Ще більше за матримоніальні плани його матері обтяжувала Марка дружба з Кражевським. Після тієї злощасної бійки пан Яцек міцно втиснувся до двох друзів у приятелі й познайомив їх зі своїми знайомими — молодими польськими та українськими шляхтичами, весь вільний час яких займали пиятики та інтрижки з молоденькими панночками.

І Тимофій і Марко відразу припали до душі приятелям Кражевського. Обидва чудово володіли шаблями, були відмінними наїзниками і стрілками та мали інші достоїнства, які так цінують люди благородного походження. Тому шляхта не вважала задля себе негожим розпивати мед із двома низовими козаками. Утім, особливий захват шляхтичів викликало вміння молодих людей багато пити й водночас не п’яніти. А, як відомо, уміння безвідмовно пити хмільне шанувалося шляхтою як ознака відмінного виховання.

Двом друзям досить швидко остогиділо таке проведення часу — шляхтичі напивалися, мов свині, за всякої зручної й незручної нагоди, з приводу й без нього. Не те, щоби друзі не любили випити, але обидва звикли робити це з нагоди — на Січі таким приводом зазвичай були або вдалий похід, або велике церковне свято, що припадало не на час посту, або вибори нового кошового отамана, або ухвалене рішення про похід. Тоді все низове військо весело й галасливо святкувало цю подію. Але загалом низові козаки були стриманими у споживанні меду та горілки, а в походах пити спиртне взагалі заборонялося під страхом смертної кари. Запоєм пили рідко, хоча любили козаки прибрехати про те, що можуть випити безліч горілки.

Одначе молода й не дуже шляхта просто вражала своєю пристрастю до горілки та меду. Заради справедливості треба сказати, що серед шляхтичів, як українських, так і польських, було багато освічених, відмінно вихованих та достойних людей. А проводили вони свій час у пиятиках лише тому, що так було прийнято в їхньому середовищі. Це був стиль, спосіб життя шляхти, якому вона підпорядковувалася та неухильно слідувала.

Марко зітхнув — як же все це йому набридло й остогиділо! А ще навіть і зима не почалась, а він уже втомився від такого життя!

І ще до всіх цих прикрих обставин треба було Тимофієві захопитися донькою урядника! Марко нічого не мав проти Орисі, але не вірив у серйозність почуттів цієї пари. Він знав, що Тимофій — палкий гульвіса, і жінки частенько самі вішалися йому на шию. Але ніколи раніше його друг не захоплювався так довго однією жінкою. Марко хвилювався про те, що серце Тимофія може серйозно постраждати від цієї любові. Орисю він пам’ятав зовсім маленькою дівчинкою й тому абсолютно не знав і не уявляв, яка вона, який має норов і характер. Дедалі більше Марко схилявся до думки, що тут найшла коса на камінь — Тимофій, який раніше так легко грав жіночими серцями, занадто захопився й ось-ось міг покохати дівчину, якщо вже не покохав, а сама Орися просто морочила його другові голову, користуючись увагою молодого вродливого чоловіка.

Тимофій у задумі дивився у вікно. Таким він був доти, доки не наставав час іти на побачення до Орисі. Тоді він знову ставав колишнім, веселим і завзятим Тимофієм, яким був до приїзду в Київ. Задумливість Тимофія помітили всі домочадці. Така переміна у хлопцеві спричиняла тривогу в доброї Агафії, яка ставилася до нього, наче до рідного сина, — чи не захворів цей милий хлопець, чи не зурочили його тут, чи не причарували? Навіть пані Марися помітила, що Тимофій сохне без видимих причин, і захвилювалась. Це було взагалі нечуваним — старенька ніколи ні про кого не турбувалася й ні за ким не шкодувала.

Ось і зараз гарне обличчя Тимофія було вкрай задумливим, соболині брови трохи нахмурені, а погляд прекрасних очей, проникаючи крізь шибку, блукав десь удалечині.

— Про свою любку думаєш? — запитав Марко, щоби порушити нудне мовчання.

Тимофій кивнув.

— Чого ти так сохнеш за цією дівчинкою? Невже думаєш, що вона і справді може покохати тебе, адже вона ще зовсім дитя?

— Вона кохає мене, Марку, — відповів Тимофій так, наче це була непорушна істина.

— Та будь-яка скаже тобі те саме, лиш би такий красень, як ти, був поруч! — посміхнувся Марко. — І що ти думаєш робити з нею далі? Увесь вік ось так потайки зустрічатися? Чи невже ти надумав із нею одружитися? Або просто погуляєш і поїдеш навесні?

— Я хоч зараз пішов би з нею під вінець, та тільки цей старий шкарбан, її таточко, кістьми на моєму шляху ляже, але не допустить нашого шлюбу.

— І куди ти потім її подінеш, якщо одружишся? — розпитував Марко. — Залишишся жити тут? Чи як?

— Я ще поки не вирішив, треба запитати Орисю, чого їй захочеться. Та й можливості не те, що одружитися з нею, навіть до будинку її увійти в мене поки немає! Ось над цим і думаю. Знаєш, корчмар Айзік порадив мені звернутися по допомогу до війта. Ходика дійсно міг би натиснути на старого Голуба.

— Дожили! Ти вже й корчмареві душу виливаєш п’яними сльозами? — пирхнув Марко, а про себе подумав: «Справді, дожили! Тепер він ще й думку своєї дівки запитує та під її бажання підлаштовується! Зовсім дівчисько його в дугу скрутило!»

— Та ні! Він сам здогадався про все. Айзік — добра людина. Тільки от підказаний ним спосіб мене не влаштовує.

— Ще б пак! Лише цього бракувало — до цього лядського холуя на уклін іти! — похитав головою Марко.

Тут у дворі пролунав шум. Марко з цікавістю й таємною надією на позбавлення від нудьги виглянув у вікно, і обличчя його засяяло з радості.

— Дивись, хто приїхав! — вигукнув він.

Тимофій байдуже подивився у вікно, але і його обличчя теж освітилося радістю.

— Та це ж Влад! Цікаво, що він тут робить і як нас знайшов?

Обоє друзів вибігли на ґанок, де неочікуваний гість уже спішився і віддавав поводи челяднику.

— Здорово, братики! — Влад розкинув руки та обійняв одразу обох. — Ой, який я радий вас бачити! Який радий! Хоч дві гідні пики, замість самих пісних навколо!

Влад перебував в одному курені з Марком та Тимофієм, і з деяких пір двоє друзів дуже міцно здружилися з ним. Хлопець не мав прізвища, тобто його ніхто не знав, зате гострі на язик запорожці дали йому прізвисько — Лютий, бо прізвисько своє він виправдовував, оскільки був дуже хоробрим, жорстоким і відчайдушним воїном.

Козаки випадково знайшли знесиленого від голоду Влада в степу ще хлопчиком, коли він майже вмирав. Суворі, бувалі воїни жахнулися, коли дізналися, що таке мале хлопча саме, без чиєїсь допомоги прийшло з-під Чернігова, як Влад їм сказав, у запорізькі степи. Козаки виходили його, і відтоді Влад жив так, наче у свій останній день у житті. Він не знав жалості ні до татар, ні до поляків, ні до інших ворогів. Влад ніколи не був жадібним до грошей і добра, а все, що наживав, легко спускав за нагоди. Але одне в ньому залишилося незмінним — Влад зберігав свою козацьку честь, був відданим інтересам Війська Запорізького Низового і своїм товаришам зі зброї. Він був майже одного віку з Марком і Тимофієм, хоча скільки йому насправді було років, Влад і сам не відав, адже не знав дати свого народження. Він був таким само високим і сильним, як і двоє друзів, але його обличчя спотворював страшний шрам, що перетинав чоло й щоку до самого підборіддя. Цей шрам ще зовсім юний Влад дістав у сутичці з татарами — сильний удар шаблі дивом не зачепив око, але відтоді молодий козак мав непривабливий вигляд.

Друзі повели приятеля в будинок, навіть не запитавши, навіщо він тут, — та яка різниця? Вони однаково йому страшенно раді! Марко наказав спішно збирати на стіл. Поки гість з апетитом їв, Марко з Тимофієм усе розпитували його про те, що тепер коїться на Січі, що там нового, що взагалі робиться у світі.

— А ви живете просто у славному Києві й не знаєте, що взагалі на світі робиться? — відклавши ложку та відставивши чарку з медом, з іронією запитав Влад, а потім єхидно додав: — Або так волочитеся за жіночими спідницями, що й шаблі у вас у піхвах заіржавіли?

Влад був грубуватим, а часом і хамуватим, але ніколи не мав на меті когось образити своїми словами. Просто мав не зовсім ввічливу манеру спілкування. Знаючи цю його ваду, друзі не образилися, а лише розсміялися у відповідь на його слова.

— А сам ти чого сюди приїхав? — запитав Марко, піддражнюючи приятеля. — Невже самому жіночої ласки захотілося?

Влада аж пересмикнуло — він не був любителем слабкої статі, тому зло і грубо відповів:

— Усі баби — сучки, а я не кобель, щоб із ними плутатися! Та й не в бабах справа. Я шукав вас через вельми важливу справу. Ваша допомога може знадобитися одній добрій людині. Ви знаєте чигиринського сотника Богдана Хмельницького?[39] Не знаєте? А я от дуже добре з ним знайомий і приїхав до вас через справу, пов’язану з ним. Але насамперед вислухайте мене. Мені потрібно багато чого розповісти вам.

Декілька років тому наш король[40] задумав затіяти війну з Туреччиною. Узагалі, там справа, як я зрозумів, була складна — багато іноземних держав хотіли укласти союз та почати війну проти бусурманів. Так от, наш король вирішив, що основними силами в цій війні мусимо бути ми, козаки, а не шляхта. Він планував, що ми нападемо на турків із моря. Але для цього потрібно було й людей навербувати, і чайки побудувати. Король обрав козаків тому, що шляхта хоч і називає його своїм паном-братом, але крутить ним, як хоче, — він не має над нею влади. А з нас він створив би новий стан, який був би зобов’язаний своїм піднесенням саме йому, королю, і який служив би тільки йому. Так ось для цього козацькі старшини їздили на запрошення короля до Варшави, Хмельницький теж був у складі цієї депутації. Король розповів їм про свої плани, повернув і підтвердив усі наші права і привілеї, які раніше відібрала шляхта[41]. Дозволив збільшити реєстр козаків до двадцяти тисяч, це не враховуючи тих, що вже є, наказав побудувати чайки й дав старшинам шість тисяч талярів[42] на витрати, пообіцявши в майбутньому дати ще грошей. Король дав депутатам грамоти, які підтверджують його волю й наші законні права. А зберігалися ці гроші та королівські грамоти на наші привілеї в черкаського полковника Барабаша[43]. І мали зберігатися в нього доти, доки не настане час воювати. Тільки от коли пани провідали про королівські плани, то такий лемент зчинили, що й чортам тяжко стало! Адже вони хоч і зневажають нас, але бояться, як вогню. Про цей похід довелося забути.