Марко вийшов із хати, теж скинув сорочку й підставив обличчя та шию під холодну воду, яку лив йому з глечика вчорашній хлопчик. Запорожці мали незламне здоров’я, загартоване в суворому степовому житті, тому таке вмивання сирим ранком було звичайною справою.

— Ех, старію я! — скрушно промовив Онисько. — Он як напився вчора. А колись рідко хто міг мене перепити!

Марко помовчав, кусаючи губу, а потім наважився. Він подивився Ониську в очі й попросив:

— Батьку, віддай за мене Христину.

Онисько ані слова не сказав і лише відвів погляд, аби приховати затаєну в ньому радість. Чоловік трохи помовчав, поглядаючи на Марка, який помітно хвилювався, очікуючи відповіді, а потім сказав:

— Для мене це лише радість: такий козак, як ти, для мене — бажаний зять. Тільки от як ти з моєю дочкою житимеш? Ти про це подумав? Адже її мати — ляшка, і сама вона не гірша за матір — горда й пихата. Упораєшся з такою дружиною?

— Ну, це буде вже моє діло, як із дружиною впоратися так, щоб у любові та злагоді жити, якщо панночка, звичайно, погодиться піти за мене, — відповів Марко.

— Ну, тоді по руках! — відповів Онисько, задоволений такою відповіддю.

— Не завадило б і саму Христину запитати! Може, вона й не захоче піти за мене заміж! — заявив Марко.

— Ще бракувало, щоб я її згоди запитував! Я їй ще поки батько і своєї волі з доньки не знімав! — сварливо відповів Онисько.

— А запитати все-таки треба! — наполягав той. — Може, у Христини своя думка!

Онисько почав лаятись, обурюючись тим, що він ще мусить жіночі примхи враховувати, але потім накинув полотняний рушник на плечі й повів Марка до хати. Без особливих церемоній він провів хлопця до кімнати Христини. Дівчина поралася коло печі, готуючи сніданок.

— Христю, ось твій майбутній чоловік. Я так вирішив! — просто з порога заявив Онисько. — Тільки от він бажає твоєї згоди запитати. Тому відповідай, ясновельможна панночко, підеш за Воловодченка?

Дівчина опустила очі, щоки її спалахнули. Потім вона подивилася прямо в сірі очі Марка і твердо відповіла: «Піду». У Марка навіть дух перехопило, він ледь витерпів, аби не кинутися до Христини, але присутність Ониська стримала його.

— Ну, от і славно! — зрадів старий батько, що все так легко та швидко розв’язалося, а дочка не стала пручатися. — Отже, восени відгуляємо ваше весілля, щоб усе за звичаєм було! Діти! — заволав він. — Дай же вам Бог щастя!

Онисько врочисто благословив пару образáми й забажав знову напитися з цієї нагоди, але двом козакам потрібно було їхати. Тому Онисько поремствував, позітхав, однак змушений був попрощатися з молодими хлопцями. Дивлячись козакам услід, Онисько сказав, звертаючись до доньки:

— От із таким, як Воловодченко, ти, доню, будеш щаслива. Тепер мені й померти не гріх! У добрі руки тебе віддаю. Тільки ж не кривдь хлопця!

— Бог із тобою, батьку! Живи ще, живи довго! — усміхнулася Христина.

Марко з Тимофієм попрямували до Буцького острова, сподіваючись там відшукати свого приятеля. Острів, суцільно вкритий густим лісом, лежав на річці Томаківці за дванадцять миль від Микитиного Рогу. Декілька років тому на цьому острові оселилися ті козаки, які під керівництвом отамана Федора Лінчая повстали проти утисків черкаського полковника Барабаша та іншої реєстрової старшини. Протест цей було придушено, і ображені козаки перебралися на Низ, де і знайшли собі притулок. Рухаючись уздовж берега річки, двоє друзів під’їхали до козацьких зимівників, що розкинулись як на самому острові, так і напроти нього, на березі.

Короткий зимовий день уже згасав, але ворота вертограду, що оточував хатинки, були ще відчинені, а народ тинявся вулицею. Розпитавши перехожих, друзі дізнались, що Влада можна знайти в невеличкій хаті наприкінці поселення, і швидко вирушили туди. Коло хати вартували двоє козаків, які насторожено оглянули двох незнайомих вершників.

— Ви хто такі, і що вам тут потрібно? — запитав один із них.

— Ми шукаємо Влада на прізвисько Лютий. Ти не підкажеш нам, друже, чи не тут він? — запитав Тимофій.

— Навіщо він вам?

— А це вже не ваше діло! — відповів Марко.

— Наше не наше, ану ж бо злазьте з коней! — наказав один із козаків направляючи на них мушкет. — Зараз подивимося, що ви за люди такі й чого сюди припхалися.

Тимофій насупився, а його рука лягла на рукоять пістолета, що був завжди заряджений і лежав у кобурі коло луки сідла.

— Агов, прибери! Це свої! — пролунало позаду.

Влад підійшов саме вчасно, інакше неодмінно почалася би бійка.

— Ну, нарешті! А то я вже зовсім зневірився вас побачити! — сказав він, обіймаючи обох товаришів, коли ті злізли з коней. — Це мої друзі, я з ними в одному курені перебуваю, і їм можна довіряти, — сказав він, звертаючись до двох недовірливих охоронців. — Ліпше подбайте про їхніх коней!

Влад поклав обом друзям руки на плечі й відвів убік.

— Загалом становище складається погане, — відразу ж, без зайвих передмов почав швидко говорити Влад. — Після тієї таємної ради, що була у вересні, де Хмель показував привілеї, на нього доніс один зі старшин, що був там присутній. Коронний гетьман наказав його схопити й запроторити під варту. А стерегти Хмеля доручив полковникові Михайлу Кричевському[52], кумові Хмеля. Полковник же взяв та й відпустив свого кума на волю. Залишатися на волості було небезпечно, тому ми й поїхали сюди. Але тут Хмельницькому не раді — тутешні козаки не дуже довіряють йому, хоча і прийняли нас, та однаково ставляться з підозрою.

— Чому? — запитав Марко.

— Та він колись не підтримав їхній бунт, — поморщився Влад.

— Тоді чого ви тут сидите? Їхали б одразу на Січ, — сказав Тимофій.

— Не знаю, чого ми чекаємо, не мені це вирішувати. А поки ходімо, я вас познайомлю із Хмелем, — сказав Влад та повів друзів до хати.

У хаті, на невеличкій лавці, на самоті сидів замислений чоловік. Завдяки декільком запаленим скіпочкам приміщення було досить освітлене, що давало змогу роздивитися зовнішність. Чоловік був уже немолодим, але широкі плечі свідчили про чималу фізичну силу, а грубі риси обличчя хоча й позбавлені вроди, та були приємні, вказували на шляхетність, рішучість і відвагу. Темні, найімовірніше чорні, очі дивилися на співрозмовника прямо й відкрито, видаючи розум і проникливість свого власника. Але іноді ці темні, злегка розкосі очі іскрилися лукавством та хитрістю, які не всякому вистачило б розуму розпізнати. Це й був сам Богдан Хмельницький.

— Кого це ти привів, Владе? — запитав він приємним голосом, уважно оглядаючи, немов прощупуючи поглядом двох молодих козаків.

— Це мої друзі, Богдане. Ми з одного куреня. Обоє вони чесні люди й добрі козаки, їхні шаблі нам не завадять.

Хмельницький підвівся й підійшов ближче, так само пильно розглядаючи двох козаків. Він не видавав ані настороженості, ані побоювання — вочевидь, чигиринський сотник нікого не боявся й у разі небезпеки міг постояти за себе.

— Ти вважаєш, що ми можемо довіряти їм? — вкрадливо запитав Хмельницький.

— Головою за них ручаюся! — усміхнувся Влад.

— А не боїшся за свою голову? — жартівливо запитав Хмельницький, проте в його голосі почулося приховане попередження.

— Ні, бо такі друзі варті моєї голови! — у тон йому відповів Влад.

Хмельницький усміхнувся. Він трохи помовчав, а потім привітно запитав, звертаючись до двох друзів: «Якщо ви варті його голови, то хто ви такі? Які ваші імена?» Марко з Тимофієм назвалися, а Хмельницький уважно придивився до Тимофія.

— А чи не подільського шляхтича Микити Клесінського ти син? — зненацька запитав він його.

— Звідки ти знаєш мого батька? — здивувався Тимофій.

— Отже, його, — усміхнувся Хмельницький, замовчуючи про те, звідки він знає покійного пана Микиту. — Ти дуже на нього схожий. Тільки молодий! Він був доброю людиною й хоробрим воїном. Шкода, що він помер! Царство йому Небесне!

Тимофій кивнув.

— Я бачу, що ви з дороги, змерзли і втомилися. Владе, влаштуй своїх друзів на ніч, — відповів Хмельницький, жестом відпускаючи всіх трьох. Він не довіряв двом новим хлопцям, але вірив Владові, тому вирішив залишити біля себе цих двох. Та і двоє козаків зайвими не будуть.

Коли троє приятелів вийшли з хати, Влад здивовано запитав Тимофія:

— А ти що, шляхтич?

— А ти хіба не знав? — усміхнувся Тимофій.

— Ні. А чому ти ніколи нічого про це не говорив?

— А яке це має значення? Хіба ж я не такий козак, як і ти? — відповів той. — Краще відведи нас туди, де можна поїсти. З ранку нічого в роті не мали.

— Добре. Ходімо.

Влад привів їх у невелику темну хату, де люди вже або спали, або вечеряли, тож на молодих козаків ніхто не звернув уваги. Влад приніс їжу, і друзі, повечерявши, зібралися вже лягти спати, коли ввійшов невисокого зросту молодий хлопець на вигляд років шістнадцяти-сімнадцяти. Хлопчина гордовито оглянув двох друзів і насупився.

— Владе, хто це? — просто й без жодних церемоній запитав він.

— Це мої друзі, Тимоше[53]. Вони на нашому боці й надійні. Твій батько вже бачив їх.

Це був старший син Хмельницького — Тиміш. Попри рекомендацію Влада, він однаково недовірливо розглядав Марка з Тимофієм.

— Щось мені не подобаються ці дві пики, — не дуже чемно сказав він.

— Та мені твоя теж не особливо приємна, — люб’язним тоном відповів Тимофій, немовби розмовляв із ним за чаркою меду.

Тиміш нахмурився. Він був дуже запальним, і така відповідь розсердила хлопця.

— А хто ти такий, аби так відповідати мені? — нестримно вигукнув він.

— Я — вільний козак і прийшов сюди за велінням свого серця, а не з примусу або вигоди, — відповів Тимофій спокійним і рівним голосом. — А де ти, Хмельниченку, знайдеш людей, які пристануть до вас із доброї волі?