— Не впевнений, що київські панянки можуть бути занадто жорстокими й байдужими до такого красеня і благородного воїна, як ти! — вкрадливо розпитував хитрий Айзік.

Тимофій зітхнув і поглянув на старого єврея: темні, мудрі очі дивилися на нього з батьківською добротою. Востаннє так на нього дивився батько, коли Тимофій відвідував рідний дім. А потім прийшов лист від брата, що батько помер. Тимофій зрозумів, старий єврей здогадався, що біда його пов’язана з коханням, і співчуває йому так, як співчував би своєму рідному синові.

— Що не так у твоїх сердечних справах, пане? — вів далі Айзік. — Така людина, як ти, не засмучувалася б через життєві негаразди. Тільки кохання може поранити твою душу.

— І як же ти здогадався, пане Айзіку? — мимоволі усміхнувся Тимофій.

— Я прожив життя — довге та нелегке, і багато чого побачив на своєму віку. Закоханого чоловіка я помічаю відразу. Ну, то що сталося? Невже панночка тебе не любить?

— Та якраз навпаки! Вона мене кохає. Лише її батько зневажає мене за те, що я православний. У його очах — це злочин, холопство. Він ніколи не дасть згоди на наш шлюб, тому що я не лях і не католик.

Єврей задумався, а потім усміхнувся.

— Було б чого сумувати, мій пане! Адже ти маєш такого свата, якому старий Голуб не посміє відмовити! — з хитрою усмішкою сказав він.

— Звідки ти дізнався? — Тимофій скинув здивовані очі на Айзіка. — Хто сказав тобі про це?

— Не бійся, пане Клесінський! — усміхнувся Айзік. — Твою таємницю я збережу і, коли прийде моя остання година життя, заберу із собою в могилу. Не важко здогадатися, що єдиний, хто може мати на тебе зуб, то це пан урядник. Та й він не раз зі злістю говорив про тебе. А всім відомо, що донька його — перша красуня в Києві. Чому ж такому соколові, як ти, не покохати таку красуню, як вона, і не без взаємності? Поміркуй сам: кого боїться й перед ким плазує старий Голуб — перед війтом?! Тобі варто тільки переговорити з паном Ходикою, і вже скоро ми зможемо справити ваше весілля.

— Ти вважаєш, що війт допоможе мені? — Тимофій спохмурнів. — Можливо, але йти до нього на уклін? Принижуватися, тиснути на батька коханої дівчини в такий спосіб? Ні, пане Айзіку, я не зможу так! Це негідно!

— От які ви, молоді шляхтичі, чисті серцем і благородні! — зітхнув єврей. — Просто ще не било вас життя так боляче, як било нас, старих. Міряєте все честю. Але зрозумій ти, що в цьому світі все купується й усе продається. І чого варта вся твоя любов, усе твоє благородство й відвага перед золотою монетою або впливом вельможного пана чи градоначальника? Та нічого! Старий Голуб дуже любить своїх дочок, але вони для нього — лише розмінні монети в союзах із багатими зятями. І він певною мірою має рацію: що станеться з дівчатами, якщо чоловіки не зможуть їх захистити від життєвих негараздів? Бачиш ось ту гладеньку служницю? Чоловік її був досить заможним ремісником, але не зумів обстояти ані себе, ані своє надбання, адже не мав покровителів, не пішов на поступки. Голову посмів підняти! Ось і відібрали в нього все майно. Тепер і він, і дружина його — жалюгідні жебраки-наймити. Але ж як вони добре жили! Голуб постарається влаштувати дочок якнайкраще, навіть якщо доведеться їх видати заміж за самого чорта! Що заважає тобі переговорити про це з війтом? Чим ти принизиш себе перед ним, якщо попросиш про таку послугу? Сумніваюся, що він відмовить тобі. Дуже вже зацікавлений він у твоєму братові.

— Чому ти так вважаєш? — запитав Тимофій, який часто й сам роздумував про це.

— Ти, пане, хоч і шляхтич, але простий низовий козак, а твій брат живе так, як і належить шляхтичу. Я чув, що він дуже багатий, має впливових друзів у польському дворі, які його вельми цінують. Твій брат зумів вибитися в люди. А наш війт дуже честолюбний, не в міру жадібний до грошей і чужого майна. Твій брат може стати у пригоді в його амбіціях. Так само, як і він — твоєму братові. Тому війт і відпустив того дня тебе та твоїх друзів, коли дізнався, хто ти є насправді. І все це лише для того, щоби догодити твоєму братові. Іншого пояснення я не знаходжу!

Тимофій замислився — Айзік скрізь мав рацію. Дійсно, нещодавно Матвій писав йому, що збільшив прибутки з маєтку, — маєтком вони з братом володіли удвох і, відповідно, порівну ділили прибутки. Тимофій хотів було поступитися братові четвертою частиною своїх прибутків, оскільки той піклувався і про його майно, але Матвій навідріз відмовився та всі прибутки молодшого брата ретельно відкладав. Брат постійно писав Тимофієві звіти, щоби той знав про все, що коїться в їхньому маєтку, оскільки нікого з рідні ближче, ніж Тимофій, у Матвія Клесінського не було. Тож він не міг безчесно вчинити з рідним братом. Та і сподівався Матвій на те, що згодом Тимофій залишить Січ і повернеться до життя шляхтича, а тоді йому знадобляться кошти. Удома Тимофій був дуже давно й зовсім не знав, чим почав промишляти брат, якщо ним так зацікавлені навіть тут, у Києві. Та все ж необхідність звертатися до війта спричинила в Тимофія відразу. Він багато чув про підступність і користолюбство Ходики, про його відданість інтересам польської шляхти, про те, що киянам нелегко живеться під його управлінням. Через ці причини хлопцеві було огидно мати справу з такою ганебною людиною.

— Твоя правда, пане. Але все ж не можу я так вчинити. Не зможу!

— Добре, не примушуватиму, — усміхнувся Айзік. — Але ти подумай про все це на дозвіллі, пане Клесінський, добре подумай. Тільки не дуже барися — можна і спізнитися зі сватанням. Знай, якщо ти все-таки наважишся, а ти наважишся — я впевнений у цьому, то я особисто переговорю з війтом і так йому все подам, що він не відмовить тобі. Ми з ним старі знайомі, хоч він і зневажає мене.

— Чому ти допомагаєш мені, пане Айзіку? — Тимофій здивовано подивився на старого корчмаря.

— Тому що ти добра і благородна людина — я мало зустрічав таких на своєму шляху. А ще ти — перший християнин, шляхтич, який подав мені, усіма знехтуваному єврею, руку. Ти перший, хто побачив у мені людину, а не жида-корчмаря.

— Але я не міг учинити інакше! — здивувався Тимофій. — Усі ми — люди, і всі рівні перед Богом!

Темні очі єврея ще більше потемнішали, трохи зволожилися, він пильно подивився на Тимофія.

— Допомагати тобі — честь для мене. Я належу до народу, який усі зневажають. Воно й не дивно — скільки лиха та образ мої одноплемінники заподіяли й нині завдають твоєму народові. Їм і на думку не спадає, що вони — лише знаряддя в руках шляхти. Утискаючи, пригнічуючи та оббираючи українських селян, витісняючи з міських ринків ремісників та купців, євреї виконують за ляхів брудну роботу й у своєму прагненні нажитися чужим коштом коять гріх. За це нас і зневажають і ненавидять. Не хочуть мої земляки думати про те, що рано чи пізно настане розплата за скоєне зло, за несправедливо скривджених, за пролиті людські сльози. На щастя, я вчасно зрозумів це. Тому і прагну прожити своє життя так, щоби потім не було соромно перед Богом.

Старий єврей відвернувся.

— Піду я, пане Клесінський, маю ще багато справ, — мовив він і побрів у бік кухні.

Із корчми Тимофій пішов ще більш задумливим, ніж прийшов туди. Пропозиція Айзіка була єдиним можливим виходом із його біди. Але це був останній спосіб, на який Тимофій погодився би. Найбільше душу молодого козака вразило одкровення старого корчмаря. Тепер Тимофій поглянув на все по-іншому — чи такі вже й погані євреї-орендарі і євреї-купці, коли самі намагаються вижити? Коли вони — лише знаряддя гноблення в руках панівного стану? Однак більшість із них у жадобі наживи забувала людяність і про те, що ще вчора шляхта зневажала їх не менше за українців. Отже, один пригноблений народ прагнув вижити за рахунок іншого народу, ще більш пригнобленого й позбавленого всіх прав. У цьому була їхня помилка. Тимофій розумів, що наодинці він нічого не змінить. Тому опанував себе, відігнав думки про велике та вічне й поспішив на побачення до Орисі — йому не хотілося засмучувати кохану цими турботами.

За кілька днів після розмови Тимофія й Айзіка через Лядські ворота в Київ в’їжджав уже немолодий, утім, ще гарний і на вигляд благородний поляк — пан Вацлав Далевич. Він був дрібним шляхтичем, але мав дуже великий статок. Пан Далевич заробив його чесно й винятково своєю працею. Він знехтував своєю шляхетською пихою і став купцем. На цьому терені Вацлав був таким вдалим, що шляхта пробачила йому таке неблагородне та негідне шляхтича заняття — багатство завжди викликає повагу і привітність до свого власника. Адже багато хто зі шляхтичів нічого не мав за душею, крім свого гонору. Тому пан Далевич став із деяких пір бажаним гостем у багатьох шляхетських будинках і маєтках не лише Польщі, а й України. Однак здобувши солідне багатство, пан Вацлав вирішив знову жити так, як личить шляхтичу. У рідній Польщі він навряд чи зміг би спокійно це зробити — дуже багато людей пам’ятали про те, що колись він був купцем. А в Україні шляхтич безперешкодно міг почати нове життя.

І тепер Далевич прибув до Києва, щоби придбати в його околицях гарненьку діляночку землі. Він чув, що землі тут родючі, і хотів оселитися в Україні назавжди. А ще розумів, що тут йому буде набагато легше почати життя наново — треба лише прижитися на новому місці та завести корисні знайомства.

Тому, не звертаючи уваги на красу Києва, Далевич одразу поїхав засвідчити свою повагу воєводі Тишкевичу й одночасно вручити йому цінні подарунки. І був ним радо і прихильно прийнятий. Особ­ливо його подарунки. Після цього візиту Далевич їхав містом на самоті, залишивши на деякий час слуг і свої речі на воєводському подвір’ї, і роздумував, де б йому найкраще зупинитися на постій, доки він не владнає тут усі свої справи. У таких роздумах він і зустрів Яцека Кражевського, з яким був давно знайомий.

Пан Яцек тинявся містом у пошуках товариша за чаркою, здатного пригостити його хмільним, і страшенно зрадів, зустрівши старого приятеля. А дізнавшись про турботу Далевича, за старою дружбою люб’язно запропонував пожити в нього. Пан Вацлав не відмовився й того ж дня перебрався з усіма своїми пожитками та слугами в будиночок Яцека.