Єдині люди, які здогадалися, куди могла зникнути Орися, були корчмар Айзік і пан Кражевський.

Айзік усе зрозумів, щойно до нього дійшла чутка про зникнення доньки урядника, і в душі дуже зрадів за Тимофія. Тільки б цього орла не спіймали!

А пан Яцек просто здогадався. Поміркувавши й зіставивши безглузде бажання Тимофія примиритися з Голубом, його часту задумливість, те, як він уважно слухав усе, що Яцек розповідав про Голуба, цікавість, з якою Тимофій розпитував його про обставини сватання Далевича, раптовий від’їзд — він миттєво все зрозумів. Отже, пан Клесінський закохався в Орисю. Це тільки він міг викрасти дівчину добром або силою. Хоча, найімовірніше, добром. Ще б пак, хто ж відмовить у коханні такому красеню, як пан Клесінський?! Ця здогадка позбавила Яцека мук совісті та принесла спокій — він радів за цю пару й щиро бажав їм щастя. Але єдине, у чому покривив душею Яцек, то це в тому, що, висловлюючи Голубу своє глибоке співчуття, навмисно забув поділитися з ним своїми здогадками про те, куди ж могла подітися його дочка.

Подорож утікачів проходила досить непогано й майже без пригод. Двоє козаків у супроводі худенького хлопчини в завеликому одязі особливої уваги до себе не привертали. Мало чого вони вештаються білим світом?

Утім, Орисі ця подорож завдала чимало незручностей. Дівчина ніколи не покидала околиць рідного Києва далі, ніж у найближчі села. Увесь день у сідлі висотував її. Увечері Орися замертво падала від утоми й одразу ж засинала. Бентежило дівчину й те, що їй ніде було нормально вмитися. Вода у струмочках і колодязях біля придорожніх корчем була холодна, і вмиватися нею сирим ранком стало справжньою мукою. Хоча двох козаків таке холодне вмивання взагалі не бентежило, — Орися розуміла, що в походах вони й гірші нестатки зносять, ніж крижана вода.

Особливо соромливим для дівчини було те, що, ночуючи в сінниках поселян, які погоджувалися пустити їх на нічліг, або в шинках, їй доводилося вкладатися спати поряд із Тимофієм. У першу таку їхню ночівлю стався конфуз.

Молоді люди зупинилися заночувати в найближчому шинку, на жаль, переповненому. Однак їм виділили місце в сіннику. Тимофій стелив овчинки та кінські попони на запашному сіні, а Орися стояла біля стіни, нервово стискаючи й розтискаючи долоні. Дівчина не знала, як їй поводитися далі. Вона розуміла, що вкладатися спати їй доведеться з Тимофієм, але... Орисі було страшно від того, що може статися далі. Звичайно, вона розуміла, якщо втекла з молодим чоловіком, то повністю йому належить, а він має на неї тепер усі права. І все ж дівчині хотілося, щоби спочатку коханий став її вінчаним чоловіком. Утім, зажадай Тимофій від неї плотської любові тепер, Орися не посміла б йому відмовити та з хвилюванням чекала тієї години, коли треба лягати спати, — як учинить із нею Тимофій?

А той, закінчивши стелити імпровізовану постіль, із легкою усмішкою кивнув дівчині, мовляв, лягай!

Орися почервоніла й боязко, затинаючись, запитала: «А це обов’язково зараз? Або все ж... може... спочатку краще повінчатися?» І ледь не провалилася від сорому крізь землю — Тимофій зареготав, наче божевільний. Добре, що хоч Марка поблизу не було! А її милий, удосталь насміявся та обійняв розгублену дівчину за плечі.

— Сонечко моє! Яке ж ти в мене ще дитя! Я зовсім не те мав на увазі. Якщо спати вдвох, то легше зберегти тепло. Ми завжди так спимо в походах, коли холодно, — спина до спини. Звичайно, тепер ночі ще не такі холодні, але ти, моя квіточко, можеш змерзнути. Тому я і кладу тебе із собою, щоби було тепліше. Не з Марком же мені тобі постелити!

Засоромлена Орися вляглася поруч із коханим. Тимофієві було й досі смішно, він міцно притиснув дівчину до своїх грудей. «Ох, Ориська! — подумав він. — Миле, наївне дитя! Зате тільки моє!»

— Орисенько! Ти станеш моєю тоді, коли ми повінчаємося, — прошепотів він.

Дівчина потерлася чолом об його щоку і ще міцніше притиснулася до нього. Удвох було дійсно тепліше спати, але однаково Орися й надалі щоразу дуже соромилася, коли вкладалася спати поруч із Тимофієм.

Марко згодом змирився: сумнівів бути не могло — ці двоє палко кохають одне одного. І йому навіть стало соромно, що він варувався в серйозності почуттів та намірів і Тимофія, і самої Орисі. Тепер він уже не обурювався, що його друг так нахабно й відчайдушно, майже силоміць відвіз дівчину. Дивлячись на щасливу пару, Марко згадував Христину. Що тепер робить горда красуня? Чи згадує його хоч іноді? Може, вона й думати про нього забула! Або Онисько, як і Голуб, теж дібрав собі вигідного зятя, і Христина з доброї волі чи з примусу виходить або вже вийшла заміж? Марко мимоволі замислювався — а що б він зробив, якби Христину всупереч її волі видавали заміж? Він зрозумів, що в такому разі вчинив би так само, як і Тимофій, — не подумавши про наслідки, викрав би кохану дівчину й відвіз подалі.

На щастя, осінь видалася тепла та суха, інакше молодим людям довелося б несолодко в дорозі. Тому подорож минала швидко й без перешкод. Утікачі поспішали з кількох причин. Перш за все, Тимофій досі побоювався переслідування. Чи видала їх Катерина? Навіть якщо не видала, то хтось міг випадково бачити, як він поїхав з Орисею. А крім того, їм треба потрапити до початку зими до Чигирина.

Якось троє мандрівників проїжджали через невеличке село. Уже сутеніло, і після теплого, сонячного дня на вечір подув холодний осінній вітер, зриваючи пожовкле листя. Нікого з поселян на вулиці не було — усі поховалися у своїх хатках, сиділи біля теплих вогнищ і, запалюючи скіпочки, готувалися вечеряти. Лише біля однієї хати стояв бідно вдягнений селянин, з цікавістю витріщаючись на подорожувальників. Марко під’їхав до чолов’яги.

— Здоров, чоловіче!

— Добрий вечір, пане! — селянин ще більше сповнився цікавості — куди ж їдуть ці двоє головорізів у супроводі худого недомірка?

— А чи не підкажеш, чоловіче, хто з твоїх односельців пустить нас на нічліг?

— Я пустив би вас, але боюся, що такі пани будуть незадоволені моєю гостинністю: бідно я живу. Ви ж не звикли чорний хліб жувати. А ось коваль, що живе на самій околиці, майже в лісі, вас, можливо, і пустить. Щоправда, не задарма. Жадібна він людина! А дозволь спитати, куди такі ясновельможні шляхтичі прямують? — улесливо запитав селянин.

— А воно тобі треба, чоловіче? Менше знаєш — міцніше спатимеш! — зі сміхом відповів Марко і, підстьобнувши коня, поскакав у кінець села.

Будиночок коваля був збудований із дерева і здавався новим та куди багатшим, ніж у інших поселян. Поруч на широкому обійсті була кузня. Уже сутеніло, проте коваль досі тинявся подвір’ям і щось робив у кузні. Побачивши двох вершників, він спохмурнів і вичікувально роздивлявся їх. Бог його знає, що воно за люди й чого від них чекати!

Привітавшись, хлопці попросилися на нічліг. Коваль ще раз уважно оглянув усіх трьох і запитав:

— А хто ви такі й куди прямуєте в таку пізню годину?

— Ми веземо цього хлопчину з Черкас до його дядька, у Львів. Мамка його померла, упокой, Господи, її душу, а з рідні зостався лише дядько. Ось і веземо сироту до єдиного родича, який не залишить бідолаху напризволяще, — без запинки відповів Тимофій те, що вони завжди говорили, коли їх запитували про мету подорожі. Він не багато і збрехав — адже мати Орисі дійсно померла, а за батька зазвичай ніхто й не питав.

— Пощастило хлопчині, — гмикнув коваль. — Такими, як він, мало хто опікується: такий родич — однаково, що дірява торба.

— То що, пустиш на ніч? Адже ми не задарма просимося? — нетерпляче перепитав Марко. — заразом і підкови нашим коням перевіриш.

— Гаразд, тільки в хату не пущу — ідіть до хліва. Їжу вам туди моя дружина принесе. Веди сюди своїх коней. Подивлюся, що там у вас із підковами.

Тимофій зліз і зняв із коня Орисю. Повернувшись, він зустрівся поглядом із дружиною коваля, яка стояла на порозі свого будинку та уважно їх роздивлялась. Це була повна, гарно вдягнена для селянки жінка з добрими виразними очима, які тільки й прикрашали її позбавлене вроди обличчя. Вона з легкої усмішкою дивилася на гостей і, мабуть, чула всю їхню розмову з чоловіком.

— Та що ти, Іванку, кажеш таке — у дім не пустимо! Хіба ці люди — свині, щоб у хліві вечеряти. Нагодуємо їх у будинку, а ночувати, добре, нехай ідуть на сінник. Тільки от хлопчика цього я в будинку залишу. Дуже він немічний на сіні спати, а нічка нині холодна.

Очевидно, ковалиха мала незламний авторитет у свого чоловіка, оскільки він і слова супротив не сказав. Жінка всміхнулася і, звертаючись до Орисі, сказала:

— Ходімо зі мною, хлопчику, я тебе гарячим молоком напою. Вечеря ще готується, а молочко тобі не зашкодить.

Тимофій напружився, Орися кинула на нього виразний погляд і мовчки пішла за господинею, а Марко, наче ненароком, поклав руку на рукоять своєї шаблі.

— Обійдеться! — квапливо промовив Тимофій. — Не маленький уже!

— Це ти, козаче, не маленький і обійдешся, а хлопчині твоєму не завадить крапелька теплого молока. Він у тебе он який маленький і зовсім змерз. Ходімо, хлопчику, ходімо, милий, — і повна всміхнена ковалиха поклала Орисі руку на плече та повела до хати.

У хаті було небагато, але дуже чисто. Підлога ретельно підметена, лави акуратно застелені постілками, у печі весело тріщав вогонь і булькала каша в горщику, поширюючи такий чарівний аромат, що в Орисі навіть живіт від голоду підвело. Дівчина озирнулася на святий кут, підійшла і, перехрестившись, уклонилася іконам.

— Сідай, хлопче, за стіл, — господиня з усмішкою спостерігала за дівчиною. — Як звуть тебе?

— Андрій, — назвавшись заздалегідь обговореним ім’ям, відповіла Орися.

Дівчина сіла, проте шапки не зняла. Від утоми вона навіть не згадала, що шапку чоловікам, коли входять у будинок, треба знімати, а перед іконами й поготів. У корчмах на це ніхто не звертав уваги й узагалі шапок не знімали, та й ікон там не вішали.