— А ти з норовом! — осміхнувся Далевич.

— А ти, пане, негідник! Як смієш ти так поводитися? — лагідні очі Орисі виблискували з гніву, щоки палали. Але такою вона видалася Вацлаву ще чарівнішою. Облизнувшись, він знову ступив до дівчини, та Орися зупинила його жестом.

— Не смій наближатися до мене! Я забуду про те, що сталося, але й ти, пане, забудь і не дозволяй собі таких вольностей! Інакше пошкодуєш! — і перш ніж Далевич зміг їй заперечити, Орися швидко вийшла з кімнати.

Залишившись на самоті, пан Вацлав задумався. Йому ніхто ніколи не опирався, але тут, зустрівши таку рішучу відсіч, він почувався ображеним. Відмовляти йому, нехтувати ним? Раніше жодна жінка не дозволяла собі так поводитися з ним. Пан Вацлав був дуже мстивою й жорстокою людиною — йому варто було тільки поскаржитися воєводі, щоби розрахуватися за зневагу. Але Вацлав уже зрозумів, що не робитиме цього. «Виявляється, я став дурнішим, ніж був, якщо відразу не зрозумів, що це за дівчина!» — подумав Далевич. Врода Орисі, її гордість, гідність, з якою вона відповіла йому, остаточно підкорили його. Підкорили так, що він забажав, аби ця дівчина завжди була поруч. Вацлава вже не влаштовував скороминущий зв’язок, він зрозумів, що прагне бачити Орисю своєю дружиною.

Однак усе це треба було добре обміркувати. Далевич ніколи нічого не робив, добре не подумавши. Тому він вийшов із будинку, так і не дочекавшись господаря.

Орися замкнулася у своїй спальні й довго не могла заспокоїтися. Вона почувалася приниженою. Ніколи ніхто не смів чинити з нею так, як цей безсоромний лях! Дівчина усвідомлювала своє місце й становище, розуміла, що вона лише православна містянка, але навіть уявити не могла, що з нею можуть так нахабно вчинити, так образити, та ще й у власному домі.

Заспокоївшись, Орися вирішила нічого не казати батькові. Хтозна, як він це витлумачить? Та й Тимофієві нічого не можна розповідати! Адже коханий неодмінно щедро розрахувався б із її кривдником — Орися вже навчилася розуміти Тимофія і знала, який крутий норов має хлопець. А за розправу над ляхом коханого могли стратити! Тому дівчина вирішила промовчати й надалі поводитися з цим поляком так, наче нічого не сталося. Вона заспокоювала себе надією на те, що після її відсічі Далевич більше не вчинить повторних спроб.

Проте Орися жорстоко помилилася у своїх сподіваннях. За тиждень після цього випадку Далевич з’явився до Голуба в супроводі Кражевського. Федір був, звичайно, йому радий, але дещо здивований несподіваним візитом. Узагалі, чого цей лях зачастив до нього? Навіть почав хвилюватися — чи не загрожує йому таке знайомство невідомою бідою, і просто вухам своїм не повірив, коли пан Далевич оголосив мету свого візиту.

— Пане Голубе, ти знайомий зі мною недовго, але вважаю, що тобі немає в чому мені дорікнути. Коли я вперше прийшов у твій дім, то врода панни Орисі підкорила мене. Тому прошу в тебе руки твоєї дочки, — діловим тоном промовив Далевич.

Старий Федір хотів було вщипнути себе, щоби переконатися — чи не сниться йому все це, і відразу випалити «Так». Але потім із самоповаги вирішив не поспішати й не давати такої швидкої відповіді.

— Пропозиція твоя більш ніж приємна для мене, пане, — з гідністю почав говорити Голуб. — Та що там приємна — це честь для мене й моєї дочки! Утім, чи не занадто ти квапиш події? Ми знаємо тебе мало, та й ти нас майже не знаєш.

— Ти, пане, мабуть, не зрозумів мене, — недобре посміхнувся Далевич. — Якщо я прошу руки твоєї дочки, то вважаю її гідною бути моєю дружиною. Пан Кражевський добре знайомий зі мною, він підтвердить тобі, що людина я благородна, багата, і для тебе буде за честь мати такого зятя.

Федора покоробила така відповідь — він і його дочка гідні цього ляха? Але старий батько придушив у собі гордість, а натомість вирішив понабивати ціну.

— І все-таки, пане, ти дуже поспішаєш. Мушу тобі сказати…

— Пане Голубе! — нетерпляче перебив його Далевич. — Не випробовуй мого терпіння і припини комизитися переді мною. Я надаю тобі честь, і ти мусиш це цінувати. Я поки добром прошу, не змушуй мене силувати тебе.

Від образи Голуб так міцно стиснув зуби, що на щоках у нього заходили жовна. Навіть Яцек змінився в обличчі — його вразив тон Далевича й та злість, яка промайнула на його фізіономії.

— Пане Далевичу, я ціную честь, надану мені таким вельможним паном, як ти, але як батько зобов’язаний з’ясувати, наскільки щирі твої наміри. Ти ж у мене доньку просиш, а не холопку якусь, — крізь зуби процідив Голуб.

— Хіба я щойно не сказав тобі, що полонений вродою твоєї дочки, вважаю її розумною й порядною дівчиною, гідною стати гарною дружиною не тільки мені, а й будь-якому іншому шляхтичу. То що ти відповіси? — Далевич помітив, що зачепив Голуба за живе, і тому відказав трохи м’якше.

Федір помовчав. У ньому боролися гординя й жадібність. «Якщо Орися вийде за нього заміж, то проживе в достатку. Та й він шляхтич, отже, донька буде краще захищена. Гріх гаяти таку нагоду! Пес із ним, із його гонором!» — подумав Голуб, а потім відповів:

— Що ж! Не бачу причин для відмови тобі, пане Далевичу.

Вацлав радо усміхнувся. Усміхнувся так, немовби вклав вигідну угоду або вдало розпродав свій товар.

Голуб покликав служницю й наказав привести доньку.

У цей час Орися сиділа у своїй кімнаті разом із Басею коло теплої пічки. Уже стало прохолодно, і дівчата коротали свій вечір у теплі та розмовах. Думки Орисі вилися навколо Тимофія — як завтра непомітно втекти до нього на зустріч і довше побути з коханим? Бася була незвично замислена й сумна. Зазвичай вона була веселою та жвавою, а тут сиділа похмура і про щось думала. Орися помітила таку задумливість своєї сестри й вирішила розпитати її про причини.

— Що з тобою, Басю? Ти така незвично тиха? Що тебе турбує?

— Сумно мені, Орисю. Сумно від того, що гірка моя доля.

— Але чому? Хіба тобі погано в нас? — здивувалася Орися такій зневірі своєї двоюрідної сестри.

— Ні, — зітхнула Бася. — Я дуже рада, що маю вас. Що ви мене не кинули, коли померли батьки. Ви всі стали для мене сім’єю — і ти, і сестрички, і дядечко. Тільки от… — дівчина зітхнула, — тільки нікому, крім вас, я не потрібна. Ніхто мене, крім вас, не любить. Крутяться навколо мене женихи лише заради багатства. А сама я їм зовсім не цікава.

Бася знову гірко зітхнула, й Орисі стало шкода сестру.

— Ну що ти! Знайдеться людина, яка полюбить тебе саму, а не твій спадок. Ти тільки не думай так і не засмучуй себе такими думками. Ти ж іще така молода!

— Ні, — Бася похитала головою. — Хіба я себе в дзеркало не бачила? Ти он яка вродлива! А я такою народилася, що ні попові кадило, ні чортові сопілка. Нікому не треба моє серце. А мені хочеться, щоби кохали заради мене самої. Тільки не бувати цьому. Люди дуже жорстокі й жадібні до золота. Хіба ж цінують вони душевні пориви й почуття?

На це Орисі нічого було відповісти, тому вона просто обняла сестру за плечі, щоби хоч якось її втішити.

— Послухай, а хіба пан Кражевський такий уже й поганий? — запитала Орися після коротких роздумів. — Він завжди ввічливий і шанобливий. Я ніколи не помічала за ним нічого поганого. І до тебе він ставитися дуже добре.

— Та не до мене, а до мого багатства! — скривилася Бася.

— Пан Яцек, звичайно, людина небагата і трохи корислива, але він набагато кращий за інших поляків. Принаймні, він єдиний, кого я можу поважати з них усіх, — відповіла Орися. Це було правдою — Кражевський справді був дівчині симпатичний і викликав повагу.

Бася замислилась. Пан Яцек часто вився навколо неї, неначе барвінок, але ставлення до нього в Басі було змішане: з одного боку, він був їй приємний, а з іншого — дівчина бачила його користолюбство. Утім, з усіх шанувальників її багатства Яцек чомусь був найцікавішим для неї. Та й було в ньому щось таке, що Бася частенько думала про нього.

Цієї миті у двері просунулось обличчя челядниці.

— Панно, тебе батько кличе.

Дівчата перезирнулися.

— Навіщо? — здивувалася Орися.

Служниця лише знизала плечима. Орися здивовано пішла в головну кімнату, де побачила батька і Кражевського з Далевичем. Недобре передчуття кольнуло її серце. Привітавшись із гостями, Орися запитала:

— Ти кликав мене, батьку?

— Доню, — сказав Федір, — щойно пан Далевич просив твоєї руки. Я дав свою згоду. Відтепер він — твій майбутній чоловік.

Орися так зблідла, що всі троє чоловіків неабияк злякалися. Далевич кинувся до неї, бо подумав, що дівчина зараз знепритомніє, але вона жестом зупинила його, промовивши: «Не підходь, пане!» Орися подивилася на батька так, що старий Голуб відвів свій погляд — стільки гніву, образи й відчаю побачив він в очах дочки, що пошкодував про таке своє рішення. Але даного слова назад не повернеш! Та й проґавити нагоду поріднитися зі шляхтичем старий Федір просто не міг, тому швиденько заглушив у собі голос сумління й жалість до доньки.

Орися заплющила очі, щоби не бачити щасливу пику Далевича. В одну мить життя для неї перекинулося з ніг на голову і втратило всякий сенс. Дівчина дуже добре знала батька й розуміла, що всі її благання та прохання позбавити її цього шлюбу будуть марні. Безглуздо благати чи плакати! На мить перед очима Орисі виник Тимофій, його сині, закохані очі, його усмішка… Усе, усе скінчилося!

— Якщо це твоє остаточне рішення, батьку, то я не піду проти твоєї волі, — глухим, неживим голосом промовила Орися.

Далевич розкинув руки, щоби скористатися правом нареченого та обійняти свою наречену, але Орися круто розвернулася перед самим його носом, навіть не глянувши, і швидко вийшла з кімнати. Пан Вацлав так і залишився стояти з піднятими для обіймів руками.

— Незвичайна поведінка для щасливої нареченої! — невесело усміхнувся Кражевський. На відміну від інших, він ліпше зрозумів поведінку Орисі, побачив, що їй неприємний, навіть ненависний Далевич. «Бідна дівчина!» — з жалем подумав він.