— Гадаю, доведеться розповісти, — мовив після короткого роздуму Тимофій. — Так буде ліпше. Адже знаючи все, Матвій зможе краще захистити її, якщо батько Орисі зі своїм зятем все-таки знайдуть її.

— А про те, що готується заколот, теж скажемо? — знову запитав Марко.

— Ні! Звичайно, ні! — вигукнув Тимофій. — Хоч він і мій брат, але мене бентежить його дружба з деякими особами. Тому за всієї моєї поваги до нього краще нічого про це не говорити. Свого часу він сам усе дізнається. А поки скажемо, що маємо на Низу термінову справу.

Після лазні друзі повернулися до головного залу, де їх уже чекав сам вельможний пан Матвій Клесінський.

Пан Матвій, високий і статний, досі повний сил, мав таку чоловічу вроду, яка незмінно зворушує жіночі серця, попри солідний вік її власника — йому виповнилося сорок три роки. Його чорного волосся вже торкнулася сивина, посрібливши скроні, мужнє підборіддя було безбороде, а витончені чорні вуса не приховували чуттєвих, чітко окреслених губ. Утім, гарне обличчя не могло приховати гордовитий, владний і жорстокий норов пана Матвія, а його сині очі дивилися на світ відкрито й зухвало, однак були холодні, наче дві сині крижинки. Брати були схожі зовні, лише Тимофій був набагато молодшим і мав більш витончені риси обличчя, через що був миловиднішим за старшого брата.

Колись старший Клесінський був полковником реєстрових козаків Київського полку й досі за старою звичкою челядь величала свого господаря «паном полковником». Та Матвій залишив службу відразу після смерті батька й зайнявся своїм маєтком, ретельно збільшуючи його прибутковість, адже дуже добре зрозумів і оцінив чарівну владу грошей, а ще — впливових друзів. Хоча заради справедливості треба сказати, що Клесінський лояльно ставився до своїх селян не тому, що бачив у них людей, а тому, що це була та сила, від працездатності і вдоволення якої залежав його достаток. Тому Матвій не оббирав своїх хлопів до останньої нитки, не тиранив їх і надмірно не притискав, був із ними строгий, але справедливий. Селянам у Волховицях жилося набагато краще, ніж іншим.

— Хто ж це до нас, убогих, завітав! — холодні очі полковника блиснули радістю. Він щиро любив свого молодшого брата. Тимофій був для нього не просто єдиним братом і кровним родичем, а ще й надійним союзником, який ніколи не зрадить, опорою в боротьбі за своє суспільне становище. Старшими своїми синами полковник був незадоволений, мав їх за пустоголових і легковажних, а молодшого взагалі зневажав. Тому він із щирою теплотою обійняв Тимофія.

— О, пане Марку! — Матвій усміхнувся й потиснув Воловодченку руку. Дивно, але гордий полковник поважав Марка, не гидував його міщанським походженням і був тільки радий приймати в себе. — Сподіваюся, ви обидва до нас надовго, на всю зиму?

— Ні, на жаль, ні, — відповів Марко. — Завтра ми повертаємося на Січ.

— Чого ж так? Куди вам поспішати? Там однаково взимку нічого робити. А втім, таких молодців, як ви, силою я не втримаю. Шкода, дуже шкода! Ну, розповідайте, як справи? Що нового затівають на Січі?

— Ми приїхали не з Низу, а з Києва, — відповів Тимофій. — До речі, київський війт Ходика передавав, що він тобі кланяється й передає свої найкращі побажання здоров’я.

Матвій хмикнув, таємниче усміхнувся й запитав:

— А де ти з ним зіткнувся?

— Та так! Було діло, — ухильно відповів Тимофій. — А звідки він тебе знає?

— У нас із ним спільні справи, які навряд чи будуть тобі цікаві, — Матвій усміхнувся ще таємничіше. — Нічого особливого!

Тимофій скривився: раніше брат ніколи нічого не приховував і часто розповідав йому про свої плани й турботи. А тут вирішив відмовчатися. Що ж, це його діло! Але треба було розпочати розмову про мету свого візиту.

— Брате, маю до тебе діло, вельми важливе. Мені потрібна твоя допомога.

Марко кашлянув і виразно кивнув Тимофієві на Михайлика, який грівся біля каміна, мовляв, краще відвести хлопчика — йому ні до чого знати ці подробиці. Той кивнув.

— Михайлику, а покажи мені свої книги, — Воловодченко обійняв хлопчика за худенькі плечі й повів із кімнати.

— Що ти накоїв? — просто запитав Клесінський-старший. Він одразу зрозумів: якщо його легковажний і пустотливий молодший брат просить допомоги, то справа серйозна.

— Нічого особливого. Одружитися вирішив, — відповів Тимофій, усміхаючись.

— А я чим можу тобі зарадити? — весело розсміявся Матвій. — Чи ти моєї поради або благословення просиш? Тут я тобі не порадник, хоча благословити можу. Якщо сподобалася панночка, то хто ж тобі заважає одружуватися? Чи її сім’я проти вашого шлюбу, й ти просиш мене посприяти та натиснути на впертого батька?

— Її сім’я навряд чи найближчим часом дізнається про те, що я маю намір із нею одружитися, — зітхнувши, відповів Тимофій. — Я просто викрав її.

— Це серйозне діяння! — скривившись, похитав головою Матвій. — А без цього ніяк не можна було обійтися? Чия вона, ця дівиця? І де вона тепер?

— Тут. Її ім’я — Орися...

— Орися? — здивовано перепитав Матвій.

— Ірина — це її повне ім’я. Але всі називають Орисею. Вона донька київського урядника Федора Голуба, багатого міщанина, — відповів Тимофій.

— То чому батько цієї дівчини проти такого вигідного шлюбу? — знову перебив його старший брат, украй здивований такою обставиною. — Невже він такий багатий, що гидує ріднитися навіть зі шляхтичем?

— Та не такий він і багатий, — нахмурившись, відповів Тимофій, згадавши розмову з Голубом, — але я не просив руки Орисі в нього. Він мені в обличчя заявив, що взагалі не бажає зі мною знатися й навіть на поріг свого дому мене не пустив. Бо ж я — православний, і в його очах це найважливіша моя вада, адже він унію прийняв. Куди вже тут просити руки його дочки? Мало того, він вирішив видати Орисю заміж за багатого поляка низького походження. Тому я просто змушений був украсти кохану.

Вродливе обличчя Матвія спотворилося гнівом, і він промовив, ледь стримуючи злість:

— Та з яких це пір шляхтич має принижуватися перед міщанином?! Та ще й мовчки зносити його презирство! Де твоя гордість і гідність, Тимофію? Чому ти опускаєшся до того, що потайки відвозиш жінку? Адже для її сім’ї честь поріднитися з тобою! За своїм становищем і статком ти міг би одружитися на будь-якій знатній поляч­ці, і ніхто з польської знаті не погребував би таким шлюбом. Але чому ти обрав доньку міщанина? Чи ти просто захопився дівчиною? Якщо захопився, то тоді навіщо одружуватися — тобі й так не відмовлять у коханні. Чи дівиця вагітна від тебе, і ти вважаєш себе таким благородним, що не можеш не прикрити ваш гріх одруженням?

— Я ніколи не дозволив би собі принизити кохану жінку вимаганням плотського кохання не у шлюбі, — обурився Тимофій. Йому стало неприємно, що брат уважає його здатним на таке. — Я ніколи нікого не кохав, але Орися... Коли ти побачиш її, то дуже добре зрозумієш мене, брате. Я не міг так просто розлучитися з нею. І забути її я ніколи не зможу — Орися тепер моє серце. Я більше не хочу без неї жити! І якби це питання можна було вирішити інакше, то хіба я не зробив би цього? А тут її ще й за іншого просватали. Тому я вкрав Орисю, щоби моя кохана не дісталася цьому ляхові. Але, як ти вже чув, нам із Марком потрібно терміново завтра їхати. Тому я і прошу в тебе допомоги: мені ніде заховати дівчину й нікому довірити її, окрім тебе, брате. Знаю, що ти подбаєш про неї, доки я не повернуся, і не віддаси, якщо її батько або наречений все-таки знайдуть Орисю, хоча я постарався приховати всі сліди. Тепер ти все знаєш. Чи можу я розраховувати на твою допомогу?

— А хіба я маю вибір, Тимофію? — уважно вислухавши, відповів Матвій. Він усе зрозумів і вирішив не відмовляти брата. Потрібна йому ця дівчина — його справа. Зрештою, особисто йому, Матвію, вона тут нічим не завадить, нехай живе собі — веселіше зима мине! — Хіба я можу відмовити тобі, брате? То де твоя красуня? Ти мене збираєшся знайомити з нею?

— Я покличу її! — Тимофій задоволено всміхнувся та вийшов із кімнати.

— Давай, а то вже вечеряти треба, — гукнув Матвій йому вслід.

Кшися із задоволенням заплітала волосся Орисі в коси. Добрій жінці дедалі більше подобалася нова панна. «Така тиха, така скромна. А вродлива яка! От гарна пара буде з паном Тимофієм! Мабуть, і дітки в них скоро будуть! Узагалі чудово вийде, коли з’явиться малюк, — буде кого няньчити, кому радіти!» — думала Кшися. Звичайно, її вельми цікавило й те, звідки молодий пан цю панночку привіз, і хто вона така, але запитувати не наважувалася, — не її розуму це діло, хоча й підозрювала, що молоді люди, найімовірніше, просто втекли удвох. У двері постукали, Орися дозволила увійти, на порозі з’явився Тимофій. Очі його сяяли, він кивнув Кшисі на двері, і та, поклонившись, вийшла.

— Тобі сподобалося тут? — запитав Тимофій, обіймаючи дівчину за тонкий стан.

Орися ствердно кивнула. Тимофій міцніше притиснув її до себе, торкнувся губами скроні, щоки, уст.

— Я щойно переговорив із братом, — сказав він, досхочу націлувавшись. — Він не заперечує і лише радий, що ти житимеш тут, тож марно ти, мила, хвилювалась. Я розповів йому майже все. Брат пообіцяв нам допомогти й нізащо нікому не дасть тебе скривдити.

— Ох! — зітхнула дівчина. — Я однаково боюсь! Мені страшенно соромно!

— Кохана, Матвій усе чудово зрозумів, тобі нема чого соромитися! Нічого й нікого не бійся. Ходімо? Брат чекає нас.

Тимофій узяв Орисю за руку й відчув, як тремтить вона в його долоні. Перед дверима в парадний зал він зупинився і, обійнявши Орисю, сказав: «Не бійся, щастя моє! Тобі тут раді!»

Пан Матвій сидів у кріслі, не відриваючи очей від палаючого вогню. Коли Тимофій пішов, він відчув досаду: треба ж такому статися, що брат сам обрав собі наречену. Та ще й незнатного походження! Звичайно, траплялося, що шляхтичі одружувалися на містянках, але метою таких шлюбів були знатність одного і гроші іншого. І в розумінні Матвія вкладати шлюб треба з користю, а кохання додасться згодом. У нього так було — батько вибрав йому наречену, і він сам не очікував, що дуже покохає нав’язану батьком дівчину. Честолюбний пан Матвій виношував плани вигідних одружень не тільки своїх синів, а ще й Тимофія — що більше в його розпорядженні наречених, то більше корисних зв’язків можна завести! Щоправда, на молодшого брата як на нареченого він особливо не розраховував — той не вилазив із Запоріжжя, був незалежним і свавільним. Тому навряд чи погодився б одружитися з дівчиною, на яку йому вкажуть, однак надія була, що Тимофій згодом нагуляється, а там і за розум візьметься. «Ну, подивимося, що там за дівиця!» — думав Клесінський.