— Перш нехай Орися сходить, — сказав Тимофій.

— Як накажеш! — відповіла няня. — Ой, пане Михайлику, поклич, моя дитинко, Кшисю, а то я на своїх старих ногах скрізь не встигну! Нехай вона панночці прислуговує. Вона й уміє, і знає все. Може, поїсте спочатку, а потім до лазні підете? — запитала няня, звертаючись до Тимофія. — У мене вже все готове до обіду.

— Ні, ми нещодавно їли. Уже дочекаємося брата, — відповів Тимофій, а потім поманив до себе няню пальцем і шепнув: — Няню, дай Орисі жіночий одяг.

Нянька з розумінням кивнула і ще досить спритно для свого солідного віку шмигнула кудись усередину будинку клопотати у зв’язку з приїздом дорогих гостей.

Молоді люди пройшли в гостьову залу, де у великому каміні весело палали дрова — шляхтичам подобався відкритий вогонь, який хоч і давав тепла менше, ніж піч, зате висвітлював приміщення. Камін був мармуровий і обійшовся своєму власникові в кругленьку суму. Над каміном красувалася дерев’яна панель, на якій було майстерно вирізано й розфарбовано герб роду Клесінських «Домброва» — позолочена стріла на червоному полі з накладеними на неї двома золотими перекладинами.

Орисю бентежило багате оздоблення будинку її коханого. Вона зростала в небідній родині, але не в розкоші. Крім того, дівчина ніколи не потрапляла в будинки багатої і знатної шляхти. Її вразили й гарні східні килими, якими за модою того часу були обвішані стіни й устелені підлоги в будинках знаті; і оббиті оксамитом крісла, і дорогі венеціанські меблі уздовж стін із розставленими на них бронзовими свічниками та різними коштовними, але непотрібними дрібничками.

До Орисі тільки тепер дійшло, що її коханий дуже знатний та багатий шляхтич, і вона, донька хоч і заможного, але простого міщанина, зовсім йому не рівня. Раніше дівчина не відчувала цього — Тимофій завжди поводився з нею так, що вона забувала про його походження. Але тепер, потрапивши в його багатий дім, Орися гостро усвідомила цю різницю між ними.

Марко вже не раз бував тут у гостях, тому почувався, як удома. Орися боязко тулилася до коханого, боялася відійти від нього хоч на крок, і Тимофій обійняв дівчину, щоби підбадьорити.

Двері розчинилася, і в них увійшла усміхнена жінка середнього віку, щільної статури із приємним, веселим обличчям і добрими очима та шанобливо вклонилася гостям.

— Пане Тимофію, як славно, що ти повернувся! От радість! — не зовсім церемонно для служниці, але зі щирою радістю в голосі сказала жінка.

Це була челядниця Кшися, яку просила покликати нянька. Колись вона служила покоївкою в другої дружини Матвія Клесінського, знатної польки, але відтоді, як її пані померла, Кшися вирішила залишитися в Поділлі й не повертатися на свою батьківщину, до Польщі. Та й тут вона вийшла заміж за конюха і була цілком задоволена своїм життям. Кшися була правою рукою суворої Одарки, навіть попри те, що мала дві вади — надмірну цікавість і довгий язик. Утім, Кшисю всі дуже любили за її легкий, веселий норов і добродушність. А тепер Одарка прислала її прислужувати Орисі.

— Здрастуй, Кшисю! Тепер маєш нову господиню, твоя панночка — Орися! — сказав служниці Тимофій, указуючи на дівчину.

Кшися вклонилася своїй новій господині й поманила її за собою. Орися, озирнувшись на Тимофія, який підморгнув їй, зніяковіло пішла за жінкою. Та провела її довгим коридором із дверима до опочивалень і через задні двері вивела на широкий двір. Пройшовши ним, Кшися привела дівчину в добре натоплену лазню.

Орисі було незвично, що біля неї крутиться й допомагає митися служниця, — вона з дитинства звикла сама за собою доглядати, і, крім того, після смерті мами на неї звалилися турботи не лише з господарства, а й із виховання молодших сестричок. Однак відмовлятися було незручно. Закутавши свою нову господиню в теплий кожух, аби та не застудилася після паркої лазні, Кшися відвела Орисю у відведену їй кімнату.

— Це тепер буде твоя опочивальня, панночко, — сказала жінка. — Тут колись жила покійна мати пана Тимофія. Я, щоправда, її не застала. Вона померла задовго до того, як я тут оселилася.

Кімната була невелика, затишна, з двома вузькими вікнами. На підлозі також лежав величезний килим, каміна не було, зате виднілася піч, викладена красивими блакитними кахлями, велике ліжко з балдахіном і стосом подушок, крісельця, лавочки для ніг і стіл із дзеркалом на стіні. Меблі були дуже гарні, вирізьблені, а стіни замість килимів прикрашали гобелени з витканими на них квітучими мигдальними й апельсиновими деревами. Грубку вже затопили, однак у кімнаті було прохолодно, а двоє слуг заносили велику скриню з одягом.

Попри надмірну цікавість, Кшися була тактовною жінкою — вона помітила, що панночка почувається не у своїй тарілці, тому ні про що не розпитувала її. Та й колишня господиня, знаючи вади своєї служниці, привчила ту не ставити запитань і не лізти туди, куди не треба. Тому Кшися мовчки загорнула мокре волосся своєї панни в полотняний рушник, аби швидше висохло, і підійшла до скрині.

— Зараз подивимося, що тут є, — промовила жінка, відчиняючи її. — Моя покійна пані була приблизно одного з тобою зросту, тоненькою, хоча трохи повнішою, ніж ти, моя панночко. Хоч би не довелося вшивати й підганяти сукні на тебе! Часу мало — пан Тимофій гніватиметься.

— Та не гніватиметься Тимофій! — здивувалася Орися, адже не могла уявити, що її коханий здатний на когось накричати за нерозторопність.

— Буде! — з усмішкою наполягала Кшися. — Пан нетерплячий і наказав, щоби тобі прислужували якнайкраще. Ось уже не думала я й навіть не мріяла, що молодий пан одного чудового дня привезе таку чарівну панночку. Нарешті тут буде господиня! А то зовсім останнім часом сумно й нудно стало!

Кшися так радісно й щиро всміхалася Орисі, що в дівчини потепліло на серці: може, вона приживеться тут?

— Ці сукні покійна пані ще не встигла поносити, а деякі навіть жодного разу не вдягала. Вона їх нашила, накупила цілу купу за новою модою, — усе для пана полковника старалася. Тільки от пан мало на неї уваги звертав. Та що там мало — зовсім до неї, бідолахи, байдужий був, а вона так сумувала за ним, так журилася! А в пана одне на умі було — війна і служба, а не сім’я. А потім моя пані захворіла, так і не встигла нічого зносити. Уже три роки як немає моєї пані, — схлипнула служниця. — Тож вони всі нові, ці сукні. Ой, хоч би підійшло!

— А пан Клесінський не розсердиться, що я вдягла речі його покійної дружини? — запитала Орися, ледь зніяковівши від почутого.

— Який? — не зрозуміла жінка, розкладаючи на ліжку сукні з оксамиту, тафти й шовку, заткані візерунками, розшиті сріблом і золотом, оброблені мереживами та стрічками. — А, пан полковник! Він не буде! Та й не пам’ятає він усі ці сукні. І яка йому різниця, хто їх носитиме? Відтоді, як пан полковник овдовів, він не збирається знову одружуватися. Від першої дружини в нього залишилося двоє синів — пан Юрій і пан Семен. Тільки вони живуть не тут, і дружин поки не мають — обоє ще молоді. Пан полковник вдруге одружився на моїй пані, але й цю Бог прибрав до Себе. А втретє він уже й не став дружину шукати, — самовіддано базікала Кшися. — Тож кому, як не тобі, панночко, наряди ці носити! Шкода тільки, що пан Михайлик залишився без матері. Бідний хлопчик! Даремно його батько не любить — він такий добрий, такий лагідний. Ну, хворіє весь час, то хіба він винен у цьому? Двоє старших синів полковника здоровими й сильними народилися, а цей, немов тоненька стеблинка. То хіба його за це зневажати?

Кшися гірко зітхнула. Орисю збентежили ці сімейні подробиці чужого життя — Михайлик їй сподобався, тож хлопчика стало шкода.

Принесений одяг був дуже дорогий. Знатні польки, на відміну від своїх чоловіків, які віддавали перевагу національному одягу, із задоволенням носили сукні, пошиті за закордонною європейською модою. Свої наряди красуні полячки добирали й шили із великим смаком, не відстаючи в цьому від француженок, а часом і перевершуючи їх у вмінні красиво вдягнутися. Однак убрання ретельно берегли й носили доти, доки те не ставало непридатним. Але особливу пристрасть полячки мали до хутряних шубок, на які не шкодували грошей, попри те, що деякі коштували цілого статку. Тому всі сукні покійної пані челядники акуратно зберігали всі ці роки, регулярно провітрювали, старанно перекладали запашними травами від молі, тож одяг не злежався, не вкрився пилом, не зім’явся й був, мов щойно зшитий.

Орися раніше ніколи не носила суконь, які мали знатні й багаті шляхтянки. Їй було незвично в сукні з темно-синього оксамиту з вузьким ліфом, що щільно облягав груди й талію, прикрашеним мереживами та срібним шиттям, і з довгою, до підлоги, спідницею. Добре, хоч декольте не було глибоке. Але це була верхня сукня — спереду корсаж застібався на коштовні фібули, а від талії поли спідниці розходились, відкриваючи не менш ошатну спідницю нижньої сукні з білого атласу, теж багато розшиту мереживами та стрічками. Вочевидь, покійна пані Клесінська була дамою з великим смаком і претензією.

— Здається, підійшло, — з полегшенням промовила Кшися, задоволено оглядаючи свою нову господиню з ніг до голови. — Яка ж ти красуня, моя панночко! — захихотіла челядниця й почала розчісувати дівчині волосся.

— Може, я сама? — несміливо запитала Орися.

— Та як панночка сама може? Недобре це, непристойно самій! — обурилася Кшися. — Таке волосся розчісувати — одне задоволення!

Орисі довелося змиритися. Уже сутеніло, останні промені сонця погано висвітлювали кімнату крізь вузькі вікна, тому Кшися запалила свічки. «Як то зустріне мене брат Тимофія?» — думала Орися. Тут, у цьому багатому домі, усе було інше, химерне і якесь чуже для неї. «Доведеться звикати!» — зітхнула про себе дівчина.

А Тимофій із Марком цієї миті парилися в лазні. Тимофій із заплющеними очима сидів на полиці та із задоволенням відігрівався після подорожі.

— Ти розкажеш братові всю правду про себе й Орисю? — запитав Марко.