Ярослава Дегтяренко - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Чому для досягнення цієї мети обрано епоху Хмельниччини? На мою думку, саме в цей період було покладено перший камінь сучасної української держави. Жодна нація не виборювала своєї свободи, не обстоювала своєї гідності так, як це робили наші предки в XVII столітті. У книзі описано цікаві та маловідомі факти з історії України, зображено звичаї, побут, складні суспільні та релігійні відносини, висвітлено причини початку Національно-визвольної боротьби мого народу. Покладені в сюжет події розкриваються через міжособистісні стосунки дійових осіб.

Головним героєм твору не є Богдан Хмельницький — його образ і до мене оспівувало багато авторів. Персонажі роману — прості українці тієї епохи, які хотіли просто жити, кохати, мати сім’ї, дітей, але яким довелося виборювати своє право на гідність та свободу. Тож спробувала донести до читача прагнення моїх героїв, їхні надії та сподівання, що спонукали долучитися до повстання. Адже будь-яку державу уособлює не правитель, а звичайні люди, які її населяють.

Не історик за професією та й не маючи змоги консультуватися з фахівцями цієї справи, я збирала всі матеріали та відомості виключно сама. Тож усі описані в романі події викладено у строгій відповідності до історичних фактів, без перебільшень і перекручувань фактів. Іноді це зробити було дуже складно, адже кожен учений має власну думку й по-своєму ставиться і тлумачить події. Єдине, про що свідомо ніде не згадується у творі, — це тютюнокуріння.

Події роману розгортаються влітку 1647 року, охоплюють 1648 рік та завершуються початком 1649-го. У книзі докладно й у подробицях, практично день за днем описано Жовтоводську, Корсунську, Пилявецьку битви, події літа 1648 року, складну політичну ситуацію, у якій опинилася Україна без надійних союзників. Справді, українському народу довелося самотужки виборювати своє право на свободу. Кримський хан Іслям ІІІ Ґерай хоча й надав суттєву підтримку в перший рік повстання, однак діяв дуже обережно, а пізніше взагалі вів двосторонню політику, не даючи посилитися ані Україні, ані Речі Посполитій та сподіваючись отримати від цього користь передусім для своєї держави.

Під час мого навчання у школі історію рідної країни викладали сухо, навіть скупо, приховуючи або відкидаючи цікаві та суттєві факти й подробиці. Та й тепер знайдеться небагато українців, які зможуть докладно розповісти про Жовтоводську битву або ж дати відповідь на запитання — чому саме ця перша битва була такою важливою для українського народу, які її особливості, у чому полягали труднощі для козацького війська? Чому Стефан Потоцький, маючи у складі своєї армії дві тисячі крилатих гусарів — найсильніших військ Речі Посполитої, не зміг здолати п’ять тисяч козаків-запорожців, які не мали ані артилерії, ані потужної кінноти? Про це, звичайно, можна прочитати в науковій праці будь-якого вченого, але зазвичай науковці пишуть монотонно й нецікаво, від чого читач утомлюється.

Уважаю, події, що трапилися майже триста шістдесят сім років тому, перекликаються із сучасністю. Нині українському народові також необхідно виборювати своє право на свободу, право на краще життя. Саме з цих міркувань у сюжет роману й покладено початковий період Національно-визвольної боротьби.

На мою думку, у літературі склався не дуже оптимістичний образ українця — простуватого й водночас гордого та вічно невдалого борця за свою свободу. Певний сумний образ. Однак насправді це не зовсім так. Вивчаючи праці істориків, я побачила інших українців: зовсім не простаків, а оптимістичних, рішучих, сміливих та палких, готових жертвувати власним життям заради своєї свободи, країни, народу.

Слід зауважити, що найпершу свою перемогу під Жовтими Водами Богдан Хмельницький здобув завдяки підтримці низових козаків. Саме Запорізька Січ стала тією колискою, з якої народилася Українська держава. Звідси й назва роману — «Лицарі Дикого Поля». Багато хто захоплюється хрестоносцями, мушкетерами, корсарами, забуваючи про те, що ми мали своїх лицарів. Утім, про них більшість українців знає занадто мало й тому недооцінює, вважаючи їх нецікавими, а іноді навіть негідними уваги. Але ж ці лицарі були нашими предками, у нас тече їхня кров! Сумно, однак Геббельс мав рацію: «Відберіть у народу історію — і через покоління він перетвориться на натовп, а через два ним можна буде легко керувати, наче стадом». Козаки — це наше минуле. Воно набагато ближче, рідніше, тож варто його знати.

Від самого початку роман написано російською мовою. Моїм бажанням було довести, що про Україну можна колоритно розповідати будь-якою мовою — від цього моя країна не стане гіршою. Уже потім я самостійно переклала книгу рідною українською мовою.

Наостанок хотілося б сказати декілька слів про український степ, описи якого часто можна зустріти на сторінках роману, зокрема й на початку першого розділу. Я народилася й виросла в українських степах. Це — мій край, я щиро люблю його і прагну донести до читачів неповторну красу українських просторів такою, якою бачать мої очі та відчуває моя душа.

З повагою,

Ярослава

Безкрайнє море трав розстилалося на всі боки Дикого Поля[1], наскільки вистачало погляду, і наповнювало душу п’янким відчуттям свободи. Блакитні далі степу вабили до себе будь-якого мандрівника — хотілося йти і йти до них, аби перевірити, чи насправді там усе таке сіро-блакитне, яким здається здалеку.

Липневе сонце в яскраво-блакитному, майже синьому, безхмарному небі заливало своїми промінчиками ці простори, нещадно палило їх, а в повітрі тремтіло марево, наче над розпеченим залізом. Це жагуче повітря було сповнене п’янкими пахощами степових трав, які ще дужче духмяніли у спекотний полудень і серед яких особливо виділявся гіркуватий аромат полину. Яскравими, бузковими плямами квітла шавлія. Медово-золоті кружечки пижма скромно виглядали з густої трави й намагалися перевершити жовті серцевинки ромашок, що гордо вигинали свої білі пелюсточки. А блакитні квітки петрова батога на жорстких стеблинах зовсім не звертали уваги на суперництво сусідів і заманювали до себе легкокрилих метеликів та диких бджіл. Смарагдовий і соковитий навесні, літній степ починав уже потроху блякнути й рудіти від літньої спеки, поступово перетворюючись на гігантський жовтавий килим із вигадливим візерунком із зелених гайків, що росли вздовж блакитних річечок.

Але нікому було милуватися красою Дикого Поля — можна весь день скакати на баскому коні й не зустріти жодної живої душі. І лише потворні половецькі баби ось уже декілька століть понуро витріщалися з давніх курганів на всю цю буйну пишність трав та сріблястих ковилів.

Уся живність, що мешкає у степу, сховалася від полуденної спеки. І тільки ступивши під покров розлогих лісів, що тяглися вздовж Дніпра, можна було відчути прохолоду. Дивовижне видовище відкривалося подорожньому, який потрапляв у ті краї — пишна й соковита зелень лісу спліталась із яскравою бірюзою дніпровських вод.

Але ось пустельну тишу степу порушив тупіт — двоє коней швидко скакали до зеленого гаю. Благородні тварини відчули близькість води, а змучені спекою вершники в передчутті прохолоди квапили своїх коней. Вершниками були двоє вільних низових козаків[2], двоє найкращих друзів.

Один із них — гордовитий козак Марко Воловодченко, киянин. На вигляд йому можна було дати років тридцять, хоча насправді йшов лише двадцять п’ятий. Пишні чорні вуса, запечені сонцем крупні, мужні риси обличчя робили хлопця старшим на вигляд, але однаково не позбавляли привабливості, а розумний погляд сірих очей викликав прихильність до нього будь-якої людини.

Другий козак — хоч і одноліток Воловодченка — був на подив гарним і здавався молодшим. Утім, веселий погляд синіх очей і ніжні, майже жіночні риси обличчя приховували крутий норов і хоробрість свого власника, що іноді межувала з нерозсудливістю.

Звали красеня Тимофієм Клесінським. На Січі гострі на язик козаки-запорожці так і прозвали хлопця за привабливу зовнішність — Красунчик[3]. Спочатку це прізвисько зачіпало юного козака за живе і здавалося йому зовсім не мужнім, несолідним. Відтак, поміркувавши, хлопець визнав його гідним, та й він його повністю виправдовував. Тимофій був нащадком знатного та багатого українського шляхетського роду, але зазвичай він називався своїм січовим прізвиськом, замовчуючи походження.

Обганяючи один одного, козаки увірвалися під покров лісу. Розпашілі коні відчули, що вода вже зовсім близько, і від цього ще більше прискорили свій біг. Спішившись, обидва приятелі скинули одяг і майже одночасно стрибнули у прохолодну воду. Якби в цю мить скульптор, який створював прекрасні статуї античних богів, був присутній на дикому березі Дніпра, він неодмінно схопився б за різець: такі чудові статури мали обоє друзів — високі, сильні і стрункі, з широкими м’язистими плечима, — кожен із цих двох міг стати прообразом для статуї Аполлона.

Здіймаючи каскади бризок, пустуючи й пірнаючи, обидва приятелі вдосталь наплавались і, вийшовши на берег, знеможено повалилися на залитий сонцем пирій. Відчуваючи одночасно і легке тремтіння від холодного купання, і приємне сонячне тепло, обидва переводили дух. Друзі мовчали — кожен думав про своє.

Причини, які багато років тому привели юних Марка й Тимофія на Низ, були вельми цікаві та певною мірою прозаїчні.

Тимофій був молодшим із двох синів багатого українського шляхтича Микити Клесінського, чий маєток Волхóвиці розташований неподалік міста Бара в Подільському воєводстві[4]. Його батько, пан Микита, нині покійний, дуже пишався своїм українським походженням, мав усі привілеї шляхтича, свято шанував православну віру й навіть думки не допускав, що його діти можуть навернутися на католицтво, яке дало б їм у житті більше переваг і вигод. Усе своє життя він обстоював свої ідеали та цінності. Тому пан Микита, вирішуючи долю молодшого сина, розсудив присвятити хлопчика наукам та богослов’ю. Старий Клесінський мріяв про те, що його молодший син стане гідним поборником української культури та православної віри. І часто у своїх мріях пан Микита уявляв той день, коли Тимофій стане духовною особою й посяде почесне місце серед діячів української культури, які зробили так багато для її збереження й розвитку.