— Пане Клесінський! Що з тобою? Ти зовсім на дорогу не дивишся? — гукнув його шляхтич.

Тимофій підняв очі.

— А, пане Кражевський, вибач, занадто задумався, от і не побачив тебе, — відповів він.

— Та я й дивлюся, що ти зовсім сумний. Часом не сталося якоїсь біди в тебе?

— Та ні, усе гаразд. Та й ти, пане, як я подивлюся, теж невеселий? — придивившись до сокольничого, відповів Тимофій. — Невже пан Голуб вирішив видати свою небогу заміж в обхід тебе?

— Ні, на щастя для мене, ще не вирішив. Але своїми словами ти мимоволі наступив мені на хворий мозоль, — Кражевський сумно усміхнувся й одразу ж почав скаржитися: — Я відчуваю себе негідником, пане Тимофію! Я винен у нещасті однієї гарної дівчини!

— Невже ти розбив їй серце? — невесело усміхнувся Тимофій, шкодуючи, що так недоречно зустрів Яцека. «Ще доведеться з ним у корчму тягнутися! Адже так просто не відчепиться!» — подумав молодий козак.

— Ну, можна й так сказати, тільки от... — Яцек зам’явся. Він не мав близьких друзів, а так хотілося хоч перед кимось полегшити свою душу. А Тимофій був такою людиною, яка змогла б його зрозуміти, адже він був єдиним із його приятелів, у кому шляхетська гордість поєднувалася з доброзичливістю. Тому Яцек, не боячись бути висміяним за свої муки совісті, швидко повів далі: — Так недобре вийшло! На початку осені приїхав до Києва у своїх справах один мій знайомий, пан Далевич. Добра, багата людина. У мене зупинився. Та ти, пане, маєш його пам’ятати. Він якось бенкетував із нами.

Тимофій нахмурився, але пригадав цього зарозумілого поляка.

— Так от, познайомив я його з паном Голубом, — говорив Яцек. — А пан Далевич візьми та й закохайся в його дочку. А потім попросив її руки, а Голуб одразу ж і згоду свою дав. Бідна панночка, дочка урядника, як дізналася, ледь не збожеволіла. Ніколи не бачив, аби дівчина так упадала у відчай від звістки про заміжжя. Ненависний їй мій друг. Тепер бідна панна Орися ходить, наче тінь. Ось іду я, пане Тимофію, думаю про все це і шкодую вже про те, що привів свого знайомого до урядника. Мимоволі винен я в її нещасті.

Зі згадкою імені Голуба Тимофій, який не дуже уважно слухав Яцека, напружився, але не повірив своїм вухам, коли почув про Орисю.

— Ти, напевно, хотів сказати — панна Бася, — її ж першу начебто Голуб збирався заміж видавати? — Тимофій досі наївно сподівався, що він неправильно зрозумів Кражевського.

— Та ні, якраз навпаки! — сказав Яцек, дивуючись такій нетямущості. — Пан Далевич посватався до старшої дочки урядника, до панни Орисі. І старий Голуб із задоволенням дав свою згоду. Я був присутнім під час цього й бачив, як бідна дівчина мало не знепритомніла з горя. Тепер почуваюся винним перед нею.

Сокольничий опустив очі додолу, тому не побачив, як страшно зблід Тимофій, як міцно стиснув кулаки. Пан Яцек навіть не відав, що перебуває за крок від власної загибелі, — до Тимофія нарешті дійшов зміст його слів, і він лише зусиллям волі втримався від того, щоби не придушити Кражевського на місці від гніву. Адже смерть Яцека не вирішить біди, тому Тимофій опанував себе й докладніше розпитав поляка про все.

— Та що розповідати, пане Клесінський! Я почуваюся страшно винуватим! І це почуття мучить мене ось уже багато днів! — скаржився Яцек. — Я й мої покійні батьки знали Далевича в Польщі. Він шляхтич, але не дуже знатний. Дуже багатий, але багатство своє нажив торгівлею, знехтувавши шляхетською честю. Відомо мені й те, що він дуже жорстокий і розпусний, та Голуб цим не переймається. Йому головне — видати дочку вигідно й за багату людину. А до того, який його майбутній зять, байдуже. Я знаю його давно — він завжди вислужувався перед усіма. Але щоб ось так продавати свою дочку такій людині, як Далевич?! Це просто безсердечний та жорстокий батько! Я, з моїм тяжким становищем, двічі подумав би, перш ніж родичатися з таким! Дуже гірко шкодую, що взагалі зустрів цього Далевича і прийняв його у своєму домі. Але відмовити не міг — усе ж він мені земляк та й давній знайомий. Бідна панна Орися!

Тимофій слухав, і дедалі дужче в ньому скипала лють. Він подивився на Яцека — на обличчі сокольничого було стільки каяття і страждання, що Тимофій зрозумів — не так уже він і винен. І якби Кражевський знав, що все так обернеться, то неодмінно постарався б перешкодити цьому сватанню. Але треба було щось робити, тому Тимофій швидко розпрощався з паном Яцеком і поспішив додому. Там він застав просто в сінях тітку Агафію й бабусю, які чекали його повернення. Обидві жінки кинулися до нього й разом заговорили:

— Пане Тимофію, пане, допоможи нам! Марко сказав, що ви завтра їдете! Умов його залишитися ще хоч на один день! Вплинь на Марка!

Тимофій подивився на обох жінок — і мати і бабуся, заплакані, з надією в очах, дивилися на нього. Такий несподіваний від’їзд сина й милого онука став для них страшним горем, і жінки хапалися за будь-яку можливість відтягнути гірку мить розлуки. Тимофій не зміг їм відмовити: «Добре, я поговорю з ним», — пообіцяв він і, засмучений, пройшов до кімнати, де Марко, охоплений спрагою діяльності, перебирав і укладав свої речі, вирішуючи, що взяти із собою, а що можна залишити тут.

— А, з’явився нарешті! Чув би ти, що тут коїлось, коли вони дізналися про наш від’їзд. Не дивно, що батько втік звідси! Це ж збожеволіти можна від бабських криків і вересків. Починай збиратися! Ми їдемо завтра опівдні. Довелося погодитися трохи затриматися!

Тимофій байдуже дивився на те, як Марко перебирає й укладає свої ошатні свитки, жупани та каптани.

— Та що з тобою? Ти наче з хреста знятий! — запитав Марко, подивившись на нього.

— Вона виходить заміж, Марку. Точніше, її силою заміж видають, — відповів Тимофій і присів на своє ліжко. Марко закинув збори й сів біля друга — таким пригніченим і нещасним він ще ніколи його не бачив.

— Це тобі сама Орися сказала? — запитав він.

— Ні, — похитав головою Тимофій, — коли йшов від неї, то випадково зустрів Кражевського, він мені все й розповів. Голуб видає Орисю заміж за багатого ляха. Може, пам’ятаєш його? Він приятель Яцека. Далевич.

— Ну, то цього треба було очікувати, — відповів Марко, — зрештою, батько має право розпоряджатися своєю дочкою. Не сумуй так, ти ще забудеш Орисю. Ви занадто різні, щоби бути разом.

— Забуду! — Тимофій схопився, очі його заблищали від гніву. — Ти гадаєш, що я ось так просто візьму й викину зі свого серця кохану дівчину? Зітру з душі любов до неї? Марку, ти хіба досі не зрозумів нічого? Мою Орисю, розумієш, мою, віддають іншому чоловікові, мерзотнику й негідникові, а я, по-твоєму, мушу забути?

— Але що ти можеш удіяти, Тимофію? Наразі нічого. Ти ж не підеш і не приб’єш цього холуя, її татуся, або цього ляха? Тоді ти взагалі ніколи її не побачиш, — сказав Марко й відразу пошкодував про свої слова — в очах Тимофія спалахнув недобрий вогник, а рука лягла на рукоять шаблі. Марко вхопив його за плече та поспішно заговорив: — Ти що надумав? Зовсім із глузду з’їхав?! Заспокойся! Ти впевнений у тому, що вона сама не дала згоди на цей шлюб? Може, Орися сама вирішила вийти заміж за того ляха, тому що мудріша за тебе й розуміє, що так буде ліпше для неї. І для вас обох теж! Що ти можеш їй дати? Так, ти шляхтич, ти багатий. Але ж ти — низовий козак. Чи зможеш ти прожити без Січі, без козацької волі? Ти ж скоро занудьгуєш поруч із нею й помчишся у степ, залишивши саму. Від самого початку у вашого кохання не було майбутнього. Орися розуміє це краще за тебе! Та й звідки ти знаєш, що цей лях їй не до вподоби? Може, вона сама вирішила віддати йому перевагу! І взагалі, чому вона тобі зразу нічого не сказала, а мовчала? Чому ти дізнався про це від сторонньої людини? Це тому, що вона безсоромно гралася твоїми почуттями, — Марко використовував останній спосіб, аби напоумити друга. Йому було шкода приятеля, але він розумів, що так буде найкраще передусім для самого Тимофія — нехай уже думає, що Орися обрала іншого, ніж накоїть лиха.

Груди Тимофія бурхливо здіймалися, він перевів дух. «Може, Марко й має рацію, та чому ж тоді ось уже скільки днів я бачу горе та муку в її очах? Можливо, Орися і вважає, що наше з нею майбутнє неможливе, але вона кохає мене. Не може бути помилки! Вона щиро кохає мене! І ніколи не повірю, що вона вирішила взяти шлюб із іншим лише тому, що бачить у цьому користь. Та й Кражевський говорив, що вона страждає через це заміжжя. Але тоді чому ж вона мені нічого не розповіла? Чому стільки днів мовчала? Завтра я сам запитаю в неї. Нехай і почую те, що мене засмутить, але, принаймні, знатиму правду!» — думав Тимофій, а вголос твердо сказав: — Завтра після полудня я зустрінуся з Орисею й сам її про все розпитаю. Обіцяю тобі, що не чіпатиму ні її батька, ні проклятого нареченого.

— Ні, ну ти точно залишки розуму втратив! — обурився Марко. — Ти ж знаєш, що нам треба їхати!

— Поки не поговорю з Орисею, я з місця не зрушу. Їдь уперед, я тебе згодом наздожену.

— Господи! За що це мені? Ледве впорався зі сльозами матері, то тепер ще твої примхи терпіти! — страдницьки вигукнув Марко.

— До речі, вони обидві щойно просили мене вмовити тебе затриматися. Ось і затримайся! — відповів Тимофій і почав швидко складати свої речі, щоби хоч чимось відвернути увагу від свого горя.

Після побачення з коханим Орися повернулася додому геть спустошена. На щастя, Далевич сьогодні не прийшов, тому дівчина відразу пішла до своєї опочивальні, аби побути на самоті. Окинувши поглядом стіни, лави, вікно, дівчина згадала той літній вечір, коли Тимофій так відчайдушно прокрався до неї. Спогади повернули дівчину в щасливі години їхніх зустрічей. Орися закрила обличчя руками — тепер усе це залишиться тільки спогадом. Краще їй померти! Лягти в могилу, ніж розділити своє життя з нелюбом. У стомленому, змученому розумі Орисі виникла думка звести рахунки з життям. Смерть позбавила б її душевних мук, жахливого заміжжя. Завтра вона скаже батькові, що піде до Катерини, а сама вирушить на високий дніпровський берег, і холодні води ріки назавжди позбавлять її цих мук. Її не відразу почнуть шукати.