— А мене Анастасією звуть. Можеш звати мене тіткою Настею. А що ж ти шапку не знімаєш? — хитро запитала Анастасія.

Орися підняла переляканий погляд на жінку.

— А в мене болячка на голові, мені соромно знімати. Он навіть перед святою іконою посоромився, — швидко знайшлася дівчина.

— Знаю я твою болячку! — розсміялася Настя. — Така є в кожної гожої дівки на голові. А зветься вона косою!

Орися геть злякалася, але опанувала себе й почала лепетати про те, що, мовляв, господиня помиляється, що в неї і справді чи то лишай, чи то ще якась напасть на голові скочила. Але жінка поклала їй огрубілу руку на плече та запевнила:

— Та не бійся, дівчино! Не видам я вас! Адже той козак, із ким ти на коні їхала, — твій наречений, і ви з дому втекли?

Орися зрозуміла, що безглуздо таїтися перед жінкою, оскільки та, невідомо як, про все здогадалася.

— Так, — відповіла дівчина, засоромившись.

— Справді гарний! Такий гарний, що за ним не те, що з дому, на край світу можна бігти! Ладна пара з вас вийде! Ти посидь, погрійся. Шапку, гаразд, можеш не знімати. А чоловік мій тебе ні про що не спитає, тож не турбуйся, — говорила Настя, наливаючи Орисі кухоль гарячого молока. — На ось випий, тобі на користь піде. А я сходжу до льоху.

Тимофій тривожно походжав подвір’ям. Поведінка господині не давала йому спокою. Він страшенно боявся, що хтось може провідати його таємницю. Поки їм щастило — ніхто не здогадався, що Орися дівчина. Зазвичай люди на неї мало звертали уваги. Усі думали, що вона — хлопчик маленького зросту, що один із козаків узяв його до себе в служіння. А ця поселянка, вочевидь, здогадується, що це зовсім не хлопець. Тимофій не був жорстоким, але в цьому разі все ж переступив би через свою совість і не пощадив чуже життя, лишень би зберегти свою таємницю. І ось тепер, збурений суперечливими почуттями, він топтався у дворі, коли ковалиха вийшла з хати й попрямувала до льоху. Тимофій метнув погляд на коваля — той був зайнятий підковами, тоді він кинувся за жінкою.

— І чого це ти так до мого хлопця пристала, тітонько? — запитав він. — Невже своїх дітей у тебе немає, щоб із чужими няньчитися?

— А чого це ти так хвилюєшся за цього хлопчика, козаче? — жінка завзято всміхнулася. — Чи ти гадаєш, що я видам тебе з твоєю любкою? Не турбуйся, не видам я вас. Але якщо ти вкрав дівчину, то дбай про неї в дорозі як слід, а не вкладай спати в холодному хліві.

Тимофій насупився, та потім опанував себе.

— Та яка дівка? Не кажи дурниць, тітко!

— Так-таки вже й дурниці? Гадаєш, що я хлопця від дівки відрізнити не можу? — знову розсміялася добра жінка. — Мабуть, твою кралечку за чорта старого просватали, що ти вкрав її?

Тимофій зрозумів, що безглуздо таїтися — так тільки зайвого клопоту наживеш. Та й зрештою, не побіжить же ця селянка до Києва чи ще куди доповідати? Вона ж не знає, хто вони є насправді, звідки й куди їдуть.

— Гірше! За ляха, — сухо відповів Тимофій.

Ковалиха нахмурилася і скрушно похитала головою.

— Бідолаха. Правильно ти зробив, козаче, що викрав її! Та не бійся! Я вас не видам. Краще вже нехай із тобою без вінця, ніж із клятим ляхом під вінцем.

— То вже ні, тітонько! Ти про мене зле не думай. Хіба я бусурман який, щоб із нею без вінчання жити як із дружиною? Ми й утекли тільки для того, аби одружитися, — пробурчав збентежений Тимофій.

— Навіть так! — з розумінням усміхнулася ковалиха. — Дай вам Боже щастя й діток здорових!

Тимофій не міг не осміхнутися у відповідь на таке щире побажання його майбутнього щастя.

— Дивна вона баба — не інакше відьма! — трохи згодом шепнув він Маркові. — Он як чоловіком своїм вертить! І зразу здогадалася, що Орися — дівчина і що ми втекли з нею.

— Поїдемо звідси! Мало, що в них на думці.

— Уже пізно, куди нам їхати проти ночі? Та й вона однаково вже все знає. Заночуємо тут, а далі, що буде.

І молоді люди залишилися ночувати.

Коваль дійсно не поставив зайвих запитань — якщо дружина так вирішила, то нічого й хвилюватися, бо вона краще знає! Нагодувавши гостей і чоловіка вечерею, Настя відправила їх ночувати у хліві. І знову чоловік не заперечив їй ані словом і покірно покинув власну хату. Залишившись із господинею, Орися, яка ніяковіла від того, що жінка знає про них із Тимофієм правду, запитала:

— Тітко Насте, а чи не сердитиметься твій чоловік, що ти його так безцеремонно з дому виставила?

— Ні, — похитала головою Анастасія.

— Недобре якось вийшло, господарю незручностей завдали, — зніяковіло сказала Орися.

— Та не убуде з нього!

— Тітко Насте, а як ти здогадалася, що я дівчина?

— Та твій любкó так ніжно тебе з коня знімав, а очі його так сяяли, що відразу все зрозуміло стало, — усміхнулася ковалиха. — Адже так лише з коханими поводяться. Та й потім, ти ж шапку не зняла, коли до хати увійшла. А як же так вийшло, що ти зважилася з молодим хлопцем із дому втекти? Не страшно тобі? Невже твої батьки навідріз відмовилися тебе за такого пригожого козака заміж видати?

— Ні, не страшно мені було тікати, — похитала головою Орися. — Страшніше залишитися вдома. Батько прагнув видати мене заміж за багатого католика, а мого Тимофія й бачити не хотів. Адже він православний.

— Ти, видно, знатного роду й унію прийняла або католичка, якщо тебе за католика просватали? — запитала Настя, нахмурившись.

Орися трохи подумала, а потім, зваживши все, заговорила:

— Ні, я православна. Батько наполягав, щоб унію прийняла, але я не можу відступитися від віри моїх предків. Мій батько — звичайний міщанин, а ось Тимофій — шляхтич. Але, незважаючи на це, батько однаково його зненавидів, тому й не залишилося в нас із ним іншого вибору.

— А якщо вас упіймають? — запитала ковалиха.

— Ох, дасть Бог, не спіймають. Мій батько навіть не знав, що я кохаю Тимофія, тож є надія, що він не подумає на мого нареченого.

— Але ж для твого батька твоє безслідне зникнення стало страшенним горем, — трохи вкрадливо сказала жінка.

Орися зітхнула. У дорозі вона часто замислювалася про те, як страждає її батько, тому що не знає, де вона й що з нею трапилось. А ще дівчина усвідомлювала, що в очах людей вона і її милий учинили ганебно. Проте кохання до Тимофія пересилювало і совість, і сором, і всі інші почуття.

— Ми все розповімо моєму батькові тоді, коли повінчаємося, — сказала Орися. — Тоді він уже нічого не зможе вдіяти і змириться з цим.

— Дивно вчиняє доля, — задумливо промовила Настя. — Батьків потрібно слухатися, але у твоєму випадку краще не послухатися, ніж душу свою губити та ще й життя своє з нелюбом прожити! А я ось теж знатного роду, — несподівано сказала жінка.

Орися з подивом подивилася на Анастасію — як жінка благородного походження могла вийти заміж за простого коваля й жити як звичайна селянка? Анастасія зрозуміла її здивований погляд по-своєму та гірко посміхнулася.

— Ти, мабуть, засуджуєш мене, що я з простим ковалем живу?

— Бог із тобою, тітонько! Та як я можу? Мені це й на думку не спало! Просто дивно таке чути. Ти теж утекла зі своїм чоловіком, коли ви молоді були?

— Ні, не втекли. Хоча знай я, що все так складеться, — відразу б з Іванком із дому пішла. Батько мій був дрібним шляхтичем, православним, — зітхнувши, почала Настя свою розповідь. — На маєток його не раз сусіди, католики, зазіхали, усе відібрати намагалися. Навіть до мене сваталися, але батько нізащо не хотів видавати мене за католика. А потім він раптово помер, Царство йому Небесне. Усе своє майно залишив мені, і це стало моїм вироком. Як поховала я його, то й не було мені життя відтоді: усі почали лізти з опікунством, а то й у чоловіки нахабно набиватися. Особливо старався в цьому мій сусід, чиї землі були поруч із моїми — йому якраз зручно було на мені одружитися. Він мені спокою не давав, поки я не вигнала його. Ось тоді він так розлютився на мене, що вирішив помститися. Приїхав якось уночі, розграбував мій будинок, а мене його челядь... — Анастасія замовкла й відвернулась, а Орися жахнулася: до неї дійшло, що сталося з нещасною жінкою під час нападу на її будинок. — Відтоді я не можу мати дітей, — завершила жінка.

— Але як так можна? Ти ж знатного роду! Як можна так чинити з рівним собі? А хіба ти не скаржилася? Хіба не було кому тебе захистити?

— А хто захищатиме або допомагатиме православній без зв’язків, без рідні? Ніхто. Наді мною тільки посміялися б у суді. Та й після всього цього я ледь вижила. Мене побили до півсмерті й кинули помирати. Іванко врятував — підібрав, лікував, доглядав, і, коли я оговталася після побоїв, ми пішли з тих місць назавжди. Він був не хлопом, а вільною людиною і служив у мого батька ковалем. Раніше я ніколи на нього й уваги не звертала: яке мені, панночці, діло до якогось коваля?! А от він закохався, але не смів і очей на мене підняти. Уже багато років ми живемо разом, і для нього я однаково залишилася панночкою, хоча він і чоловіком мені став. Хай би що я наказала — усе покірно виконує.

На красивому обличчі Орисі відобразилися і жалість до несправедливо скривдженої жінки, і обурення на її кривдників, а на очі навернулися сльози.

— Не жалій мене, дівчинко. У кожного своя доля. Та й щасливо я живу зі своїм Іванком — кращого чоловіка, ніж він, і бажати не варто. Прикро тільки, що діток у нас немає. Гаразд, пізно вже, лізь на піч спати. Утомилася ти весь день сидіти в сідлі, тобі виспатися треба. А то твій милий говорив, що завтра вам потрібно раніше виїхати.

Орися піднялася на піч і, лежачи в теплі, усе ніяк не могла заспокоїтися. Їй дуже було шкода добру жінку, з якою так жорстоко обійшлася доля.

Сирим ранком троє мандрівників, забезпечені їжею доброю дружиною коваля, вирушили в дорогу — до Волховиць було вже недалеко.

 Розділ ІХ.