МАЄТОК ВОЛХОВИЦІ 

Hej, tam gdzieś znad czarnej wody,

Wsiada na koń kozak młody,

Czule żegna się z dziewczyną,

Jeszcze czulej z Ukrainą.

З польсько-української пісні «Hej, sokoły!»[49]

Дорога йшла через густий ліс, який засинав від близького дихання зими, петляючи між високих стовбурів дерев, та була рясно усипана облетілим листям, яке голосно хрускотіло й шелестіло під кінськими копитами. Наставала остання декада листопада, на щастя, досить теплого й сухого, інакше мандрівникам довелося б несолодко в дорозі. Орися, сидячи попереду Тимофія, важко зітхнула.

— Чого так тяжко? Потерпи, кохана. Уже майже приїхали, — лагідно шепнув їй Тимофій.

Орися викликала в нього тривогу: вона дуже втомилась і змучилася за час подорожі. Тимофій щосили намагався полегшити незручності коханої, однак це не дуже в нього виходило, бо друзі поспішали і їхали дуже швидко, зупиняючись, тільки щоби поїсти та на ніч. Тендітна Орися покірливо зносила всі тяготи, мріючи лише про те, аби відстань, що відокремлювала її від Києва, якнайшвидше збільшилася. Дівчина досі страшилася переслідування, переживала, що батько дожене їх, і тоді коханий головою поплатиться за зухвале викрадення. Але однаково, попри всі незручності подорожі і тривогу, для Орисі було щастям проводити всі ці дні поруч із Тимофієм. Жодного разу дівчина так і не наважилася запитати його, чому вони з Марком поспішають у Запоріжжя, чому женуть коней. Дівчина розсудила, що якби Тимофій міг, то сам їй усе розповів би. А мовчить, отже, годі й допитувати.

Також жодного разу не запитала Орися Тимофія про те, коли вони повінчаються, якщо він одразу збирається їхати. Яким буде тепер її становище чужої нареченої-втікачки? І зараз, під’їжджаючи до його дому, дівчина нарешті зважилася хоч трохи розпитати коханого про наболіле:

— Я не тому, що втомилася. Я боюсь! Що скаже твій брат, коли ти мене привезеш? Як ти йому все поясниш?

— Нічого він не скаже. І ні про що не спитає. Тільки радий буде.

— Але як ти мене йому відрекомендуєш?

Тимофій торкнувся губами її щоки, а потім шепнув:

— Як свою майбутню дружину.

Орися підняла на нього свої прекрасні очі й відповіла, ніяковіючи:

— Але ж так наречених не привозять! Твій брат неодмінно запитає про моє походження, сім’ю й чому я приїхала з тобою невінчаною. Мені дуже соромно ось так постати перед ним. Що він про мене подумає?

— Це не його турбота, а наша, що ми ще не вінчані, — усміхнувся Тимофій. — Самі все влаштуємо. А щодо того, як тобі тут жити та на яких правах, — не журися. Половина Волховиць і земель навколо — моя, і везу тебе до себе додому. Скоро це буде і твій дім, у якому ти господарюватимеш.

Орися ще більше засоромилася від такої розмови.

Ліс несподівано розступився, відкривши широкі, рівні луки, через які дорога йшла прямо і впиралася у високий земляний насип із дерев’яним частоколом на ньому, двома сторожовими вежами з боків, оточений сухим широким ровом. Шляхтичі постійно ворогували один з одним, тому добре зміцнювали свої садиби, перетворювали їх на маленькі фортеці. Та й не раз Поділля стрясали своїми грабіжницькими набігами татари. Тому дід Тимофія, пан Володимир Клесінський, як небідний шляхтич побудував кам’яний будинок, насипавши навколо нього вал, а покійний пан Микита, вірний православ’ю, змушений був ще ретельніше зміцнити свій маєток, викопавши рів — такі укріплення хоча й не були неприступними, зате могли убезпечити від нападів і сусідів і татар. Утім, нині було більш-менш спокійно, тому міцні ворота стояли відчинені. На невеликій відстані від частоколу розкинувся великий вертоград, висаджений ще дідом Тимофія. Навесні, коли зацвітали фруктові дерева, і влітку цей сад, напевно, був чудовим, але тепер, глибокої осені, голий та похмурий, він лише наганяв смуток.

Троє втомлених подорожніх в’їхали на подвір’я. Величезні пси кинулися до гостей, один із них, найбільш кошлатий і старий принюхався, припинив гавкати й почав підлещуватися до Тимофія, виляючи хвостом, — вочевидь, вірний пес добре пам’ятав свого господаря, хоча той і нечасто навідувався додому.

Дім, збудований зі світлого каменю, був одноповерховий, але з високим фундаментом і яскравим черепичним дахом. Він не здавався приземистим, навпаки — його витончені лінії, критий ґанок із різьбленими поручнями й вузькі високі вікна надавали будівлі легкості та вишуканості. Двір перед особняком був широкий і порожній, не забудований господарськими спорудами — усі приміщення для челяді, стайні, сараї та комори лежали позаду обійстя.

На гавкіт собак прибігла челядь і, побачивши свого молодого пана, радісно зашуміла, уклоняючись йому, а з будинку вибіг худенький підліток невеликого зросту. Його гарні блакитні очі сяяли радістю, а зазвичай хворобливо-бліде личко забарвилося рум’янцем.

— Дядечку Тимофію! Господи! Ми тебе й не чекали! Який же я радий! — із неприхованим задоволенням вигукнув хлопчина і практично з дівочою ніжністю обійняв високого Тимофія. А той міцно, з любов’ю теж обійняв хлопчика за плечі і скуйовдив йому густе волосся.

— Як же ти виріс, мій хлопчику! Як ти? Як твоє здоров’я?

— Останнім часом я добре почуваюся! Майже одужав. Пам’ятаєш, ти обіцяв мені, що коли я одужаю, то забереш мене до себе, на Січ? І шаблю подаруєш!

Тимофій лагідно всміхнувся на це прохання. Цей хворобливий хлопчина був його рідним племінником, наймолодшим із трьох синів старшого брата. Звали хлопчика Михайлом, але в родині його кликали Михайликом. Цим прізвиськом його нагородив Тимофій — так на Січі називали дерев’яні ковші для пиття, місткістю п’ять-шість чарок, і воно міцно закріпилося за хлопчиком. Михайлик народився слабким і таким хворобливим, що оточуючі скрушно зітхали, очікуючи, що хлопчик не сьогодні-завтра віддасть Богові душу, так і не встигнувши прийняти Святе Хрещення. Але хлопчик на зло всім, хто пристрасно бажав випити на поминках за упокій його душі, вижив. І впродовж своїх чотирнадцяти років посилено хапався за життя, намагаючись не вмерти. Михайлик щиро любив свого дядька й був невимовно радий його несподіваному приїзду.

— Дядьку Марку! — хлопчик був добре знайомий і з Воловодченком, тож дуже зрадів його приїзду й ледь не повис у нього на шиї. Проте вчасно схаменувся, зрозумівши, що це буде зовсім по-дитячому, і простягнув руку. Марко, усміхнувшись у вуса, потиснув простягнуту йому слабеньку ручку. Орися стояла поруч із Вороном, боязко дивилася на цю сцену і страшенно соромилася свого чоловічого одягу — її сукню Тимофій давно втопив у річці, щоби приховати всі сліди, а іншу взяти було ніде. Челядь із цікавістю витріщалася на неї, а тут ще Михайлик повернувся й зустрівся з нею поглядом. Дівчина ще більше зніяковіла й опустила очі.

— Ой, а це хто? — здивовано запитав хлопчик.

— А це, мій милий небоже, моя майбутня дружина і твоя майбутня тітка — Ірина, — сказав Тимофій, потім узяв дівчину за руку й підвів ближче до Михайлика. — Але ти можеш звертатися до неї Орися.

Орися, нарешті, зважилася підняти очі й подивитися на Михайлика. Підліток усміхнувся їй так привітно й тепло, що в дівчини відлягло від серця, зникло збентеження, і вона зрозуміла, що подружиться з цим милим хлопчиком.

— Отже, ти одружуєшся? — ще більше здивувався Михайлик. Але відразу схаменувся, витончено вклонився Орисі й галантно поцілував їй руку. — Я щасливий бачити тебе, панно, і радий знайомству з тобою.

— А де батько? — запитав його Тимофій, ведучи Орисю за руку в дім.

— Поїхав на полювання, — відповів Михайлик, забігаючи вперед. — Уже скоро має повернутися.

Сіни були невеликі, затишні, і тут вони зустріли ще одну персону — маленьку бабусю зі зморшкуватим добрим обличчям, але суворим поглядом темних очей, одягнену в яскраву плахту з добротної вовни й чорний суконний сердак із рукавами. Вона кинулася обіймати Тимофія.

— Хлопчику мій! Ну слава Богу! Нарешті ти приїхав! Як давно вже тебе не було! Я й не сподівалась, що ще раз побачать тебе мої старі очі, соколе! Гадала, закрию їх і більше не побачу тебе, дитятко моє миле!

«Дитятко» зігнулося в три дуги, щоб обійняти стареньку, адже це була його няня — Одарка. Вона няньчила Тимофія від народження, а пізніше замінила йому покійну матір. Виняньчила старенька і хворобливого Михайлика. Найімовірніше, лише завдяки її невсипущій турботі хлопчик вижив після народження. Тепер старенька доживала віку, служила в маєтку ключницею і в їжакових рукавицях тримала всю численну хитру й ледачу челядь. Своїх дітей Одарка зроду не мала, та й чоловіка теж, і вся нерозтрачена материнська ніжність, уся любов, на яку вона була здатна, дісталися Тимофієві з Михайликом, які стали для неї, наче рідні сини. Заради щастя цих двох Одарка й душу бісу віддала б.

— Ой, пане Марку! Дай Боже тобі здоров’я! Теж уважив! — няня дуже прихильно ставилася до Марка й поважала його за те, що він був вірним другом її дорогому Тимофієві, і тепер зраділа його приїзду. Тут вона помітила Орисю, яка стояла осторонь. Придивившись до неї, старенька спохмурніла. — А це що за панночка? Чия вона? Твоя? — звертаючись до Тимофія, запитала Одарка.

— А як ти здогадалася, няню, що це панночка та ще й моя? — розсміявся Тимофій, приховуючи своє здивування. — Так, це моя наречена, Ірина. Ти ось що, розпорядись, аби для неї приготували опочивальню покійної матінки.

Няня шанобливо вклонилася Орисі, але погляд її був насторожений, незадоволений. Не важко було зрозуміти поважну бабцю — що це за панночка така, що приїхала одна, без слуг, у чоловічому одязі та з двома молодими чоловіками? Гарна наречена, нічого сказати!

— Няню, накажи лазню витопити, — наказав Тимофій.

— Та її вже натопили. Для пана Матвія, але він ще не повернувся, тож ви замість нього йдіть.