— Ти і є моя дівчинка! — Тимофій притягнув її до себе й деякий час молоді люди просто цілувалися.

— Ой, що це в тебе? — запитала Орися, тому що, міцно притискаючись до Тимофія, відчула на його грудях твердий предмет. Знайшовши його й узявши в руки, дівчина побачила велике біле ікло.

— Що це? — з цікавістю запитала Орися.

— Вовче ікло. Цього вовка я сам убив ще підлітком. Козаки вірять, якщо вбити вовка, взяти його ікло й носити на шиї, то воно стане оберегом, що захистить свого власника від татарських стріл.

— А хіба молитви гірше оберігають?

— Ні, не гірше, — усміхнувся молодий козак. — Але ікло є ікло. Та й одним вовком стало менше!

Орися запустила свої тонкі пальчики в густий чуб Тимофія, потім її пальчики ковзнули по його голеній потилиці, вона поклала свою голівку йому на плече, але відразу ж стрепенулася.

— А можна тебе попросити?

— Проси, про що хочеш, моя ягідко!

— А ти не сердитимешся на мене?

— Ні. Чого тобі хочеться?

Орися трохи помовчала, а потім заговорила:

— Маю я подругу. Її звуть Катерина. Так ось, вона єдина, кому я розповіла про тебе. Вона нікому не скаже! До батька не дійде! Їй дуже хочеться з тобою познайомитися. Ось я і прошу тебе, щоби наступного разу на зустріч із нею прийти.

Тимофій пирснув зо сміху, тому що це все здалося йому кумедним.

— А не боїшся, що подружка відіб’є мене в тебе? — вкрадливо запитав він.

— Я тобі відіб’ю! — обурилася Орися й погрозила кулачком. — Та й заміжня вона, первістка свого чекає. А вагітним не можна відмовляти! Нудно їй одній удома весь час сидіти — чоловік так береже, що нікуди кроку ступити не дозволяє. Ось я й подумала, хай хоч один раз із нами прогуляється.

— Ну добре! Показуй мене своїй подрузі. Я не заперечую! — усміхнувся Тимофій. Потім узяв руку Орисі й надів їй на зап’ястя браслет.

— Це тобі від мене, — просто, без усяких передмов, сказав він.

У слабкому світлі скіпочки широкий браслет блиснув золотом і самоцвітами.

— Він же коштовний! — зніяковіла Орися. — Не варто робити мені такий подарунок.

— Але ж ти мені дорожча, щастя моє! Ти ж моє серденько, мій скарб, мій рай на землі, — відповів Тимофій, цілуючи своїй коханій ручки. — Там, усередині, викарбуваний напис і все, що там написано, — чиста правда.

Орися підбігла до лучини і, розстебнувши браслет, прочитала на зворотному боці «Навіки я твій». Дівчина, щасливо усміхаючись, підійшла до Тимофія.

— Щира правда? — запитала Орися, обіймаючи свого милого. — Правда, вічно моїм будеш?

— Навіть якщо стану старим дідом! — весело відповів Тимофій, але потім він трохи нахмурився й додав: — Тільки от я замість браслета ліпше тобі на пальчик обручку надів би.

Орися знітилася. Обоє знали те, що старий урядник ненавидить Тимофія, але воліли це не обговорювати.

— Не журися, янголе. Я зроблю все, щоби ти стала моєю дружиною, — мовив Тимофій та обійняв кохану, а вона, знову сівши до нього на коліна, обняла його за шию, поклавши голову хлопцеві на плече.

Свій подарунок Орися нікому не показувала й ретельно ховала, не сміючи вдягати, окрім як на побачення.

Коли Катруся дізналася, що її все ж таки познайомлять із таємничим коханим, то невимовно зраділа. Тим більшим був її захват, коли вона побачила самого Тимофія. Як завжди галантний і чемний, він абсолютно зачарував Катерину. Про це молода жінка не забула повідомити Орисі шляхом додому:

— Ну, треба ж, як тобі пощастило! Такий гарний, такий розумний! А ладний який! Такий, такий… Не те, що мій пузатий шкарбан Клим! Тільки дивись, Орисю, не проґав свого щастя! За таким і в самісіньке пекло можна сміливо бігти! Я так рада за тебе, так рада! Хоч хтось буде щасливим у житті!

А Тимофій із кожним днем дедалі більше замислювався над тим, як же йому помиритися з Голубом, — у його душі жевріла надія, що старий урядник змінить гнів на милість. Але одна подія переконала Тимофія у зворотному.

Одного разу Федір Голуб вирішив провідати Агафію. Він регулярно ходив до неї дізнатися, чи не має вона в чомусь потреби й чи не ображає хто самотню жінку. Дмитрик мав рацію — Голуб дійсно мав наміри щодо пані Воловод. Ні, це не була закоханість на старість, він не мав потреби в плотських утіхах — якщо уряднику це знадобиться, він легко знайде собі подружку. Однак чоловік уважав Агафію гідною й доброю жінкою. Саме такою, яка може стати доброю мачухою його дочкам. Також урядник начувся про її сімейну драму, однак на скандальну пані Марисю він не звертав уваги, хоча старенька дуже не любила цього чоловіка. Та Федір не переймався цим — він зумів би її вгамувати, якби вона стала його тещею. Але найбільше цікавила Голуба непогана орна земля на околицях Києва та інше, не менш цінне майно, заповідане Гапці батьком, на яке він із задоволенням наклав би свою лапу. Тому урядник так ретельно й допомагав самотній Агафії всі ці роки, розраховуючи, що все її добро рано чи пізно стане його власністю, щойно вона овдовіє. Однак, на превеликий жаль для Голуба, Олексій Воловод був живим, здоровим і вперто не збирався помирати. Безсовісний урядник часто бажав, щоби спритний татарин зрубав макітру цьому Воловодові або ж він за обідом козацькою кашею вдавився. Але Олексій жив, і Федір міг тільки журитися через це та облизуватися, дивлячись і на саму Агафію, і на її майно. Утім, Голуб не втрачав надії!

Появу Марка урядник сприйняв як чергову перешкоду на шляху до свого збагачення, але поміркувавши, все ж розсудив, що молодий козак не завадить йому. А якщо заважатиме, то Федір і на нього управу знайде. І взагалі, розв’язувати проблеми потрібно з їх надходженням — для початку треба поховати ненависного Воловода-старшого, а потім уже подивитися, як вчинятиме молодший, і залежно від цього діяти.

А про Тимофія Клесінського урядник взагалі й чути нічого не хотів, хоча пан Яцек неодноразово відгукувався про нього як про гідну людину і благородного шляхтича, натякав на те, що пора й Голубу змінити свою неприязнь на милість, адже Клесінський може виявитися йому корисним. Але Федір зненавидів Тимофія за те, що війт тоді не покарав його за бійку. Був би Тимофій католиком або хоча б уніатом, це вибачило б його в очах Голуба, який сам прийняв унію. Але те, що православного, нехай і шляхтича, поставили вище від нього, Голуба, який так відданий королю, війту та Речі Посполитій, породжувало в урядникові неабияку злість і мстивість.

І треба ж такому статися, що того самого дня, коли Голуб прийшов до Агафії, першим, кого він зустрів, увійшовши в її дім, виявився саме Тимофій. Зіткнувшись у сінях із молодим козаком, Голуб аж очі вирячив із несподіванки.

— Ти що, пройдисвіте, тут робиш? — від здивування Федір навіть привітатися забув.

Тимофій нахмурився, але стримався і знайшов у собі сили спокійно відповісти на таку грубість:

— Загалом, я тут живу. А ти, схоже, до тітоньки Агафії прийшов?

— Вона хіба рідня тобі, що ти її тіткою кличеш?

— Ні. Але вона мати мого друга. А скажи мені, пане уряднику, чим я тобі такий ненависний, що ти виявляєш мені свою неприязнь? Чи ти досі злишся на мене за ту бійку? Ну, то ти сам винен. І хіба не я перший прийшов із тобою миритися, поступившись гордістю, хіба не я просив у тебе вибачення, хоча не так уже й винен перед тобою?

— Та хто ти такий, щоб я про тебе думав або відчував свою провину перед тобою? — зло випалив Голуб. Цей молодик його неабияк дратував. — Гадаєш, якщо ти шляхтич, то можеш на мене руку піднімати? Так, ти шляхтич, але ти православний, отже — ніхто. Що ви, православні, можете? Ти хіба не бачиш, що католики заправляють усім? Скільки завгодно хизуйтеся своїм благородством, однаково хлопами в ляхів були й будете. А я так не хочу й не буду! І ось що, більше не трапляйся мені на шляху, пане Клесінський. Інакше я так розрахуюся з тобою, що тобі й сам війт не допоможе!

Голуб роздратовано пройшов далі, у будинок. Тимофій, блідий від гніву і приниження, мовчав. На щастя, сильний гнів утримав його від того, щоби прибити нахабу Федора просто на місці. Гірка правда відкрилася Тимофієві — не в тій бійці була справа, а в тому, що його релігійні переконання, його суспільне становище не влаштовували Голуба. Та будь він хоч магнатом, Голуб однаково не повернувся б до нього обличчям. Тимофій зрозумів, що Федір робить свою життєву ставку на поляків. Навіть унію прийняв!

Мовчки, пригнічений своїми гіркими думками, Тимофій вийшов із дому й побрів, куди очі дивились. Ціла буря вирувала в душі молодого козака. Ніколи батько коханої дівчини не прийме його! Ніколи він не зможе не те, що посвататися до Орисі, навіть поріг її будинку переступити. «Цікаво, — подумав Тимофій, — а якби я був католиком чи уніатом, то як би тоді ставився до мене урядник?» Але зразу ж засоромився цієї думки: «Це що ж, заради володіння коханою мені потрібно або унію приймати, або католицтво? Та як думати таке? Як можна змінити віру, свої переконання заради користі? Або відвернутися від православ’я? Чи стати польським підлипайлом? — у сум’ятті Тимофій сам собі ставив ці запитання. — Вчинити так — самого себе зрадити, збезчестити!» Він знав, що Орися залишилася православною, незважаючи на вмовляння батька. І якщо його покірлива, слухняна батьківській волі кохана проявила таку твердість у питанні віри, то що ж він тоді за чоловік, що за козак, що за лицар, якщо так малодушно шукає неправедних шляхів вирішення цієї першої в його житті серйозної турботи?

Із цими тяжкими роздумами Тимофій увійшов до корчми пана Айзіка. Відвідувачів було мало, тому старий корчмар одразу помітив задумливість хлопця. Він сам подав йому глек меду й підсів до Тимофія за стіл.

— Щось ти невеселий сьогодні, пане Клесінський? — обережно почав говорити Айзік, сідаючи навпроти. — Чи все в тебе добре?

— Усе добре, — сухо відповів Тимофій.