— Господи! Синки! От потішили старого! Ну, злазьте, чого до сідел прилипли? От це вже гості так гості! Буде хоч із ким сьогодні погомоніти!

Онисько свиснув, і зі старої хати вискочив зовсім юний хлопчик, що, вочевидь, був у козака у служках.

— Займися кіньми, — наказав Онисько й повів молодих людей у дім.

Нова хата мала дві кімнати, двері яких виходили у вузькі й довгі сіни, що простяглися на усю її довжину, і чимось була схожа на козацький курінь. Онисько провів гостей у ліву кімнату, простору й освітлену скіпочками, з великим столом і широкими лавами уздовж стін. На стінах безладно були розвішані шаблі й мушкети — очевидно, що тут жив сам хазяїн.

— Христю! — не дуже лагідно крикнув Онисько. — Іди-но сюди!

Невеликі двері у стіні, які не одразу й помітиш, відчинилися, і з’явилася Христина. Серце Марка забилося так часто, що бідний хлопець ледь стримався, щоби не притиснути руку до грудей. Зупинившись на порозі кімнати й навіть не глянувши на гостей, дівчина запитала:

— Чого тобі, батьку?

— Гості в нас. Збирай на стіл! — без особливих церемоній наказав дочці Онисько.

Лише тоді дівчина повернула в їхній бік обличчя. Жоден м’яз не ворухнувся на її красивому личку, жодний скороминущий спогад не мигнув у її очах. Христина тільки вишукано схилилася у привітальному поклоні. Тимофій, вірний своїй галантності, уклонився й поцілував ручку панночки, промовивши: «Щасливий знову бачити тебе, моя панно!»

— Ще б пак ти не був щасливим! Це ви, двоє пройдисвітів, зжерли тоді всю мою вечерю! — весело захихотів старий козак. Вочевидь, він чудово знав про їхній останній візит. — Шкода, що мене тоді вдома не було! Наступного дня поїхали б разом на полювання! Доню, подай нам спочатку горілки, а потім і вечерю неси. Та встигнеш ти їй поклонитися! — Онисько відтягнув Марка, який несміливо рушив до Христини. — Обійдеться вона без твого поклону. Ми ж свої люди, тож нічого церемонії розводити!

Онисько був надзвичайно радий гостям — наставала зима, тому відвідачі вкрай рідко заглядали до урочища, а поява двох молодих козаків внесла приємну різноманітність у нудний вечір.

Христина незворушно виставляла на стіл страви, немов не помічаючи гостей, і тільки коли поставила тарілку біля Марка, її вії затріпотіли так, що він це помітив. Це вселило в нього надію, що його хоч іноді згадували. А може, і не його! Можливо, Христині сподобався Тимофій? Адже його красень друг завжди і скрізь мав успіх!

Онисько вихвалявся багатим літнім уловом риби, який він засушив і вдало продав на ярмарку, розповідав нехитрі новини та із задоволенням пив горілку. Потім старий пустився у спогади про свою молодість. Однак слухав його лише Тимофій, тому що Марко раз у раз поглядав на маленькі дверцята, що вели до кімнатки Христини. Сама дівчина, накривши на стіл, пішла з батькової кімнати, вважаючи, що їй не місце в товаристві чоловіків.

— Христю, а подай нам ще горілки! Сам її курив! — похвалився Онисько. — Як вона вам? Гарна? Ще б пак! Таку добру горілку лише я роблю.

Увесь цей час старий батько уважно спостерігав за молоддю. Він пам’ятав, якою замисленою була дочка після літнього візиту двох козаків і як щораз, ледь зачувши тупіт копит, прислухалася й нишком дивилася у вікно. Онисько дуже любив Христину, але досадував, що такій молодій дівчині доводиться жити зі старим батьком у глухомані, хоча в душі був безмірно радий дочірній відданості. Проте насамперед Онисько прагнув бачити Христину щасливою, тому і здогадався: хтось із цих двох молодчиків підкорив горде серце його доньки. Лишень який із них — Красунчик чи Воловодченко? Узагалі-то, обох він поважав і з жодним із них не погидував би поріднитися, тільки от чи взаємні почуття когось із них до його дочки? Адже Ониськові хотілося, щоби вона пішла заміж за покликом серця, а не на його бажання.

Тимофій сидів замислений і на Христину не дивився. Отже — не він. Від хитрого і проникливого старого не приховалися погляди Марка в бік Христини. А коли хлопець провів поглядом дівчину, яка виходила зі жбаном для хмільного, старий Онисько нарешті все з’ясував і щиро зрадів. «Цікаво, а чи подобається моїй донечці Воловодченко?» — подумав він.

— Дірки на моїй дочці не протри, соколику! Вона ж бо не óбраз, щоби на неї дивитися так, як ти витріщаєшся, — вкрадливо сказав Онисько.

Марко насупився.

— Хіба я роблю щось ганебне чи образливе для панни Христини? — трохи запально запитав він. — Я відчуваю до неї глибоку повагу, а її врода...

— Дивися, синку, щоби вона тобі очі не видряпала, врода ця! — з єхидством промовив Онисько. — Дика вона, що твоя кішка. І горда. А взагалі, чого ти розсівся? Іди ліпше допоможи їй горілки набрати! А то вовтузитиметься там до ранку!

Марко вухам своїм не повірив, але старий козак весело йому підморгнув. Із радості він занадто поспішно піднявся й кинувся за Христиною, чим викликав у Ониська сміх.

— От вічно добрих козаків гарні дівки гублять! — сказав він, нареготівшись, Тимофієві. — Воловодченко завжди такий чинний, гордовитий був, а тут сидить ані живий, ані мертвий, мов на вугіллі розпеченому!

Тимофій лише усміхнувся — сказати у відповідь йому було нічого.

— А ти чого такий тихий, Красунчику? Щось це на тебе не схоже?

— Та втомився я в дорозі.

— А! Зрозуміло, — усміхнувся Онисько, хоча здогадався, що тут теж справа нечиста, мабуть, і у Красунчика завелася любка, але допитуватися не став.

— Ох, старію я, старію! — скрушно зітхнув Онисько. Згадалася йому і власна відчайдушна молодість, і перекірлива дружина — скільки вже років минуло відтоді, як він повінчався з нею, а вона так і не змогла його ані покохати, ані звикнути до нього! А начебто все це було тільки вчора. А тепер і діти в нього вже дорослі, і сам він, мов голуб сизий. От видасть дочку заміж і згодом дідом стане!

— Добре, давай, синку, ми з тобою вип’ємо, поки ці двоє там шастають. І між нами, такий зять, як Марко, був би мені до душі. Тільки б Христя не комизилась!

Сині очі Тимофія блиснули щирою радістю, і старий хитрун одразу ж помітив цю щирість.

— Ти чого такий радий? — розсміявся Онисько. — Як без побратима обходитимешся?

— Та що я?! Головне, щоби вони були щасливими у шлюбі! Адже я теж недовго вільним буду! — весело відповів Тимофій.

— Тьху, дідько! Так усі козаки до баб розбіжаться! — вилаявся Онисько, але відразу ж схаменувся, винувато покосився на образи́ й набожно перехрестився: негоже поминати нечистого проти ночі. — Отож за це й вип’ємо — за ваше з Марком шлюбне щастя!

— Ти ліпше горілку до весілля бережи! — хихикнув Тимофій, розливаючи напій у чарки.

— А ти не жадуй! Це не твій клопіт — горілка до весілля! Я влітку ще накурю!

Козаки випили.

— А скажи, Ониську, чи чув ти щось про Влада Лютого? Давно його бачив? Або взагалі не бачив? — запитав Тимофій, витираючи вуса.

— Проїжджав він тут недавно! Сказав, що на Буцький острів поїде! Навіть заночувати не захотів, шельма! — ображено відповів Онисько. — А тепер випиймо спочатку за твоє здоров’я, тому що ти гість, а потім за моє!

На вулиці було темно, хоч в око стрель, але в цій пітьмі Марко все-таки знайшов вхід до льоху, куди швиденько спустився земляними щаблями. Слабкий вогник скіпочки погано висвітлював приміщення, утім, можна було здогадатися, що хазяйновитий Онисько вирив просто величезний льох, де зберігав велику кількість бочок із горілкою та медом. Христина набирала хмільний напій ковшем і акуратно зливала його у жбан.

— Панночко! — покликав її Марко.

Дівчина підняла голову, але її обличчя було погано видно у тьмяному світлі скіпи.

— Що ти тут робиш, пане? — холодно запитала Христина.

— Твій батько відправив мене допомогти тобі!

— А! — байдуже відповіла Христина й далі незворушно наливала горілку. І якби в льосі не було так темно, то Марко неодмінно побачив би, як тріпотять її вії. А так він стояв поруч і не смів почати з нею розмову. Нарешті горілка була набрана, і дівчина попрямувала до виходу.

— Посвіти мені, пане Марку, — зненацька попросила Христина.

— Ліпше я понесу, а ти посвітиш, — відповів той.

Дівчина віддала йому жбан, і вони почали підніматися. Аж раптом Христина ненавмисно, а може, і навмисно, оступилася й ледве не скотилася вниз. Марко швидко поставив жбан на сходинку і спритно втримав дівчину від падіння. Вона опинилась у його руках. Ось тут уже він не стерпів — міцно обійняв Христину, знайшов у темряві її уста й солодко поцілував.

— Я думав про тебе весь цей час. Ти снилася мені! Твої очі, твоя усмішка! Я кохаю тебе!— палко шепотів Марко.

Христина не пручалася, лише підставляла своє личко під його поцілунки.

Коли вони нарешті повернулися до хати, то обличчя Христини, як і раніше, було незворушне, та й Марко зовні теж нічим не видав своїх почуттів. Онисько допитливо оглянув обох, досадливо скривився й махнув рукою: «Наливай, Красунчику!»

Тимофій, приховуючи усмішку, підкорився і знову розлив горілку по чарках. На відміну від Ониська, він помітив, як блищали очі в Марка, а це означало, що він із користю провів час у льосі.

До кінця трапези Онисько дуже напився й безцеремонно влігся спати, не звертаючи уваги на гостей. Христина постелила двом друзям і, побажавши на добраніч, пішла до своєї кімнати. Під хропіння Ониська друзям не спалося. Марко все ворочався, а Тимофій, розуміючи причину його безсоння, тихо шепнув:

— Марку!

Той підняв голову.

— Влад недавно проїжджав тут. На Буцьк поїхав. Завтра туди вирушимо.

Хлопець не відповів.

— Марку! — знову шепнув Тимофій — Онисько мені сказав, що зовсім не заперечує щодо такого зятя, як ти. Намотай на вуса.

Наступного ранку Онисько, роздягнений до пояса, умивався просто на вулиці. Старий козак не боявся застудитися холодним ранком — він і досі був міцний здоров’ям, хоча інколи й відчував невідворотну руку старості.