Ця лядська собака, Барабаш, побачивши таку справу, приховав усі ці грамоти і ще більше притиснув козаків. У всьому підспівує панам. Хмель знав про ці грамоти і ще в минулому році спритно викрав їх у Барабаша — напоїв його і, взявши його пояс та шапку, відправив надійну людину до його дружини, Барабашихи, і велів сказати, що чоловік нібито просить її прислати йому ці грамоти. Дурна баба швиденько все й віддала. У вересні була сходка всіх козацьких старшин. Тих, хто свій, православний. Там Хмельницький і показав усім ці привілеї, там і говорив, що пора нам за шаблю братися, щоб обстояти їх. Я на цій сходці був присутній і бачив їх своїми очима. Ви, напевно, здогадуєтеся, що можуть дати нам ці грамоти?

Марко й Тимофій усміхнулися.

— Ми ж не городові козаки, Владе, а вільні! — відповів Тимофій. — Нам і діла немає до цих привілеїв. Навіщо нам воювати за них?

— Розповідай далі, я так розумію, це ще не все! — сказав Марко.

— Так, не все! — відповів Влад. — Може, вам і діла немає до привілеїв, та й не в привілеях цих справа! Беріть вище — не лише козаки, а вся Україна повстане. І не заради привілеїв, а за власну волю! Наближається той час, коли ляхи заплатять кров’ю за всі наші приниження та образи, а вся Україна стане вільною від їхньої влади.

Влад замовк, а Тимофій із Марком здивовано переглянулися.

— Ти впевнений у тому, що кажеш? — запитав Тимофій, хоча в душі розумів, що Влад навряд чи жартуватиме такими речами.

— Хіба я коли-небудь казав те, у чому невпевнений? — запитав Влад, виразно піднявши брови.

— Але як ти дізнався про все це? З чого ти взяв, що весь народ повстане? — спитав Марко.

Влад усміхнувся й повів далі:

— Я вже казав, що був на тій раді, у вересні, де вся козацька старшина зібралася, — це все там і обговорювали. Нас підтримує більша частина старшини, усі прості козаки. І нас підтримає простий народ, оскільки більше не може терпіти це ярмо.

— Постривай! — сказав Тимофій, трохи нахмурившись. — Якщо в цього Хмельницького грамоти були в руках ще в минулому році, то чому він так довго мовчав? Чому зважився на повстання лише тепер?

— Ну, спочатку потрібно було знайти однодумців, тих із городових козаків, хто підтримає. Та ще... — Влад трохи зам’явся, а потім заговорив: — Останнім часом Хмельницькому було не до повстання. На початку цього року він у серйозну халепу вскочив. Він же завжди був незалежним козаком і ніколи нікому не догоджав, тому й не мав сильних покровителів. А раз так, то такий собі шляхтич Чаплинський[44], один із холуїв чигиринського старости Конецпольського[45], напав на його хутір Суботів, пограбував і жорстоко побив десятирічного сина Хмеля. Хлопчина помер від побоїв. Кажуть, що Чаплинський пішов на це злодіяння, бо накинув оком на гарненьку земельку Суботова й вирішив забрати її собі. Він знав, що залишиться безкарним! Перед Конецпольським собака ця послалася на те, що Хмельницький начебто не має прав на цю землю. Батько його помер, а заповіту не залишив, і підтвердити свої права на володіння цією землею Хмель не зможе — не має він ані акта про спадкування, ані королівської грамоти, яка підтверджує ці права. А раз так, то Конецпольський і закрив очі на це безчинство — сказав, не відав і не чув про те, що Чаплинський збирався напасти на Суботів. Щоправда, — Влад замовк, вочевидь вагаючись, розповідати чи ні, але все ж вирішив чесно розповісти все, що знав, — подейкують люди, що не лише Суботів сподобався Чаплинському. Уподобав він таку собі Гелену[46], яка жила у Хмеля. Ось вічно доброго козака баби гублять! — зі злістю сказав хлопець, скривившись. — Ходять чутки, що жив Хмельницький із нею як із дружиною, тільки невінчаний. Походження цієї баби темне. Знаю тільки, що батько її був жебраком-шляхтичем і наймитом у корчмі чигиринського жида. Ще чув я, що загинув він, коли пішов із козаками за море в похід. І ось після цього Гелену вже круглою сиротою забрала до себе на виховання пані Ганна[47], упокій, Господи, її світлу душу, покійна дружина Хмельницького.

— Тобто ти хочеш сказати, що людину пограбували тільки через жінку? — запитав Марко.

— Та ні! Не тільки, — знітився Влад. — Я ж казав, що ще через маєток. Ляхи взагалі вважають, що козаки не мають володіти землею. За хлопів козаків тримають!

— Так, а хіба Хмельницький не скаржився до суду? — запитав Тимофій, який краще за Марка розумів причини такого ганебного вчинку щодо православного шляхтича, бо йому вже траплялося бути свідком таких речей, коли католицькі шляхтичі грабували й відбирали у православних їхні маєтки.

— Звичайно, скаржився! — відповів Влад. — Та лише добитися правди в ляхів — це однаково, що лізти у вушко голки разом із верб­людом! Чи як там говорив наш січовий піп? Прокляте плем’я за людей нас не вважає! Начхати пани хотіли на скарги і права козаків. Хмель навіть до самого короля їздив по правду, вимагав справедливості. Тільки довести, що Чаплинський винен у смерті сина, йому не вдалося. А коли він вимагав повернути йому цю Гелену, то Чаплинський послався на те, що він уже з нею одружився й не має наміру розлучатися зі своєю дружиною, яка до того ж і сама не хоче повертатися до Хмеля. Панство просто в присутності короля безсоромно висміяло Хмельницького, натякнувши, що, мовляв, баб на світі багато, то чого волочитися за однією, якщо можна знайти іншу красуню, вірнішу за ту, що була. А король нічого вдіяти не міг! Що з того, що в покарання він наказав публічно обстригти один вус у Чаплинського, — ані сина, ані маєтку це Хмельницькому не повернуло! Адже король сам у своєї шляхти, наче хлоп, не може приборкати і впоратися з нею. Де вже йому наші скарги вирішувати! Лиш от натякнув король Богдану, що пора не тільки самому Хмелю, а й усім іншим українцям згадати, що ми — воїни, і кожен має гостру шаблю! Хто ж нам може завадити або заборонити захистити себе від кривдників? Хмельницький, осміяний, принижений викликав Чаплинського на поєдинок, але цей боягуз звинуватив його в державній зраді. За це Хмельницького схопили та кинули до в’язниці. І ось тут йому й допомогла ця Гелена. Не знаю, як ця баба вблагала свого ляха, але Хмельницького випустили.

Влад зупинився, випив свою чарку меду, яка так і стояла повна з початку розмови.

— Одна справа скаржитися королю, а зовсім інша — проти короля народ підбурювати, — задумливо промовив Марко.

— Милий брате, ми повстаємо не проти короля, а проти шляхти, а це різні речі, — відповів Влад. — Хмель давно про це думав. Він бачив, що шляхта з кожним днем стає дедалі безбожнішою й жорстокою. Та ви й самі добре знаєте, що для них кров людська, наче вода — не шкода пролити. Ми, українці, для них бидло, собача кров. Повертаючись із Варшави, Хмельницький бачив сотні скривджених, закатованих і принижених людей, у яких вичерпалося терпіння. Адже людські страждання, ніби величезна купа дров для вогнища, — варто з’явитися іскрі, і воно спалахне. Багато хто готовий піднятися та вибити цю ясновельможну сволоту з рідної землі.

— Але звідки ти так детально знаєш про плани цього Хмельницького? Ти ж простий козак! Невже він так тобі довіряє? — запитав Тимофій, якому щойно спало це на думку.

Влад усміхнувся.

— Про напад на Суботів мені розповів один селянин, який, скориставшись нагодою, утік на Запоріжжя. Я тоді відразу поїхав на волость — подумав, що моя шабля може знадобитися людині, яка колись зробила мені добро. І я виявився не зайвим у цій справі. Хмель пам’ятає мене й довіряє. Та й потрапив я до нього вчасно. Після того як Хмельницького принизили в короля й він повернувся додому, Конецпольський милостиво запросив його до себе на бенкет. Але здається мені, що причиною такої милості було те, що Хмельницького почали підозрювати у змові та вирішили вбити. Хмель туди не поїхав, і тоді староста послав двадцять своїх шляхтичів, аби ті привели його до нього силоміць. Точніше, щоби вони вбили його дорогою, а Конецпольському принесли голову. Так от, із Хмелем було лише четверо його джурів і ще я. А він мене знає ще відтоді... — тут Влад замовк, опустив очі, очевидно вирішивши промовчати про обставини цього знайомства, бо не вмів брехати. — Так от, разом ми задали панам такий бенкет, що вони й медом захлинулися. Вони ж були п’яними, ніби квачі, тож із ними не складно було впоратися!

— Владе, кажи все чесно! Що доброго тобі зробив цей Хмельницький? — запитав Тимофій, який не міг не помітити, що його друг щось приховує. — Чому ти так твердо вирішив йому допомагати?

Влад зітхнув, обличчя його стало жорстким, а в очах з’явився сум. Він трохи помовчав, нахмурився, покусуючи губи, але потім наважився.

— Я ніколи нікому не розповідав про себе, — почав він. — Але, напевно, настав час розповісти. Ви — мої друзі, і будете першими, кому я розповім свою справжню історію, не рахуючи того попа, перед яким я каявся на сповіді. Я син простого чернігівського селянина. Мого батька запороли на смерть за наказом єврея-орендаря за приховані надлишки зерна, а моя мати повісилася з горя на моїх очах. Я не пам’ятаю, скільки часу я просидів біля ніг матері, що висіла в зашморгу. Але коли мене знайшли, люди жахнулися — мене наче розум покинув. Я нічого й нікого не помічав навколо, ні з ким не міг говорити. Лише наївно чекав, коли мама отямиться і злізе з поперечини. Маму вийняли із зашморгу, а потім гидливо, мов собаку, поховали за межею кладовища, бо самогубця. Мене милостиво взяв у холопи на своє подвір’я сам пан-жид. Той, за чиїм наказом замучили мого батька, той, через кого повісилася моя мати! — Очі Влада заблищали, а груди шумно здіймалися. Він піднявся й заходив кімнатою — знову відчув увесь той жах, пережитий у дитинстві. Опанувавши себе, Влад повів далі свою гірку розповідь: — Усі подумали, що я від пережитого горя з’їхав із глузду й на мене не звертали особливої уваги. Вважаючи дурником, багато хто мене навіть жалів. Але я був при своєму розумі й усе добре розумів. Не збирався так просто це все залишати. За місяць після смерті батьків я вночі пробрався до опочивальні свого пана й зарізав його разом із дружиною просто в ліжку, наче свиней. Так помстився за батьків. Після цього втік у єдине місце, де мені за таку розправу над своїм паном не загрожувала кара, — на Низ. Я йшов, ховаючись у лісах, жебраючи в селах і містечках шматком хліба. Коли дійшов до околиць Чигирина, то зовсім вибився із сил. Мене підібрала покійна дружина Хмельницького — пані Ганна, упокій, Господи, її світлу душу. Тільки завдяки їй я живий і зараз говорю з вами. Пані фактично врятувала мене від голодної смерті, виходила, намагалася допомогти — залишала жити в себе, але я однаково вирішив піти. Без її доброти й допомоги в мене забракло би сил дійти до Січі. Я їй життям зобов’язаний. Так ось тепер віддаю борг хоча й не їй, то її чоловікові, оскільки добра пані померла. А ще я поклявся, що мститиму всім панам і жидам та стану паном там, де колись був хлопом.