Ярослава Дегтяренко - Лицарі Дикого Поля. Том 1

— Ну, не треба, мила! Не плач! Я не можу дивитися на твої сльози! — промовив Тимофій і ніжно пригорнув до себе дівчину. — Тому й не говорив нічого, щоби не лякати й не засмучувати тебе. А зараз, коли треба їхати, я маю розповісти тобі правду. Адже не можу точно сказати, коли повернуся назад. Тому ти мусиш знати, чому мене так довго не буде. Я й привіз тебе сюди тому, що Матвій у будь-якому разі зможе захистити.

— Тимофію, але ж... адже ти ризикуєш життям! — схлипуючи, видавила із себе Орися. — Я не переживу, якщо... якщо, борони Боже, втрачу тебе!

— Я часто ризикував життям, воюючи з татарами й турками. Тільки тоді я ризикував марно. Однак тепер хочу обстояти не лише свої права і свободу, а і твої. Та й свободу цілого народу. Життя стає жахливим для кожного, незалежно від його походження. Ти не знаєш, чому мене так зненавидів твій батько?

Орися заперечливо похитала головою.

— Справа не в тому, що ми з ним посварилися тоді, а в тому, що Федір Голуб, київський урядник, який так віддано служить ляхам, навіть унію прийняв, постраждав від руки схизматика. А я хоч і шляхтич, але ж православний і козак, не був покараний за те, що підняв руку на пособника Речі Посполитої. За це він дуже зненавидів мене. Він сам мені це сказав. Я не тримаю на твого батька зла. Його можна зрозуміти. І потім, згадай, скільки йому довелося принижуватися, щоби досягти свого становища? Адже все це він робив і робить заради вас, дочок, аби захистити від життєвих негараздів. Це — його єдине виправдання. А скільки інших людей гноблять за те, що вони українці і православні? Так далі жити не можна! Немає іншого виходу, потрібно тільки з шаблею в руці обстоювати свою свободу.

Орися згадала, як батько іноді злився на пана Яцека й лаяв його за шляхетську пиху, але однаково дружив із ним; як паплюжив самодурство та свавілля війта й воєводи, але нічого не міг вдіяти й був змушений їм підкорятися. Згадалася їй і добра ковалиха Настя, яка за народженням була шляхтянкою, але важко постраждала від жорстокості та безкарності своїх сусідів. Згадалися інші люди — її сусіди, прості містяни, які страждали від панівного стану. Дівчина розуміла, що Тимофій має рацію, потрібно боротися за свої права.

— Крім того, якби все було інакше, хіба довелося б мені тебе викрадати? — сказав Тимофій, обіймаючи дівчину. — Хіба не хотів би твій батько бачити тебе щасливою? Будь усе інакше, ми не посварилися б із ним, і він із радістю видав би тебе за мене заміж. Орисю, не журися за мною! Обіцяю, що я повернуся до тебе живим, навіть якщо мені доведеться пройти крізь пекло, навіть якщо сама смерть торкнеться мене, то я, всупереч їй, повернуся до тебе живий! Люба моя, твоє кохання збереже мене!

Дівчина обняла Тимофія. «Господи, краще візьми моє життя, тільки хай він живе! Врятуй і збережи його!» — подумала Орися. Вона вирішила заспокоїтися й не плакати хоча б перед Тимофієм. Зрештою, є милість Божа на цьому світі, якщо Він не допустив її шлюбу з ненависним Далевичем, хоча й не зовсім пристойним чином. Отже, милість Божа збереже і її коханого.

— Я чекатиму тебе, Тимофію! Чекатиму й молитимуся! — промовила Орися, утупившись у плече свого милого і приховуючи сльози.

— Тільки, Орисю, не розповідай про повстання моєму братові. Ні я, ні Марко йому нічого не сказали. По-перше, мій брат останнім часом занадто честолюбний, тому йому ліпше поки нічого не знати. Хтозна, що в нього на думці! По-друге, Михайлик слабкий здоров’ям, і така страшна новина може йому зашкодити.

— Я нікому нічого не розповім! — пообіцяла Орися.

— А коли я повернуся, ми влаштуємо таке пишне весілля, що всі нам заздритимуть! — сказав Тимофій.

— Ох, та хіба в пишному весіллі щастя? — усміхнулася Орися. — Нехай воно буде найпростішим, аби тільки ти був живим, здоровим і кохав мене! Лише б разом бути!

— Ні! Хочу таке весілля, щоби навіть янголи з небес злетіли подивитися й випити за наше щастя! — наполягав Тимофій, усміхаючись.

— Ну добре! Зробимо так, як ти бажаєш, коханий! — відповіла Орися, обіймаючи хлопця за шию і притискаючись до його грудей.

Наступного ранку виглянуло сонце, і Тимофій із Марком, не зволікаючи, почали збиратися в дорогу. Нянька Одарка тихо плакала — їй було нестерпно боляче знову розлучатися зі своїм вихованцем. Хоча Тимофій уже виріс, та для старенької він, як і раніше, був маленьким хлопчиком, що крав на кухні солодкі пряники та пиріжки.

— Ну не плач, няню! Не рви мені серце! Воно й так болить від того, що потрібно так швидко покидати рідний дім, — умовляв її Тимофій. — Але я ж не на все життя їду. Скоро повернусь! Мене ж тут наречена чекає!

— Та ти й минулого разу так говорив, що повернешся, а тебе півтора року не було, — схлипувала старенька.

— Няню, ти мусиш зрозуміти, що я виріс і не можу сидіти біля твоєї спідниці та слухати казки, як у дитинстві, — м’яко сказав Тимофій. — Маю до тебе прохання — подбай про Орисю. Служи їй так, як служила б мені. Це твій обов’язок переді мною!

— Подбаю я про панночку! — схлипнула няня, витираючи сльози. — Як же інакше, якщо ти її так кохаєш! Та й хто її тут ображатиме?!

— Дивись, няню, Орися мені дорожча за життя, тому бережи її.

Няня кивала на знак згоди, зітхала й витирала сльози.

Ще більш болісною стала для Тимофія розлука із самою Орисею. Прощаючись із коханою в сінях, подалі від сторонніх очей, Тимофій так пристрасно цілував її, немов сподівався націлуватися про запас. Він бачив, що Орися ледве стримує сльози, і був удячний їй за це. Інакше би він не витримав і забрав дівчину із собою.

— Я чекатиму на тебе, коханий! Бережи тебе Боже і Пресвята Богородиця! — шепотіла Орися, цілуючи його у відповідь.

Нарешті молоді люди вийшли на ґанок, де нетерпляче переминався Марко, сумував Михайлик і з незворушним виглядом стояв Матвій.

Від Марка не приховався той погляд, яким пан полковник подивився на закоханих, — щось недобре промайнуло в його холодних синіх очах. І це не сподобалося козаку. Але що тут скажеш? Та і як знати, про що саме подумав пан Матвій?

Тимофій обійняв брата, племінника й востаннє перед від’їздом поцілував Орисі руку. Останній жагучий, сповнений кохання погляд — і ось уже Тимофій їде до воріт. У воротах він усе ж зупинився й востаннє озирнувся. У Орисі кольнуло серце: «Коли я знову тебе побачу, коханий?»

Повними сліз очима дівчина дивилася вслід двом друзям і раптом відчула на собі погляд Матвія. Вона зніяковіла, швидко витерла сльози. Він підійшов до неї ближче і простягнув руку зі словами:

— Ходімо, панно, у дім. Не личить тобі плакати на ґанку.

Орися вклала свою ручку в долоню Матвія. Той ніжно стиснув її й накрив другою долонею.

— Не журися, — м’яко промовив Клесінський. — Тимофій повернеться. А тепер ходімо, бо тут холодно, ти змерзнеш, — і повів Орисю всередину, тримаючи за руку.

Тимофій поїхав із дому з важкістю в серці — цього разу розлука з Орисею мала бути довгою. Єдине втішало його, що кохана тепер буде в безпеці та під захистом Матвія. Тимофій добре знав брата, і якщо той прийняв Орисю, то опікуватиметься нею й нізащо не видасть, якщо Голубу все-таки вдасться відшукати слід дочки. І все-таки тривожне відчуття того, що він щось зробив не так, неправильно, не залишало Тимофія, і він посилено гнав від себе цю тривогу, списуючи все на біль розлуки. Марко співчував другові, але допомогти нічим не міг. Утім, Тимофій упорався із собою та зосередився на інших турботах.

Приїхавши до Чигирина саме на початку грудня, Марко з Тимофієм розшукали козака Заваду й розпитали його про Влада. Козак розповів, що Лютий був тут, але вже виїхав і просив передати, щоби вони прямували на Січ. Тоді друзі, не гаючись, поїхали слідом за Владом, поступово заглиблюючись у Дике Поле.

Сумний вигляд має зимовий степ. Зникли, немов вицвіли за спекотне літо, усі строкаті степові барви. Неначе списи, виставив степ суху траву й голі, чорно-сірі гаї уздовж річечок і приток Дніпра, ніби намагаючись захиститися від близької зими. Блідо-блакитне за сонячної погоди або низьке, сіре за негоди небо тиснуло на степові рівнини своїм неосяжним шатром. А холодний, швидкий вітер доносив запах мокрого від осінньої вогкості листя. Утім, навіть у цій осінній журбі степ тішив око своїм простором.

Таким само похмурим було й урочище Тернове, у яке все ж таки заїхали Марко з Тимофієм. На цьому наполіг Тимофій.

— По-перше, воно нам якраз дорогою, і там можна заночувати, по-друге, маємо довідатись, що нового чутно на Січі, а Онисько напевно знає всі новини. І якщо там щось відбулося, то він усе розповість. Крім того, Влад міг до нього заїхати, бо не пропустить нагоди випити горілки. Адже Онисько найкращу горілку робить! А ще, — Тимофій усміхнувся, — там є хтось, хто буде декому радий.

Марко лише сумно всміхнувся у відповідь.

— Сумніваюся, що вона мені буде рада! Вона, мабуть, і не згадає мене! — зітхнувши, промовив він.

Але однаково серце молодого козака затрепетало — чи пам’ятає його Христина? Може, вона вже забула його або вийшла заміж, що ще гірше? А може, поїхала з урочища? Із завмираючим серцем їхав Марко через крихітне поселення до хати старого козака.

Тут відбулися зміни. Онисько побудував хату більшу, ніж колишня. Щоправда, нова хата була така само глинобитна, як і стара халупа, що досі стояла поруч, зате мала солідніший вигляд.

Лише цього разу замість красуні дівчини на поріг вийшов сам Онисько. За цей час старий козак розповнів і ніби став меншим на зріст. Але, може, це так друзям здалося, адже бачили вони його дуже давно. Короткозоро придивившись, Онисько нарешті впізнав у вечірнім сутінку старих знайомців, і його грубе, суворе обличчя освітилося радістю.