Влад спохмурнів і замовк. Ці спогади були для нього важкі. Та виговорившись уперше за своє життя, він почувався легше. Хлопець знав, що друзі зрозуміють його й не засудять. Марко поклав руку йому на плече і стиснув. Тимофій мовчав. У його синіх очах застиг гнів. Він думав про те, що Влад не єдиний, із чиєю сім’єю трапилося таке звірство. І Хмельницький не єдиний православний шляхтич, якого принизили. Скільки таких принижених, пограбованих, закатованих людей у всій Україні? Сотні, якщо не тисячі!

Також Тимофій думав і про інше: одна справа — зарізати свого пана в ліжку, скаржитися королю чи відбиватися від п’яної шляхти, а зовсім інша — піднімати на повстання цілий народ. Так, козаки не раз повставали, але чим завершувалися минулі повстання? Кривавою, нелюдською розправою над повсталими козаками.

— Я заїхав до Києва, щоби покликати вас із собою. Долучайтеся до нас! Такі люди, як ви, будуть корисні Хмельницькому, та й хіба вам самим немає за що боротися? Цього разу мусить усе вийти! Ну, то що скажете? — нетерпляче зажадав відповіді Влад. — Не приховую, я сам сподіваюся дістати свої вигоди — мені набридло тинятися між небом і землею. Я зовсім один, нікого не маю, окрім відданих товаришів. Хочу стати кимось більшим, ніж простим козаком. Та й вам хіба немає чого прагнути? Хіба ви хочете все життя провести звичайними козаками, гуляючи степами? А так обоє матимете шанс змінити свою долю. Знаю, що кличу не горілку пити, а головою ризикувати. Але коли таке було, що ви обидва турбувалися про свої голови? Хіба солодке життя ваших рідних тут, під лядським гнітом? Хіба ви не хочете обстояти свою свободу і свої права?

Тимофій задумався. А Влад має рацію! Так, бунти минулих років були жорстоко придушені. Так, звичайно, може бути й цього разу. Але все ж щастя може всміхнутися пригнобленому народу. То чи не ліпше спробувати обстояти свою свободу, ніж сидіти й вичікувати, що буде далі? Тоді все, що здається йому неможливим тепер, може помінятися в майбутньому, — якщо він обстоїть свої права, то не буде перешкод для його шлюбу з Орисею. На жаль, закохані люди егої­стичні: це було перше, про що подумав Тимофій, не зовсім усвідомлюючи, що не лише ці причини спонукають його долучитися до змовників. У його душі знаходило відгук чуже горе і страждання. І як козак, лицар, захисник православ’я Тимофій не вважав для себе можливим стояти осторонь, коли треба обстоювати свободу своєї Вітчизни.

Марко думав про своє. Але його думки майже в усьому сходилися з Тимофієвими.

— Ну, то що скажете? — нетерпляче знову запитав Влад.

Друзі перезирнулися: їм досить було лише погляду, щоби зрозуміти один одного.

— А скажемо ми тобі те, милий брате, що в такий важливий час не сидітимемо вдома. Ми їдемо з тобою, — одразу за двох відповів Марко, який ще й неймовірно зрадів тому, що нарешті можна втекти з цього домашнього болота.

Влад радісно й задоволено всміхнувся.

— Я знав, що ви не відмовитеся! Тільки от зі мною їхати не треба. Маю одне доручення, проте це не моя таємниця, тому ані розповісти, ані взяти вас із собою не можу. Їдьте відразу до Чигирина. Там зупинитесь у козака Кирила Завади. Його нескладно буде знайти, цього козака там багато хто знає. Я, коли впораюсь, теж туди приїду. Лише не знаю, коли це буде. Якщо до початку грудня не з’явлюся, тоді їдьте прямо на Січ. Там, дай Боже, точно стрінемось. Ну, а тепер мені пора, я й так довго тут затримався. Дякую за хліб-сіль!

Влад тепло попрощався з друзями й поїхав, навіть не попередивши їх про збереження таємниці. Це було зайвим — він знав, що обидва козаки ліпше помруть під тортурами, ніж видадуть заколотників. Адже він учинив би так само.

Не варто описувати істерику, яка трапилась і з Агафією, і з пані Марисею, коли Марко повідомив їм, що завтра вони обидва спішно їдуть у своїх справах на Січ. Пані Марися, заохала, схопилася за серце і спробувала навіть удати, що помирає, але Марко суворо гримнув на бабусю: «Нічого охати мені тут! Ми їдемо завтра, вранці, і це не обговорюється! Я так рішив!»

Пані Марися, схлипуючи, змирилася — вона була сварливою, але аж ніяк не дурною жінкою. Побачивши улюбленого онука вже дорослим, старенька зрозуміла, що це вже не той милий і пухкенький хлопчик, якого вона без міри відгодовувала солодкими пиріжками — Марко перетворився на гордого й незалежного чоловіка. І попихати ним так, як вона робила з його батьком, не вдасться нікому — ні їй, ні матері, ні дружині, якщо Марко все ж таки коли-небудь одружиться. І мимоволі пані Марися підкорилася його рішенню, хоча такий його поспішний від’їзд і прирікав її на тугу за улюбленим онуком.

Однак швидкий від’їзд довелося скасувати, оскільки обидві жінки слізно, мало не на колінах благали Марка виїхати щонайпізніше післязавтра — їм хотілося хоч один зайвий день провести з ним, спокійно зібрати хлопця в дорогу. Через гіркі сльози матері хлопець пом’якшав і змушений був трохи поступитися, заявивши, що вони вирушать у дорогу однаково завтра, але після полудня. Марко не хотів ані хвилини сидіти на місці — кров спалахнула в його жилах.

Тимофій був позбавлений цієї сцени, оскільки відразу ж після від’їзду Влада вшився на побачення до Орисі.

Стояла чудова осінь. Ліси навколо Києва забарвилися золотом і порфіром зі смарагдовими домішками все ще зеленого листя, а блідо-блакитне небо прозорим пологом накривало це яскраве в’янення природи. Дні були ясні й теплі, незважаючи на те, що починався листопад. Але все ж листя дубового гаю вже облітало, а блакитні води Дніпра зблякли, потьмяніли, утративши свою літню лазур. Тимофій радів теплій погоді — це давало їм з Орисею можливість і далі безперешкодно зустрічатися потайки в гаю, далеко від чужих очей.

Але цього разу молодий козак поспішав до коханої дівчини зі змішаним почуттям — з одного боку, перед ним відкрилося широке поле дії, з’явилася надія змінити своє життя на краще, а з іншого боку — через розлуку з Орисею він упадав у розпач. Та цей день однаково мав колись настати, і Тимофій утішався надією на те, що наступної зустрічі він уже матиме змогу повести кохану під вінець.

Постать коханої дівчини в багатій свиті з темно-зеленого дорогого сукна, з відкладним коміром, підбитим темним хутром, Тимофій помітив здалеку. Тільки чому так понуро опущені її плечі?

— Орисенько! — покликав він її.

Дівчина обернулася, обличчя її засвітилося радістю. Вона кинулася до нього на шию, притулилася лобом до його щоки.

— Кохана моя! — Тимофій обійняв дівчину за стан і підняв, притискаючи до себе.

Орися подивилася йому в очі, і Тимофій трохи спохмурнів — у них він побачив затаєну муку, яку кохана ось уже стільки днів намагалася приховати.

— Що трапилося, сонце моє? Ти сама не своя?

— Та ні, Тимофієчку! Тобі так здається. Зі мною все гаразд, — дівчина усміхнулася, але її усмішка була якась вимучена.

— Що сталося? Я ж бачу, що тебе щось мучить, мила!

Дівчина подивилася йому просто в очі й відповіла:

— Зі мною, правда, усе гаразд. Я думала про те, що буде з нами далі.

Тимофій знітився.

— Про це я й хотів із тобою поговорити, — обережно почав він розмову. — Завтра, у крайньому разі, післязавтра мені треба поїхати. Я мушу терміново повернутися на Січ, — трохи приховавши істину, промовив Тимофій.

Дівчина закрила обличчя руками.

— Орисю, мила! — Тимофій відняв її руки від обличчя — очі дівчини були повні сліз. — Тільки не плач, прошу тебе! Я ж не навік їду!

Але дівчина, змучена думками про своє заміжжя з ненависною їй людиною, ще й дізнавшись про неочікуваний від’їзд свого милого, просто не витримала й заплакала. Тимофій розраджував її, як умів. Він клявся у коханні, обіцяв, що обов’язково повернеться, що зробить усе, аби вони були разом, але Орися була невтішною. Нарешті дівчина почала заспокоюватися. Усе ще схлипуючи, вона запитала:

— Тимофієчку, чому ти їдеш?

— Я не можу розповісти тобі все, бо це не моя таємниця, — зам’явся Тимофій. — Але повір мені, це важливо! Важливо не лише для мене, а й для тебе, для нас.

— Отже, ти поїдеш уже завтра? — зітхнувши, запитала Орися.

— Гадаю, що так.

«Може, воно й на краще? Так він хоч не знатиме й не вб’є Далевича. О, мій коханий! Ліпше нехай я мучитимусь, але ти житимеш!» — гірко подумала дівчина. Швидка розлука, яку кожен із них сприймав по-різному, розривала серця закоханої пари.

— Коханий, отже, ми бачимося востаннє? — знову запитала Орися.

Тимофій не знайшов у собі сили відповісти і просто кивнув. Орися притулилась обличчям до його плеча, а Тимофій обійняв її, ніжно притискаючи до себе за тендітні плечі й тонкий стан. Йому не хотілося думати, що ця їхня зустріч все-таки остання.

— Побачимося завтра востаннє! Будь ласка, кохана, я прошу тебе! — благав Тимофій.

Орися підняла на нього сумне обличчя. Сині очі коханого дивилися на неї з таким благанням, що вона не мала змоги відмовити.

— Сьогодні Катруся писала мені і кликала до себе заночувати. Я відпрошуся в батька й завтра піду до неї. Так от, там ми і зможемо побачитися, — відповіла дівчина. — Ти знаєш, де її слобідка?

Тимофій ствердно кивнув.

— Неподалік неї є струмочок на самому початку лісу, я прийду до тебе туди опівдні. Раніше просто не зможу. Але ж тобі завтра треба їхати?

— Отже, поїду ввечері, уночі. Я з місця не зрушу, поки не побачуся з тобою, — відповів Тимофій.

Засмучені закохані пішли гайком, піднялися до Михайлівської стежки. Тут вони поцілувалися, і Орися пішла вперед сама. Молоді люди завжди так робили, оберігаючи свою таємницю, щоби ніхто з випадкових перехожих не побачив їх разом і не доніс Голубу. Коли дівчина зникла з очей, Тимофій рушив за нею.

Сумний ішов він вулицями Києва. Уже сутеніло, у вікнах будинків спалахувало світло, містяни влаштовувалися вечеряти та відпочивати після трудового дня. Тимофій згадував, як він приїхав сюди влітку, як ось тут на цій самій вулиці зіткнувся з Орисею й вона вперше йому усміхнулася. Перебуваючи в глибокій задумі, він не помітив Яцека, який ішов йому назустріч.