Ярослава Дегтяренко - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Двері безцеремонно розчинилися, перервавши страшні думки дівчини, і до кімнати зайшов батько.

— Ти вже вдома, Орисенько? — лагідно запитав Федір, допитливо зазираючи їй в обличчя й намагаючись угадати настрій дочки, але дівчина відвернулася.

— Послухай, дочко, ти мусиш усе зрозуміти. Я...

— Не варто, батьку! Будь ласка, не муч мене більше, — зупинила його Орися, бо по вуха була сита батьківськими аргументами.

Голуб зітхнув. Він подивився на дочку — очі її почервоніли, вочевидь, недавно знову плакала, личко було бліденьке, змучене. Дівчина підняла на нього погляд і попросила:

— Тату, Катруся просить мене погостювати в неї завтра й переночувати. Ти дозволиш мені?

Голуб вирішив не відмовляти.

— Добре, якщо тобі так хочеться. Тобі буде корисно трохи розвіятися.

Пан Федір ще трохи покрутився біля доньки. Але Орися мовчала, дивлячись у підлогу.

— Що ж, піду. На добраніч! — і не дочекавшись відповіді, Голуб швидко вискочив із кімнати.

Орися зітхнула — несподівано легко дістала вона цей дозвіл. Отже, сама доля!

Але раптом у пам’яті Орисі спливли слова одного православного священика. Дивлячись на неї добрими й мудрими очима, він м’яко говорив їй: «Дитино, у кожного з нас свій хрест! Нікому Господь не дасть випробування важче, ніж людина може витримати. Неси свій хрест гідно, і Бог не залишить тебе без Своєї милості!» Це було того дня, коли чотирнадцятирічна Орися вперше пішла проти волі батька, відмовившись прийняти унію. Того дня її мучили сумніви — а чи не вчиняє вона гріх, ідучи проти волі батька? Адже Церква вчить бути слухняними батьківській волі! Ось тоді й відбулася ця розмова з православним священиком.

Несподівано дівчина жахнулася власних думок. Та як можна накласти на себе руки?! Як можна ось так просто взяти й забрати в себе дорогоцінний дар небес — безсмертну душу?! Ні, це страшний гріх! Навіть думати про це грішно!

Орися кинулася до ікони Богородиці та зі сльозами на очах зашепотіла молитву. Хто, крім Пречистої Діви, заступиться за неї перед Богом? Хто, крім Неї, витре її сльози?

Якщо її доля склалася саме так, отже, на це є воля Божа. Такий її хрест, який треба гідно нести все життя.

Боязка надія закралася у змучену душу дівчини. «На все воля Божа, і моя доля в Його руках. Може, Він зглянеться наді мною й позбавить ненависного шлюбу? Мені ж не дано знати своє майбутнє! Адже поки людина жива, завжди є надія», — думала нещасна Орися, і вперше за весь час у неї полегшало на серці. І, вже трохи заспокоєна, дівчина лягла спати.

А Тимофій майже не спав цієї ночі. Висловлена Марком думка про те, що Орися може піти заміж із власної волі, за власним розрахунком, не давала йому спокою. Якби це і справді було рішення самої Орисі, то Тимофій не втручався би — на милування немає силування! Але невже його кохана могла з ним так учинити? Він відчував, що Орися його кохає всім серцем, що вона ніколи не зрадить його. Насправді Тимофій не розумів того, що його мучать ревнощі. Уперше він чітко усвідомив, що на його кохану, його Орисеньку, задивляються інші чоловіки, домагаються її уваги, мріють володіти нею. І ця думка зводила його з розуму, а розпечене залізо ревнощів обпікало його серце. Тимофій крутився без сну на пишних, м’яких перинах, які щедро послала йому турботлива Агафія.

Наступного дня в домі Воловодів стояла така туга, що звідти хотілося втікати світ за очі. Агафія й пані Марися, гірко ридаючи, просто повисли на Маркові під час прощання. Свою частку поцілунків та обіймів дістав і Тимофій.

Нарешті двоє друзів виїхали з міста. Тимофій озирнувся — прекрасний Київ, освітлений скупим осіннім сонцем, позолочений пожовклим листям садів і маківками храмів, немов прощався з ним. Тут він знайшов своє кохання, тут він уперше пізнав горе. «Чим ти зустрінеш мене наступного разу?» — подумав Тимофій. А чи буде цей наступний раз? Буде! Він ще повернеться сюди!

Молодий козак повернув Ворона до слобідки, де жила подруга Орисі, і не доїжджаючи до неї, звернув до лісу та без зусиль знайшов заповітний струмочок, куди мала прийти його кохана на їхню останню зустріч.

Орися швидко йшла до місця зустрічі, щоби встигнути повернутися до сутінку назад, до будинку Катерини. Незважаючи на вчорашні роздуми, жахливий відчай повністю заволодів її душею — сьогодні вона мала побачити Тимофія дійсно востаннє. Орися вже вирішила підкоритися своїй долі. Але, згадуючи пережиті з Тимофієм щасливі миті й уявляючи своє чорне майбутнє, яке очікувало її в заміжжі з паном Далевичем, бідна дівчина насилу втримувала сльози.

Тимофій уже чекав її біля невеликого потічка, який усе ще весело й завзято, по-літньому, дзюрчав, немов осінь ще не настала. Молодий козак був замисленим і похмурим, він витончено притулився до стовбура дерева. Орися підбігла до коханого, допитливо зазирнула йому в очі, намагаючись зрозуміти, що коїться в нього в душі. Але Тимофій незворушно, нічим не видаючи своїх емоцій, дивився на неї й думав: «Цікаво, скаже вона мені чи ні?»

Орися боязко торкнулася його щоки, потім її пальчики ковзнули до його скроні, і вона обняла Тимофія, не помічаючи, що він не відповідає на її ласку.

— Ти хоч іноді мене згадуватимеш? — не в силах більше мовчати, вона заговорила першою.

— Чому ж іноді, моя ягідко? Хіба ми навік прощаємося? Адже я повернуся до тебе, моє серденько! Чи ти не чекатимеш мене? — вкрадливо запитав Тимофій, не зводячи з Орисі погляду.

Орися відвела погляд убік: як вона скаже йому, що це дійсно їхня остання зустріч? Як пояснити Тимофієві, що скоро вона вийде заміж за того, кого обрав їй батько? Але щось говорити було потрібно, тому, зібравшись із духом, Орися підняла погляд на коханого й заговорила:

— Я готова весь вік тебе чекати, лише серцем відчуваю, що це наша остання зустріч. Проте, хай що трапиться, знай, я нікого й ніколи не кохала і не покохаю так, як тебе. Згадуй мене хоч іноді. Бережи тебе Бог, моє щастя!

Голос Орисі зрадливо затремтів.

— Ти говориш так, моя зіронько, ніби навіки зі мною прощаєшся? — холодно запитав її Тимофій.

— Ні, що ти! Я... Просто я... — дівчина швидко заплескала віями, сподіваючись стримати сльози, бо відчула, що ось-ось розплачеться.

— Просто ти брешеш мені, Орисю! — вибухнув Тимофій, і його сині очі заблищали від гніву. — Ти виходиш заміж за Далевича. Чи не так? Отже, ти проміняла моє кохання на сите життя з клятим ляхом? Чому, Орисю? Чому ти мені нічого не казала? Відповідай!

Орися ніяк не очікувала, що її милому все відомо. Його гнів, швидка розлука з ним, думки про ненависний шлюб зовсім доконали нещасну дівчину, і вона розридалася ще дужче, ніж учора. Тимофієві стало соромно за цей свій спалах гніву та ревнощів. «Та я ж ревную її, немов старий шкарбан! Господи, ну як я віддам її іншому?!» — подумав хлопець.

— Неправда! Я... Я нізащо не проміняла б... тебе... ні на кого іншого! Я краще померла б, ніж... ніж відмовилася б від тебе. Я... я не хочу за нього йти. Не хочу! Він нахабний і гидкий, але... але батько так вирішив. Він... він не питав моєї... згоди, а сам вирішив. Я не можу... піти проти... проти волі батька! — гірко схлипуючи, пояснювалася дівчина. — А якби... я... розповіла тобі, то ти убив би їх обох, і тоді тебе стратили б за вбивство! Ось чому я... я… мовчала весь цей час. Я не можу... і не хочу... навіть думати про те... про те, що тебе не стане! Ліпше нехай одна я... мучитимуся та страждатиму, аби тільки ти жив!

Сховавши обличчя на його плечі, Орися знову так гірко заридала, що в Тимофія від жалю защеміло серце. Притиснувши її до себе, він дав дівчині можливість виплакатися, а сам, дивлячись на осінній ліс, замислився: «Як же так виходить? Я заможніший і знатніший за цього ляха, але мене нахабно виставляють із дому і зневажають, бо я не поляк і не католик. Мою кохану віддають, та що там віддають — продають, мов породисту кобилу, проклятому ляхові, а я мушу мовчати й вирвати собі, та і їй теж, серце з грудей? Ну вже ні! Вона буде моєю! Нехай хоч усе польське військо на мене піде, але я її нікому не віддам!»

Тимофій прийняв рішення.

Легко свиснувши, він трохи присів, підхопив здивовану його поведінкою Орисю під коліна й перекинув через плече.

— Ти що робиш? — скрикнула дівчина, спробувавши вивільнитися.

— Тихіше, Орисю, не кричи. Не віддали тебе мені добром, отже, силою заберу!

Розумний Ворон швидко з’явився на свист свого господаря. Тимофій і сам не зрозумів, як у нього вийшло влізти в сідло разом з Орисею, що брикалася на плечі. Чи то Ворон, який розумів свого господаря без слів, присів нижче, чи то гнів та образа надали йому спритності, але Тимофій, не випускаючи дівчини з рук, опинився в сідлі. Пізніше, згадуючи їхню втечу, він і сам дивувався цій загадці.

— Пусти мене! Ти що задумав? — Орися вже почала кричати, але Тимофій, посадивши її поперед себе на шию Ворона, просто затулив їй рота.

Тимофій по-особливому свиснув, і Ворон, немов випущена стріла, зірвався з місця. Орися, яка вперше в житті опинилася в сідлі, від страху впасти припинила кричати й вириватися та міцно вчепилася в коханого. Молодий козак потягнув поводи, указуючи коню напрямок. Ворон був татарської породи, іноходець, і тому м’яко розгойдувався з боку в бік. Звиклий до цього похитування, Тимофій зовсім не звертав уваги на страх Орисі, лише міцно тримав її та пильно придивлявся, чи немає поблизу випадкового свідка. На щастя, таких небажаних свідків не виявилося, інакше розгніваний Тимофій без жалю зрубав би їм голови.