— Чим же я такий смішний тобі, пане кошовий, що ти іржеш наді мною, мов кінь над вівсом?

Отаман аж очі витріщив на таку зухвалість. У його руках зосереджувалася вся влада над військом — військова, судова, адміністративна. Ніхто, жоден козак, не смів виявляти до нього неповагу. Кошовий насупився, але Марко й оком не повів. Придивившись до хлопця, отаман зрозумів, що своїм сміхом образив його до глибини душі. Тоді він просто простягнув йому бабусиного листа. Прочитавши, Марко сполум’янів до коренів волосся.

— Невже мені доведеться поїхати додому?! — запитав він, намагаючись голосом не видати свого хвилювання.

— А ти що, бажаєш залишитися? — усміхнувся отаман.

— Це моє єдине бажання.

— Ну якщо ти, синку[8], такий хоробрий до зухвалості навіть зі мною, то що ж ти витворятимеш із бусурманами, соколе? — ласкаво відповів кошовий. — Нехай мене повісять, як Юду, але твоїй бабці такого нахабу, як ти, я не віддам! Хай стара карга хоч самому чортові скаржиться! Іди та не журися ні про що.

Неодноразово писала старенька й самому Маркові, благаючи повернутися додому, натякаючи, що вона не переживе розлуки з милим онуком, усохне від туги і її поховають раніше від назначеного Богом часу. Поступившись гордістю, написала вона навіть своєму зятю, де слізно і смиренно благала його пробачити всі помилки і вплинути на сина. Проте все було марно — ні Воловод, ні кошовий отаман, ні сам Марко так і не зглянулись ані на гарячі благання жінки, ані на її погрози.

Утім, немає лиха без добра: після втечі улюбленого онука пані Марися немов протверезіла — вона трохи одумалась, пом’якшала й тепер набагато рідше отруювала життя своїй родині, а радше тим її членам, які залишилися і яким просто нікуди було від неї втекти.

Дружба Марка й Тимофія зав’язалася ще в ті часи, коли обидва зовсім юними втекли з домівок на Запоріжжя. Одначе почалася вона вельми огидно — із бійки.

Юний Тимофій, гордий та задиракуватий, опинившись на Січі, одразу відчув себе тут, як риба у воді. Він запримітив свіженького і вгодованого Марка, випещеного люблячими бабусею й матір’ю, та вирішив його висміяти. Марко був дуже сором’язливим хлопчиною, ніяковів серед запеклих рубак і тому тримався тихо та боязко у своїй сіренькій, м’якенькій свитці з добротного сукна.

— І звідки ж ти взявся такий відгодований і випещений? Та тобі не з шаблею степом скакати й бусурманів рубати, а з бабами тісто місити, матусина сметанка! — не поскупився на епітети Тимофій, який ще у Львові славився своїм гострим язиком.

Марко закусив губу від образи. Він страшенно знітився від такої грубої поведінки незнайомого хлопчика, якому він не зробив нічого поганого. Але змовчати теж було ніяк не можна, інакше всі визнали б його боягузом, який не те, що за віру православну, навіть за себе постояти не зможе:

— Ти б, ляшку, краще вдома залишався та з панночками сорочки шив-вишивав, а то з такою гарненькою пикою тебе татарин відразу зловить та в гарем віддасть. Чув я, що їм потрібні гарні євнухи їхніх дівок стерегти!

Тимофій, який раніше ніколи не отримував гідної відсічі та через молодість страждав шляхетським гонором, зблід зі злості.

— Та ти що собі уявив, хлопе? Ти як зі шляхтичем говориш? Та ти, мабуть, від нагайки відвик? То я швидко тобі нагадаю!

Тут терпець Марка увірвався. Несподівано для самого себе він із розмаху зацідив кривдникові, цілячись в око, водночас боляче забив собі руку, адже зазвичай у бійках участі не брав і правильно бити кулаком не вмів. Тимофій заревів, мов поранений звір, зі стрибка налетів на Марка і, поваливши його, узявся щосили гамселити. Запорожці, усміхаючись у вуса, спостерігали за бійкою хлопчаків і навіть не думали їх рознімати. Бо ж вважали, що хлопці самі мусять розібратися. Інакше які ж вони козаки? Та й потішно було подивитися на двох шмаркачів-забіяк!

На щастя, повз проходив курінний отаман, під командуванням якого опинилися два підлітки. Помітивши натовп, він теж підійшов подивитися, що зацікавило стільки народу! Миттєво упізнавши своє юне поповнення, курінний зрозумів, що сталося. Він швидко розняв бешкетників.

— Та ви, мабуть, так і не зрозуміли, куди прийшли, сучі діти? Чи, по-вашому, тут можна сваволити, як у шинку? — отаман, ухопивши хлопчиків за комір, легко підняв обох до рівня свого обличчя, немов кошенят. — Карати я вас не стану. Однаково ви — двоє дурнів, а дурнів навчати — лише марно нагайку змушувати працювати. Сьогодні ввечері в дозір удвох підете. І лишень спробуйте мені свару в дозорі затіяти — спущу обом шаровари й відшмагаю перед усім чесним народом так, що місяць на зади не сядете. А потім із ганьбою відправлю до матерів під спідниці. Зрозуміли?

Курінний розтиснув руки, і обидва хлопці повалилися на землю, піднявши хмарки пилу. Збентежені, присоромлені підлітки, спльовуючи кров від розбитих губів і чмихаючи розквашеними носами, кивнули курінному на знак покори й понуро побрели в різні боки.

— Дарма ти, Гнате, їх не покарав — у цих молокососів ще мак у голові росте. Слід було їх гарненько провчити. Знову поб’ються вони в дозорі. Ось побачиш! — похитав головою старий, сивий козак, який до цього байдуже спостерігав за бійкою.

— Плюнеш мені в очі, якщо не лише не поб’ються, а й помиряться! І відданими товаришами-побратимами стануть! — усміхнувся курінний. — І нехай мене на палю посадять, але краще від цих двох ніхто й ніколи не дружитиме!

Чи то курінний отаман просто так ляпнув, щоб обламати боки старому запорожцю, чи то сказав, щоби не звинуватили в м’якосерді, чи то був характерником із даром провидіння, та лиш його правда виявилася.

Увечері обидва недолітки стояли поряд на частоколі, дивлячись урізнобіч у степ. Вони жодного разу і словом не перемовилися один з одним. У Марка опух ніс, а в Тимофія запливло око. Обом було соромно — кожен відчував свою провину перед іншим. Несподівано обидва, як за командою, подивилися один на одного. Тимофій усміхнувся Маркові, а той за своїм звичаєм зніяковіло запитав:

— Як тебе звати?

— Тимофій, — підліток простягнув йому руку. — Ну що — помиримось?

Так і почалася їхня дружба, неможлива в будь-якому іншому місці через станові відмінності: один народився в сім’ї знатного шляхтича, інший — у родині міщанина незрозумілого походження. І лише на Січі стиралися всі станові кордони — тільки там нащадок шляхетного роду міг їсти кашу з одного казана поруч зі звичайним селянином або містянином.

Дивно, як чоловіки вміють дружити! Із дня тієї пам’ятної бійки не було жодного випадку, щоби Тимофій із Марком посварилися. Один горою стояв за іншого, пішов би у вогонь і воду. У поході друзі останній ковток води, шматок хліба ділили навпіл, билися завжди пліч-о-пліч. Повсякчас порівну ділили свою здобич, незважаючи на те, що один із них добув менше від іншого. Ніколи друзі не змагалися за прихильність однієї жінки. Не було в усьому Запоріжжі жодного козака, який по-доброму не позаздрив би їхній дружбі.

Багато води спливло відтоді, коли двоє друзів на світанку свого життя прийшли на Низ. Обидва хлопчики виросли, стали чоловіками. Тимофій розгубив свою шляхетську пиху, а Марко придбав гордовитість, за якою приховував свою сором’язливість. За ці роки обидва багато чого навчилися й за правом уважалися одними з найкращих воїнів серед козаків. Січ стала для хлопців домівкою, козацьке військо — сім’єю. Рідкісні листи від покинутих сімей не залишали в їхніх душах глибокого сліду, оскільки цілі Запорізького козацтва стали для Марка й Тимофія вищими від власних. Якщо Тимофій хоч зрідка навідувався до маєтку свого батька, то Марко навіть і не думав про те, щоби відвідати рідну домівку. Обидва жили лише інтересами Січі й війною. Та все ж настала мить, коли двом друзям довелося на певний час покинути рідну Микитинську Січ. Причиною послугував лист від матері Марка.

Пані Агафія Воловод у листі скаржилася на здоров’я, на тугу за своїм старшеньким сином та слізно благала приїхати: «Синочку, милий мій, благаю тебе, поживи хоч одну зиму зі мною. Усі мене залишили — молодшого братика твого ми минулої осені поховали. Донька заміж вийшла, чоловік покинув, а ти, мій соколе, зовсім уже забув мене, нещасну. Молю тебе Христом Богом, приїжджай!» Читаючи листа, серце Марка розривалося від жалю й почуття провини перед матір’ю, яку він так легкодухо залишив багато років тому. Тож хлопець вирішив неодмінно поїхати додому, а заодно спробував умовити й батька на подорож. Але старий Воловод, зло сплюнувши, навідріз відмовився, додавши:

— Доки та вражина, проклята теща, не здохне — з місця не зрушу! Хай би їй усю харю болячками висипало! А найбільша вискочила їй на язиці! А Гапка моя нехай не плаче — не дівка вже, що їй у чоловікові потреба. Передавай від мене вітання й нехай вибачить мені, якщо зможе. А якщо ні, то Бог мені вже точно пробачить.

Тож вирішив Марко їхати один. Повідомивши курінному отаману, де його можна знайти, якщо хтось із приятелів шукатиме, зібрався хлопець у дорогу. А Тимофій, який був чудово обізнаний про сімейну драму родини Воловодів, запропонував своє товариство. Вирішив підтримати друга й мужньо віддати себе на поталу затятій пані Марисі, яка дуже не любила приймати гостей. Насправді ж Тимофієві зовсім не хотілося розлучатися з другом так надовго.

Такі були причини, що спонукали двох друзів залишити в літо 1647 року Микитинську Січ і пуститися в далекий шлях лиш удвох. Молодих козаків не бентежили небезпеки, які могли підстерігати їх у Дикому Полі — вони розраховували тільки на себе, на свої шаблі і швидких коней. Обидва — діти шаленої удачі — не боялися ані Бога, ані чорта, ані татарина. Хоча Господь, напевно, був єдиним, кого обоє друзів усе ж шанували, поважали й побоювалися.

Тимофій згодом піднявся, натягнув прості полотняні шаровари, пов’язавши їх на вузьких стегнах поясом, і солодко потягнувся — його широкі плечі з тонкими шрамами від бойових ран заграли налитими м’язами. Він попрямував до свого коня, розсідлав його й повів до води, напоїти.