Ярослава Дегтяренко - Лицарі Дикого Поля. Том 1

— Чому ти сумний? — запитав Хмельницький.

— Це так помітно?

— Так, помітно. Що гнітить тебе, Тимофію? Або ти запізно шкодуєш про свій сьогоднішній учинок? — хитро запитав Богдан, сподіваючись розговорити хлопця.

— Ні, я не шкодую. Я просто згадав про те, що дав обіцянку одній людині повернутися живим, — задумливо промовив Тимофій.

— А! Мабуть, це дуже дорога для тебе людина, — сказав Хмельницький, здогадавшись про причину його суму. — Отже, ти зобов’язаний виконати обіцянку, яку дав прекрасній панночці. А чому ти вирішив стати на мій бік? Адже ти шляхтич, і, як мені відомо, ваш рід багатий, та і брат твій нині не остання людина. Що змусило тебе?

— Навіть знатним і багатим я не вільний. Не вільний жити так, як прагну. Я змушений захищати свої права, свою віру, захищати все те, що дароване самим Богом не лише мені, а й кожній людині, — волю та свою гідність. Не тільки мене, а й мій народ гноблять та принижують. Хіба можу я стояти осторонь? А чому ти, Хмелю, вирішив підняти повстання? Невже лишень через свої кривди? — у відповідь запитав Тимофій.

— Не тільки, — з усмішкою відповів Богдан. — Мені дорога моя країна. Її лихо стало моїм лихом. Її біль — мій біль. Її свобода — моя свобода. Україна в мене одна, тож з усіх можливих панів я вибрав її. І прагну служити їй усім серцем і всією душею своєю. Є мудра приказка, що в дурнів думки сходяться. Вочевидь, ми з тобою два дурні, якщо однаково думаємо, якщо доля звела нас за таких обставин і ми обоє готові голови скласти за чужу свободу. Vita sine libertate, nihil![61]

Тимофій усміхнувся, а потім вкрадливо запитав:

— А ще ми обоє пішли на цей відчайдушний крок тому, що нам обом важливе кохання жінок. Чи не так?

Йому не подобалося, що Хмельницький занадто вліз у його душу і здогадався, що Тимофій думає про кохану, тому й поставив співрозмовникові незручне запитання. Богдан насупився — Тимофій розтривожив рану в його серці.

— Уже і плітки пішли! Так, я щиро кохав цю жінку, але вона зрадила мене. Яка мені тепер до неї справа?! — холодно відповів Хмельницький.

— Так уже і зрадила? — спитав Тимофій. Йому вже стало совісно за свою жорстокість. — А ти не подумав про те, що твоя Гелена погодилася піти за твого ворога тільки тому, що натомість випросила тобі життя? Хіба не вона допомогла тобі звільнитися з в’язниці? Якщо ти досі живий і опинився тут, то це лише тому, що вона просить за тебе Бога? Чому ж ти називаєш це зрадою?

— Та що ти можеш зрозуміти? — роздратовано відповів Хмельницький. Ця тема була йому неприємна.

— Я зустрів дівчину, яку покохав усім серцем, — сказав Тимофій, — але її просватали за багатого поляка. Скільки разів я бачив у її очах горе, але не знав, не розумів причини. Вона мовчала про цей шлюб, сама переживала цю біду, розуміючи, що якщо я довідаюся, то вб’ю її нареченого. Вона мала рацію — я вбив би його не замислюючись, аби тільки позбавити її ненависного ляха, за що й поплатився б життям. Знаючи це, вона вирішила пожертвувати собою, своїми почуттями і своїм щастям, аби лише я не накоїв дурниць і залишився живим. То чому ти вважаєш, що твоя Гелена вчинила інакше. Вона пожертвувала своєю свободою, своїм серцем заради того, щоби тобі зберегли життя. То хіба це зрадництво?

Хмельницький замислився. Він чудово володів собою — неможливо було вгадати з обличчя, які саме почуття його охопили.

— Напевно, твоя правда, Тимофію, — відповів він.

Обидва козаки замовкли, задумливо і з тугою дивлячись у темні степові далечіні.

— То що сталося з твоєю коханою? — запитав Богдан, порушивши мовчання. — Невже ти просто залишив її ляхові?

— Ні. Я вкрав її й відвіз у таке місце, де мою милу ніхто не знайде, — незворушно відповів Тимофій.

— Ну ти і пройдисвіт! — хихикнув Хмельницький, а Тимофій лише осміхнувся у відповідь. — Добре! Ходімо спати.

Обоє в мовчанні спустилися з частоколу й розійшлися по своїх куренях.

Потягнулися нудні дні зими, що перемежовувалися то морозами, то відлигами. Раніше для Марка з Тимофієм зима минала швидко, непомітно й весело, але тепер обоє переймалися зимовою негодою. Тимофієві вона заважала відіслати листа Орисі — шлях до Поділля був неблизький, і негодою ніхто не бажав їхати туди у своїх справах. А Маркові негода заважала з’їздити до Христини. Зате коли наставала відлига, Марка неможливо було втримати на Січі жодними силами.

Влад, довідавшись, що обидва його приятелі зібралися одружитися, дуже розсердився, однак ганити поспіль усіх баб на світі не став, інакше друзі втерли б йому маку — на цих бабах вони збиралися одружитися. Утім, згодом Влад заспокоївся, змирився й навіть їздив разом із Марком та Тимофієм до Тернового урочища, щоби випити разом зі старим Ониськом його чудової горілки.

Хмельницький також практично використовував відлиги. Він писав велемовні листи до черкаського полковника Барабаша, козацького комісара Шемберга[62], великого коронного гетьмана Миколи Потоцького та коронного хорунжого Олександра Конецпольського. У своїх листах Богдан жалібно описував свої образи, заподіяні його недругом Чаплинським, і якнайбільше корчив із себе скривдженого, пригнобленого бідолаху, що знайшов на Січі прихисток.

Усе це сльозливе листування мало єдину мету — приспати пильність ясновельможного панства. Хмельницький прагнув переконати в тому, що втік на Січ заради своєї безпеки, що всі його бажання зводяться лише до того, аби просити про повернення своїх прав на втрачений маєток. Також Богдан хотів запевнити, що бажає відправити навесні із Січі до Варшави депутацію з проханням про захист козаків від панських насильств.

На ці листи Хмельницькому відповісти майже ніхто не спромігся. Та він і не дуже мав потребу в цих відповідях. Щоправда, Потоцький був єдиним з усіх адресатів, хто відповів, проте й це лише тому, що його вблагали декілька знатних поляків, вважаючи, що така милість від коронного гетьмана втішить заколотного сотника. Гетьман навіть надіслав до Хмельницького свого ротмістра й через нього переконував Хмельницького залишити свої крамольні задуми та повернутися на волость, запевняючи, що забезпечить йому захист.

Але оскільки це не входило у плани Хмельницького, то він спритно викрутився, відправивши ротмістра ні з чим, і спокійно зимував на Січі, посилено поширюючи поголоску, що він далекий від заколоту та просить лише про милості для українського народу й повернення законних привілеїв козаків.

Так завершився 1647 рік.

Тисячі крихітних сніжинок іскрилися, відбиваючи сонячні промені, і скрипіли під маленькими чобітками Христини. Дівчина в дорогій шубці з чорнобурки йшла зимовим лісом — батько завжди її балував, тож вона ні в чому й ніколи не знала відмови: ні в шубах, ні в сукнях. Її чорні очі сяяли — варто було лише оглянутися, як вона зустрічалася поглядом із Марком, що йшов за нею та світився від щастя.

Дивна зима була цього року — сильні відлиги перемежовувалися морозами. Але нарешті природа одумалася — настали сонячні, трохи морозні дні, а сніг, що випав відразу після відлиги, пухнастим покривалом щільно вкрив землю й не збирався танути. От одного такого погожого дня в гості до своєї красуні полячки і приїхав Марко. Із ним завжди прибували або Влад, або Тимофій, а іноді й обидва, але відразу ж надходили в повне розпорядження Ониська.

Старий козак уже двічі пошкодував, що вирішив так рано зав’язати з ратною справою. Онисько провів більшу частину свого життя в козацьких походах, тому тепер нудьгував удома та й почав гладшати. Якщо влітку він ще знаходив собі заняття — полював, ловив рибу, їздив у справах, то взимку готовий був вити з туги та бездіяльності: ех, потрібно було повоювати ще рік або й два! Тому Онисько надзвичайно радів приїздам майбутнього зятя, а точніше, його приятелям, оскільки співрозмовник із закоханого Марка був ніякий. А з козаками можна було й побалакати, і випити, і згадати своє славне минуле, навіть на полювання з’їздити.

Закохані не сиділи вдома — ходили в невеличкий лісочок і годинами блукали. Якщо ж погода псувалася, парі доводилося вертатися додому, але це було вже не так цікаво — там не вдавалося побути наодинці. Нині ж сонячною погодою закохані пішли подалі від дому, щоб їм ніхто не заважав.

Марко перший час дуже бентежився, залишаючись наодинці з Христиною. Він не був красномовним, як-от Тимофій, тому дуже мучився від незнання, про що ж можна говорити зі своєю освіченою нареченою, вихованою за найкращими звичаями польської знаті. Христина це розуміла, але їй було байдуже — аби лише Марко залишався поруч, аби тільки бачити його закохані сірі очі, частіше відчувати його обійми та чути освідчення в коханні. Відтоді, як він поцілував її літнім ранком, дівчина втратила спокій. Але він поїхав, залишивши тільки спогади. Христина чудово розуміла — на те Марко й козак, вільний, наче вітер. Але згадуючи його, дівчина однаково сумувала, усвідомлюючи, що може більше ніколи не побачити того, хто припав їй до серця. А коли холодним осіннім вечором Марко зненацька повернувся, Христина була змушена зібрати все своє самовладання, щоби не видати радості. Вона була дуже гордою дівчиною й воліла ліпше померти, ніж дати Маркові зрозуміти, що весь цей час думала про нього та чекала його повернення. Адже невідомо, що в нього на думці: може, вона йому зовсім байдужа? Проте, коли Марко освідчився дівчині в коханні, розповів, що весь час тільки про неї й думав, Христина зрозуміла, що доля подарувала їй головне жіноче щастя — коханого чоловіка.