Рішення пана Микити було більш ніж сміливим для часу жорсткого національного й релігійного пригноблення всього православного та українського католицькою Річчю Посполитою. Для здійснення своєї мрії батько відправив маленького Тимофія здобувати освіту до Львівської братської школи, а не в одну з єзуїтських колегій, де зазвичай навчалися діти шляхти. Створена орієнтовно 1568 року Львівська братська школа, інакше ще звана слов’янсько-грецькою школою або гімназією, була одним із найкращих навчальних закладів в Україні, у якому навчали рідної мови та інших наук і готували майбутніх священиків, учителів і письменників.

Це була насправді незвичайна школа — право навчатись у ній мали діти всіх благочестивих православних людей незалежно від стану й матеріального достатку. Зовсім бідних і незаможних навчали безоплатно. Від педагогів вимагали любові та однаково ласкавого ставлення до всіх дітей, незалежно від їхнього походження, а також виховувати в недосвідчених, чистих дитячих душах патріотизм, повагу до рідної мови, культури і православної віри. Утім, знатного Клесінського зовсім не бентежило те, що його син може вчитися пліч-о-пліч із сином бідного селянина чи міщанина.

Тимофій перший час навчався з величезним задоволенням і цікавістю. Він жадібно, наче губка, вбирав у себе латину, грецьку і старослов’янську мови, які були обов’язковими для вивчення у Львівській школі. Легко давалися хлопчикові інші премудрості — риторика й поетика. Гарно йшли в нього справи з граматикою, арифметикою та геометрією. Батько і вчителі пишалися таким учнем і покладали на нього свої найбільші й найсміливіші сподівання.

Однак пан Микита, плануючи майбутнє своєї дитини, дечого не врахував — його молодший син мав палку душу та незалежний, бунтарський характер, тому кар’єра духовного діяча неодмінно зіпсувала би йому життя. Минали роки, Тимофій зростав. Із маленького, худенького хлопчика він перетворювався на гарного, стрункого парубка із зухвалим поглядом. Не один раз юний Тимофій зчиняв бійки зі своїми шкільними товаришами. Та й не лише з ними. Часто він із приятелями лупцював вихованців єзуїтських колегій із тієї єдиної причини, що ті були католиками — в очах хлопчаків це був вагомий аргумент, аби почати бійку. Також не раз юний бешкетник помічав на собі захоплені погляди своїх ровесниць і навіть молодих заміжніх жінок. Така увага чарівної статі лестила Тимофієві і, усвідомлюючи свою владу над жінками, він безсоромно грав їхніми серцями. Чимало сліз за ним пролили гарненькі львів’янки.

Одного дня Тимофій замислився — а чи треба йому книжна премудрість, коли можна прожити своє життя веселіше та цікавіше, ставши вільним козаком, аніж плутатися в довгому подолі ряси і гнути спину над книгами? Гаряча українська кров узяла в Тимофієві гору над покорою батькові — ледь досягнувши п’ятнадцятирічного віку, хлопець утік зі Львова на Січ.

Чому саме на Січ? Адже за становою приналежністю своєї сім’ї він міг би зайняти пристойне місце в рядах реєстрових козаків[5], які перебували на службі в Речі Посполитої, або навіть у самому її війську. Однак Тимофій прагнув бути вільним від станових забобонів, волі батька, служіння будь-кому, хотів бути сам собі господарем, тому стати реєстровим козаком, як старший брат, у його розумінні було однаково, що надіти на шию нове ярмо замість шкільного.

Старий Клесінський, дізнавшись про зухвале свавілля сина, страшно розгнівався. Якби Тимофій потрапив у той час йому під руку, то таточко неодмінно власноруч відшмагав би його батогом, наче простого хлопа. Але згодом гнів старого охолонув, він змирився з правом сина самому обирати свою долю. Та й із Січі до пана Микити доходили тільки приємні звістки про хоробрість і шляхетність хлопця. Тож батько став пишатися молодшим сином не менше, ніж гордився старшим, Матвієм.

Якщо Тимофія на Січ привело бажання жити яскравим, повним пригод життям, то причини, якими керувався Марко, були дещо трагічні — він утік від бабусі. Можливо, декому це здасться смішним та безглуздим, але Маркові було не до сміху, коли він зважився на втечу з отчого дому. Щоби зрозуміти причини такого вчинку, варто зазирнути в історію сім’ї Марка, трагедія якої розгорталася поступово.

Його батько, Олексій Воловод, мав темне походження, утім, дуже вдало одружився на заможній міщанці, єдиній спадкоємиці солідного статку, тож до кінця днів повністю себе забезпечив. Сімейне життя пана Олексія не було позбавлене щастя — лагідна, добра дружина без пам’яті кохала чоловіка, та й він відповідав їй взаємністю. Їхні діти зростали здоровими й розумними, багатство збільшувалося.

Але одного прекрасного, точніше жахливого, дня помер його тесть. Овдовіла Воловодова теща — пані Марися — напросилася трохи пожити в домі зятя, доки не оговтається від свого горя і втрати. Воловод поважав матір дружини не менше, ніж покійного тестя, тому, жодної хвилини не вагаючись, погодився прийняти в себе жінку. Про що вже в найближчому майбутньому гірко пошкодував і згодом прокляв той день, коли так необачно оселив тещу у своєму домі. Ця на вигляд поважна жінка, досить широка в талії та із залишками колишньої вроди на обличчі, мала рідкісний талант отруювати життя людям, які її оточували. Про цю обставину Олексієві було невідомо, оскільки честі жити з матір’ю дружини під одним дахом він досі не мав. А зрідка навідуючись у гості до її батьків, чоловік не помічав кепського характеру своєї тещі.

Оселившись у зятя, на перший погляд скорботна вдовиця відразу проявила свій сварливий характер і енергійно взялася за доньку, мовляв, погана господиня, нечупара, неощадлива, дітей неправильно ростить, виховує. Потоку звинувачень і докорів, настанов і повчань, що обрушилися на голову нещасної молодої жінки, не було кінця і краю. Воловод мовчки терпів це насильство над дружиною, не сміючи заперечувати тещі, поки одного разу його терпець не увірвався. Він заступився за кохану, різко осадивши свою тещу:

— Та стули ти вже пельку! Кращої жінки, ніж моя Гапка, годі й шукати на світі! А якщо ти, матінко, чимось незадоволена або тобі в нас не подобається, то ми з дружиною тебе не неволимо й силою не тримаємо.

Грізній пані Марисі аж мову поцупило від такого нахабства свого зятя, а її обличчя в цю мить чомусь нагадало неабияк переляканому від власної хоробрості Воловоду сильно роздуту жабу. Лише бородавок бракувало. Ледь не задихнувшись від обурення, противна баба дала доньці спокій, а натомість узялася за зятя так, що абсолютно отруїла бідоласі життя.

Відтоді Воловоду у власному будинку життя не стало. Ображена жінка з подвоєною силою та люттю взялася за нього, тож він вирішив за краще втекти з дому, аніж терпіти щоденні кпини і приниження від власної тещі. Єдиним місцем, куди пані Марися аж ніяк не могла дістатися, була Микитинська Січ[6] — за її високим частоколом Воловод був надійно укритий від злісних витівок тещі. Єдине, що затьмарювало порівняно спокійне життя Олексія на Низу, — це розлука з милою його серцю дружиною та дітьми. Він часто замислювався над своїм вчинком і докоряв собі в малодушності, проте потім дійшов висновку, що вчинити інакше однаково не міг, хіба що взяти гріх на душу та придушити склочну бабу.

Згодом Воловод оцінив переваги вільного життя, не обтяженого побутовими клопотами й негараздами. Перший час чоловік навідувався додому вкрай рідко, а в останні кілька років узагалі дорогу забув. А все тому, що з кожним його приїздом у тещу немов біс уселявся — вона несамовито збиткувала над зятем, бо ж ніяк не могла пробачити йому втечі. Дійшло до того, що навіть таке важливе питання, як заміжжя доньки, дружині Гапці довелося вирішувати самостійно. На її лист Воловод відписав, що не заперечує проти запропонованої кандидатури нареченого, оскільки дружина — жінка мудра, тож він повністю довіряє її розсудливості й вибору, а донечці дає своє батьківське благословення на шлюб і бажає щастя.

Марко був єдиною людиною, у якій пані Марися душі не чула. Вона ніжно піклувалася про нього, балувала та віддавала хлопчику все те добре, на що була здатна. Натомість молодші онуки, на біду, були зовсім байдужими бабусі — вона ставилася до них, мов до тягаря, і без утоми шпигала малечу з усякої нагоди та й без неї.

Однак, попри все це, бабці не вдалося своєю надмірною любов’ю зіпсувати Марка — він зростав чуйним, добрим і скромним хлопчиком. Йому було нестерпно гірко щодня бачити, як бабуся, яку він теж по-своєму любив, так несправедливо й жорстоко вчиняє з його молодшими братиком та сестричкою й тиранить батьків.

Щоби більше не бути причиною образ, які бабуся заподіювала молодшим онукам, Марко вирішив утекти до батька. Йому нелегко далося це рішення, адже через сором’язливість така далека подорож у незвідані землі лякала ще дитячу душу. Також тривожили юного Марка і наслідки вчинку — як сприйме це мама, котра й так важко пережила відхід батька із сім’ї. Проте Марко більше не міг терпіти знущань та сварок і таки зважився на втечу. І згодом стане зрозуміло, що недарма.

У перші дні після втечі хлопця від гніву проклятої баби нікому не було спокою — вона відправила за онуком погоню, мучила і челядь і дочку. Стара навіть писала особисто самому кошовому отаману, вимагаючи повернути їй онука. А в разі відмови погрожувала ватажку всілякими Божими карами, навіть тим, що подасть скаргу польному гетьманові[7], якщо отаман негайно після отримання цього листа не відправить Марка додому в супроводі солідного загону козаків для захисту слабкої та безпорадної дитини від небезпек, що можуть спіткати в дорозі. Прочитавши листа, кошовий викликав до себе Марка. Ні, він не збирався задовольняти вимогу літньої пані, оскільки кожна людина мала право вільно прийти на Січ і так само вільно покинути її, тож навіть він не мав права цьому перешкоджати. Утім, кошовий отаман сповнився цікавості й вирішив подивитися, що ж це за дитя таке, якщо за нього так переживають удома?

Оглянувши з ніг до голови високого підлітка міцної статури, кошовий зареготав до сліз, уявивши, як такого здорованя з пошаною везуть додому під охороною найкращих головорізів. Марко не міг зрозуміти, чим він викликав такий бурхливий сміх у кошового отамана, і страшенно зніяковів. Але потім гордість, посилена образою, узяла в ньому гору, і хлопець зухвало заявив: