Тимофій ствердно кивнув.

— А чому ж ти не запитуєш, навіщо це ми з бусурманами союз укладаємо? — вкрадливо поцікавився Хмельницький, пильно дивлячись на Тимофія.

— То не мого розуму це діло, — усміхнено відповів молодий козак.

— Але ти усвідомлюєш, навіщо і який важливий для нас цей союз?

— Так, — відповів Тимофій, який насправді це розумів.

— І тебе не обурює, що ми домовляємося з учорашніми ворогами?

— Це потрібне, а головне — правильне рішення, то хіба я можу обурюватися або висловлювати невдоволення? — серйозно відповів Тимофій.

Хмельницький лише задоволено всміхнувся на ці слова.

— Що ж, збирайся, — сказав він. — Ми виїжджаємо післязавтра.

Коли Тимофій повернувся до своїх друзів, то все їм розповів — однаково вони знали про плани Хмельницького більше ніж треба, тому й сенсу таїтися від них не було. Сама собою поїздка в Крим надихнула Тимофія — він шукав будь-який привід відволіктися від своєї туги за Орисею. Однак розлука з вірними друзями його засмучувала. Марко і Влад теж засумували, але не могли нічого вдіяти: жоден козак не йшов проти розпоряджень або наказів свого кошового отамана. Це була основа строгої військової дисципліни низових козаків — беззаперечне підпорядкування своїй старшині.

— Що поробиш — поїдеш один! Привезеш нам звідти гостинців! — усміхнувся Марко.

— Ага, йому ошатних шароварів побільше, а то має вже десять пар і все мало! — загиготів Влад, знаючи слабкість свого друга.

— А йому — дівку вродливу! — огризнувся Марко.

На це Влад лише досадливо сплюнув: «Треба вона мені, як короста! Тоді ліпше шаровари привези!»

Влад не мав успіху у жінок через свій страшний шрам — дівчата цуралися хлопця, наче зачумленого. Козак усвідомлював причину своєї непопулярності в чарівної статі, і це зачіпало бідолашного Влада за живе. Попри всю жорстокість, у його грудях також билося серце, він теж прагнув кохати й бути коханим. Але такі думки Влад таїв глибоко в душі навіть від самого себе, звикнувши до самітності.

За день невеликий загін на чолі з Хмельницьким, прихопивши з козацької скарбниці багаті подарунки для хана, поїхав спочатку до Буцького острова, а звідти таємно виїхав у степ, у бік Криму. Свого старшого сина Хмельницький вирішив узяти із собою. Він уже втратив одну дитину, тож не збирався ризикувати Тимошем — його могли викрасти і вбити. Юрія, свого другого сина, Богдан ретельно сховав, адже той був замалим і не витерпів би всіх прийдешніх нестатків і випробувань. Незважаючи на перше, досить нелюб’язне знайомство, під час подорожі Тимофій здружився із Тимошем Хмельниченком. Почет Богдана складався здебільшого з козаків поважного віку, а двоє молодих хлопців були ближчими один одному за віком, тож одразу знайшли спільні інтереси, хоча Хмельниченко й був молодший за Красунчика майже на дев’ять років.

У степу було ще холодно, проте відчувався вже близький подих весни. Дні стали довші, а сонце світило яскравіше на прозоро-блакитному небі. Та березень був підступний — він міг ударити лютими морозами й засипати снігом. Тому посли квапилися проїхати відкритий степ якнайшвидше. Утім, посольство без пригод і перешкод дісталося Перекопа, як називали його козаки, — головної татарської фортеці, що захищала північні рубежі Кримського ханства. Самі ж татари називали цю потужну фортецю, побудовану в найвужчому місці перешийка, що сполучав півострів із великою землею, Ор-Капу.

— А хіба татари будують фортеці? — запитав Тиміш у нового приятеля.

— А чому їм не будувати? Вони не всі кочують степами, — відповів Тимофій. — Ті, до яких ми їдемо, живуть у селах і містах.

— А чому наші називають її Перекопом? — знову поцікавився Хмельниченко.

— Із давнини тут існував величезний оборонний рів. Тільки от хто його викопав та для захисту від кого, ніхто не знає, — почав розповідати Тимофій. — Але татари скористалися цим ровом, побудувавши тут фортецю. От ці стіни, що ти бачиш, тягнуться від Мертвого моря[65] до солоних озер на чотири милі й захищають сухопутний шлях до Криму з півночі. Завдяки цій фортеці війську складно потрапити туди. Якщо йти сухим шляхом, то спочатку треба подолати Перекоп, а він дуже добре укріплений. Мені розповідали, що стіни у фортеці земляні, але із зовнішнього боку обкладені камінням. Крім того, тут постійно перебуває великий загін турків-яничарів. А яничари — це найкращі воїни. Тож нелегка це справа — штурмувати Перекоп.

Через фортецю проходили також торговельні сухопутні шляхи. Головним товаром тут була сіль, яку добували на перекопських озерах. Вона вважалася найкращою у Європі. А ще основним товаром були раби. Тисячі українських, білоруських, московитських і польських бранців пройшли через північні ворота Ор-Капу за весь час його існування на невільничі ринки Кефе[66], Карасубазара[67], Ґьозлеву[68] та Бахчисарая, а звідти до Туреччини, Сирії, Палестини, Єгипту та Марокко.

Пройшло через ці ворота й козацьке посольство. Тут їх люб’язно зустрів та прийняв сам Тугай-бей[69] — один із найшляхетніших аристократів Кримського ханства. Ще б пак! Адже зовсім нещодавно, на початку зими, його відвідало невеличке козацьке посольство та повернуло татаринові сина, котрий перебував у полоні в Микитинській Січі. Не те, щоби гордий Тугай-бей був безмірно вдячний козакам за великодушне й безоплатне повернення свого нащадка, але не зміг не оцінити цей прояв дружелюбності. Тому постарався прийняти козаків якнайкраще. З’ясувавши мету посольства, він виділив почесний конвой та відправив козаків до Бахчисарая.

Проїжджаючи півостровом, Тимофій зазначив, що відразу за Перекопом теж були степи, у яких розкидані невеличкі татарські селища, але далі природа змінилася — з’явилися височини. Він пригадав розповіді старих козаків, які не раз були в Криму й навіть потрапляли в полон, що тут є великі гори, майже як Карпати, але вони лежать ближче до моря, а біля татарської столиці гори нижчі. Утім, подорож кримською землею швидко скінчилася — відправлена з посольством охорона квапилася та не давала козакам затримуватися. Згодом посли прибули до столиці Кримського ханства — Бахчисарая.

Місто розкинулося в мальовничій долині в ущелині, чиї прямовисні стіни захищали її від холодних зимових вітрів, що панували на півночі Криму, у степах. Через місто протікала річка Чюрюк Сув[70] з брудною водою, наповненою нечистотами, адже Бахчисарай славився шкіряними виробами — численні майстерні з вироблення шкір тяглися уздовж річки, тож усі відходи від цього ремесла скидали в неї. Але, попри все це, на обох берегах Чюрюк Сув були побудовані кам’яні будинки містян, криті рубіново-червоною черепицею, а через саму річку перекинуто сорок три кам’яні або дерев’яні мости.

Місто було поділено на декілька кварталів із мечетями в центрі, порізане вузькими, звивистими вуличками, часом такими вузькими, що ними не змогла б проїхати й гарба. Двоповерхові будинки виходили на вулиці високими глухими стінами — за ними, подалі від сторонніх очей, проходило все домашнє життя міського населення.

Козацьке посольство оселили у вірмена Аветика, багатого купця, чий дім розташувався у кварталі візира Сефер-Газі-аги[71] — одному з найкращих кварталів міста. Вірмен був у довірі в хана, прийняв іслам подібно до деяких своїх земляків. На цей крок доводилося йти для того, щоби вижити, — становище християн під владою мусульман у Кримському ханстві було жалюгідне і принизливе.

Аветик радо прийняв непроханих гостей. У його великому, багатому будинку козаки провели кілька днів, випробовуючи на собі всі принадності східної гостинності, бо ж хан усе відкладав офіційний прийом посольства. Залишати будинок було заборонено. Щоби згаяти час, Красунчик разом із Тимошем прогулювалися великим садом Аветика. Допитливому Тимофієві хотілося краще роздивитися Бахчисарай. Адже, коли вони їхали сюди, він нічого доладно й не побачив. Особливо багато він чув про Успенський православний монастир. Заволодівши Кримом, мусульмани не посміли опоганити або знищити цю християнську обитель. Ширилися чутки, що колишні хани так поважали незайману Міріам, матір пророка Іси, що перед своїми великими походами не гребували ставити у присвяченій Їй церкві свічку. Тимофій також бажав схилити коліна у храмі Пречистої Богородиці, однак треба було терпляче сидіти на місці, слухаючи крики муедзинів, що призивали мусульман до молитви.

Тиняючись садом, двоє хлопців дійшли до стіни, що відокремлювала будинок Аветика від сусіднього. Тут була пророблена хвіртка до саду сусіда. Тісно побудовані будинки містян за дивним звичаєм сполучалися один з іншим хвіртками. Можна було пройти всю вулицю від початку до кінця через ці хвіртки, навіть не виходячи з будинків. Зазвичай цими хвіртками активно користувалися жінки для походу в гості одна до одної.

Усупереч поширеній думці, татарки мають досить свободи — дуже шановані своїми чоловіками, вони спокійно відвідували своїх сусідок, ходили на ринок, у жіночі лазні. Тільки обличчя приховували. У татарських селах цей звичай був не дуже поширений, там більшість жінок ходили з відкритими обличчями.

Щоправда, жінок у будинку Аветика козаки не бачили. Лише двічі до них виходила сама господиня, але із закритим лицем. Інші жінки із сім’ї господаря не відвідували кімнати, у яких перебували гості. Тільки іноді Тимофій помічав, що з верхнього поверху за ними спостерігають жінки, схожі у своєму яскравому одязі на райських пташок.

І от ця хвіртка, зазвичай замкнена, зненацька розчинилася. З неї випурхнули дві дівчини — це була дочка Аветика, Гаяне, зі своєю служницею.

Тимофій одразу опустив очі і схилився в низькому поклоні перед дочкою хазяїна, оскільки знав, що не прийнято відкрито дивитися на мусульманських жінок. А ці ще й увійшли з відкритими обличчями.

— Опусти очі! — прошепотів він Тимошу. — Не дивися на них!

Дівчата, пирскаючи, зашушукалися. Хоча вони й мали певну свободу, але все-таки проживали досить замкнуто, тож дівчатам було цікаво подивитися на гостей ближче. Та ще й на яких гостей! Багато оповідань чули вони про страшних, жорстоких козаків, які не гірше від кочових татар були дикими й неприборканими. Однак ці посли, які гостювали в їхньому домі, зовсім не були дикими. Навпаки, дуже шанобливими й цивілізованими. А цього красеня вони давно помітили, спостерігаючи за ним із вікна. І треба ж трапитися такій удачі — зустріти цього вродливого чоловіка в саду й без свідків. Молоді козаки стояли перед дівчатами, опустивши очі, і тут та, що була панною, запитала їхньою рідною мовою, але із сильним акцентом: