з дитинства. І батько мій добре знає його матір і бабусю й завжди так добре про них говорить. І сестру його, Даринку, я теж знаю.

— Я щасливий, що близькі мені люди — твої знайомі.

— А чому ти пішов на Січ? Що тебе туди привело? — знову запитала Орися.

— Мій покійний батько мріяв зробити з мене попа! — зі смішком відповів Тимофій. — Але прожити все життя, плутаючись у довгополій рясі, сумно! Тому я закинув школу й утік на Низ.

— А хіба не почесно бути священиком? — побожна Орися була здивована такою думкою.

— Ну, може й почесно, зате нудно й одноманітно. Мене чекали роки, укриті пилом і пронизані нудьгою. А на Січі — воля. Там я вільний від усього того, що сковує людей тут. Це інший, прекрасний світ, повний небезпек і пригод, він дарує свободу.

— Але ж як ти міг не послухатися батька? — Орисі було дивно й навіть дико таке порушення батьківської волі. Сама вона ніколи не наважилася б піти проти рішень свого батька.

— Я хотів сам вирішувати свою долю. Спочатку батько, звичайно, розлютився й погрожував мені всілякими карами, але потім змирився й навіть благословив мій вибір. Та і я жодного разу не пошкодував про те, що став вільним козаком. У нас на Січі, незалежно від походження, всі рівні один одному. Там мене цінують не за те, що я знатний шляхтич, а за те, який я воїн. І так із кожним.

— Але, кажуть, там так страшно! Глушина навколо, безлюддя. Улітку — страшна спека, а взимку — лютий холод. І злі татари бродять. Як же ви там живете?

— Та ні! Брешуть люди, моя зіронько! — усміхнувся Тимофій. — Це прекрасний, чудовий край. Степ жорстокий тільки з боягузами. Але до того, хто сильний духом, хоробрий, він прихильний. Та й живемо ми не в голому степу, а у плавнях Дніпра. Там ростуть густі ліси, повні дичини, звірини всякої, риби. Це наш дім. Багато козаків там живуть зі своїми сім’ями.

— А ти маєш сім’ю?

Тимофій здивовано глянув на Орисю.

— У мене немає своєї сім’ї, — відповів він.

— Та ні! Ти не так мене зрозумів! Твої мати, сестри, брати? — дівчині було цікаво більше дізнатися про Тимофія, тому, соромлячись запитати прямо, вона ставила йому такі навмисно безглузді, але навідні запитання.

— А, це! Мати моя померла давно. Я зовсім маленьким був і не пам’ятаю її. Сестер я не маю й ніколи не мав. Є лише старший брат, Матвій. Але він уже в літах і вдівець. У нього свої сини зовсім дорослі, майже одного віку зі мною. А на Січі найрідніша мені людина — Марко. Немає в мене на світі друга вірнішого, ніж він.

Орися зітхнула — їй стало шкода Тимофія, який рано втратив матір. Власна втрата ще була свіжа в її пам’яті, і дівчина часто думала про те, як було б добре, якби мама була жива. Тут погляд Орисі впав на шаблю Тимофія в піхвах із прекрасно виробленої чорної шкіри. Піхви були прикрашені золотими вставками та інкрустовані хитромудрими візерунками з яскраво-блакитної бірюзи. Руків’я шаблі закінчувалося головою орла, виточеною зі слонової кістки.

— Яка гарна! — захоплено промовила дівчина, вказуючи на шаблю.

— Це польська шабля, карабеля — подарунок батька, — з гордістю відповів Тимофій. — Він подарував мені її давно, і відтоді я ніколи не розлучаюся з нею.

— А можна потримати? Будь ласка! — Орися склала ручки, зовсім як маленька дівчинка. Тимофій розтанув.

— Тобі — все можна!

Він вийняв шаблю і, тримаючи за клинок, простягнув руків’я Орисі. Дівчина обережно взяла шаблю. Вона була неважка й дуже зручно лягала в руку. Орися із задоволенням вертіла шаблю в руках, повертаючи то одним, то іншим боком, милуючись блиском вигнутого клинка. Очі її сяяли, мов у дитини, якій подарували дивовижну іграшку. Тимофій із любов’ю дивився на дівчину.

— Обережно, серденько, вона дуже гостра!

— А чому на руків’ї орел? — запитала Орися.

— Білий орел — це стародавня емблема Речі Посполитої. У ляхів є легенда, що їхній прабатько, князь Лех, заснував найпершу польську столицю, Гнезно, на тому місці, де побачив орлині гнізда на деревах, а над ними в небі заходило сонце й ширяв білий орел. Відтоді ляхи шанують орла і прикрашають ним шаблі. Цю шаблю батько замовляв для мене в Польщі, хоча її клинок викували на Сході, в арабських країнах.

— А як із нею правильно поводитися? — запитала дівчина.

— Чи не в козаки ти зібралася? — розсміявся Тимофій.

— Ну, дав потримати, то покажи, як шаблею рубають! Навчи мене! — зажадала Орися, примхливо надувши уста.

— Дивись! Тримай шаблю ось так!

Тимофій став збоку від неї, обійняв дівчину за стан, направляючи своєю рукою її ручку разом із шаблею. Орися підняла на нього очі — її скроня ковзнула об його щоку. Її обличчя опинилося так близько, що Тимофій тільки зараз второпав, що обіймає дівчину за талію й міцно пригортає до себе. Кров закипіла в його жилах! Він повернув дівчину до себе обличчям, ще міцніше притиснув і, відчуваючи пружність її грудей, поцілував. Спочатку ніжно, потім із наростаючою пристрастю. Впустивши шаблю, рука дівчини лягла на його плече, потім ковзнула по його шиї. Тимофій відчув, що Орися відповідає на його поцілунок. Він погладив її стан й потягнувся рукою до грудей. Але тут дівчина, вочевидь, отямилась, вирвалася й кинулася тікати. Тимофій наздогнав Орисю у два стрибки, ухопив за стан, притиснув спиною до себе.

— Пусти мене, Тимофію! Пусти! — просила дівчина.

Але Тимофій не поспішав відпускати, навпаки, він притулився до шиї Орисі довгим, спраглим поцілунком. Під своєю рукою він відчував, як шалено калатає в її грудях серце.

— Відпусти мене! Будь ласка! — благала дівчина.

— Коли я знову побачу тебе? — запитав Тимофій, чуттєво провів кінчиками пальців по її шиї, ковзнувши під сорочку до того місця, де шийка дівчини переходила у плече. Орися затремтіла, заметушилася в його руках, силкуючись вирватися, але молодий козак міцно тримав.

— Не відпущу тебе, доки не пообіцяєш ще раз побачитися зі мною! — і Тимофій знову почав пристрасно цілувати її шию.

Орися зітхнула, закинула голову, поклавши її на плече Тимофія, ніби дозволяючи йому себе цілувати. Від дотику його губ у дівчини завмирало серце, перехоплювало дух. А Тимофій зухвало цілував і цілував її шию, його рука ковзнула з її талії й лягла на стегно. Потім він повернув її до себе обличчям. «Ну, то ти прийдеш до мене ще раз, кохання моє?» — шепнув він, ніжно торкаючись пальцями її щоки. Орися підняла на нього погляд — у синіх очах Тимофія вона прочитала стільки любові та обожнювання, стільки надії побачити її знову, що не знайшла в собі сил відповісти «ні». Та і їй хотілося знову побачитися з хлопцем.