— Звідки ж такі пізнання про лицарську честь? — єхидно встряв у розмову Тиміш, допомагаючи своєму приятелю вийти з цієї ситуації. — Та й ти не його пані, тож нічого від нього вимагати не можеш!

— Гаяне! — різкий окрик змусив усіх здригнутися.

Служниця Гаяне злякано шарахнулася, а потім забігла за спину своєї панночки. На щастя для Тимофія, звідкись з’явилася Айбану, дружина Аветика. Вона щось швидко і гнівно татарською мовою говорила дочці. Гаяне знітилася та, опустивши голову, пішла геть. Але однаково, проходячи повз хлопців, зухвало підняла очі на Тимофія. «А дідько б ухопив цю дівку! — зло подумав він. — Прилипла, наче реп’ях до свитки! Ще подумають про мене й неї казна-що та змусять одружитися?!»

— Ти, козаче, думай, що робиш і з ким говориш! Тут тобі не Вкраїна! — гнівно сказала Айбану.

Тимофій уже знав, що вона була українкою, тому не здивувався.

— Помилуй, матінко! Хіба я міг виявити неповагу до твоєї дочки, коли я поважаю її батьків? Просто не міг же я не відповідати на запитання панни. Це було б нечемно з мого боку, — з досадою виправдовувався він.

— Нечемність не нечемність, а все-таки тримайся від неї подалі. Де це ви були? — запитала Айбану, окинувши поглядом молодих козаків.

— Ми ходили в монастир, — відповів Тиміш, який зі сміхом спостерігав усю цю сцену: і справді кумедно, як дівчина чіпляється до його приятеля, а її матінка розпікає ні в чому не винного хлопця.

Темні очі жінки стали сумними.

— Звідки ви родом? — зненацька запитала вона.

— Я з Чигирина, — відповів Тиміш.

— А я з Подільського воєводства, — ухильно відповів Тимофій.

Айбану стрепенулася, у її очах промайнула радість.

— Отже, ми з тобою з одного краю. Адже я теж народилася в Поділлі.

Тимофій усміхнувся — виявляється, приємно зустріти на чужині земляка, та ще й зі свого рідного краю.

— Ти, козаче, як ще підеш до храму Божого, то помолися про грішну душу раби Євдокії. Прошу тебе, помолися про мене! — з несподіваною тугою й болем попросила Айбану.

— Але хіба ти, матінко, не мусульманка? — здивувався Тимофій.

Жінка похитала головою.

— Мене вкрали з дому татари, коли виповнилося п’ятнадцять років. Чоловік купив мене на невільничому ринку Кефе. Узяв у дім невільницею, а згодом одружився зі мною через дітей. Інакше наші з ним діти були б тумами[81], а він цього не хотів. Однак він не запитував про те, чи хочу стати мусульманкою. Дав мені інше ім’я. Айбану означає дівчина, що подібна до місяця, — зітхнула жінка. — Відтоді життя моє змінилося — мене теж почали вважати мусульманкою, але я не відрікалася від Христа. І розповідати про це було небезпечно — це загрожувало бідою передусім моєму чоловікові. Адже він приховував те, що я колись була рабинею, та ще й іслам не прийняла. Ось так і прожила все життя тут, не сміючи ввійти до Божого храму.

Обличчя її не було видно за чадрою, але Тимофій побачив, що очі жінки наповнилися слізьми. Айбану відвернулася.

— Добре. Ідіть із Богом! І запам’ятай, козаче: тримайся від Гаяне якнайдалі, — строго наказала Айбану і, швидко розвернувшись, розчинилася в юрбі перехожих, а Тимофій із полегшенням зітхнув.

— Тепер матінка вгамує Гаяне, — весело зареготів Тиміш. — Вона ж тобі проходу не дає. І як це в тебе виходить, Красунчику, що дівки просто липнуть, неначе мухи до меду? Тобі вже не одна татарка вслід подивилась, поки ти вулицею ішов.

— Знаєш, Тимоше, іноді це дуже ускладнює життя. Ось як, наприклад, трапилося зараз, — відповів Тимофій.

— Ні, ну все ж таки? — не вгамовувався Тиміш. — Слово ти яке знаєш, чи що? Ти й мене навчив би!

— Та що! Помічай не лише вроду їхніх облич, а ще й красу їхніх душ, і в тебе все вийде, — відповів Тимофій і досадливо покрокував до будинку Аветика.

На щастя, під впливом матері Гаяне залишила свої домагання й більше не з’являлася на шляху Тимофія. Тепер він зміг спокійно переміщатися будинком, адже не боявся наштовхнутися на заповзятливу дівчину. Щоправда, козацьке посольство недовго затрималося в Бахчисараї. Здобувши від хана завірення в дружбі й допомозі, а також багаті подарунки, козаки зібралися в дорогу.

Одначе перед поверненням на Січ, з Тимофієм трапилася ще одна пригода, пов’язана з Гаяне. Останнього вечора перед від’їздом Аветик пригощав козаків пишною вечерею. Він був людиною далекоглядною, тож вирішив не втрачати дружби з козаками — хтозна, як життя повернеться! Вечеря минала весело, але Тимофієві за весь час перебування в Бахчисараї вже набридла ця смачна, ситна їжа, тому він непомітно вийшов на свіже повітря, у зовнішню відкриту галерею, що тяглася вздовж усього другого поверху будинку.

Чудова весна була в Бахчисараї. Тепло прийшло швидко, зовсім не так, як у його ріднім краї. Удихаючи пахощі ніжної зелені, які приносив легкий, теплий вітерець, Тимофій дивився на небо — місяць і зірки тут здавалися більшими, ніж в Україні, і сяяли яскравіше.

— Тимофей!

Тихий шепіт вивів його із задуми, і Тимофій навіть здригнувся. Гаяне нечутно підійшла до нього ззаду, обличчя її було відкрите. У яскравому світлі місяця Тимофій не міг не роздивитися личка дівчини. Поєднання двох націй, вірменської та української, подарувало Гаяне дивну вроду — не можна було не захопитися нею. Зненацька дівчина кинулася йому на шию й повисла на ньому.

— Відвези мене із собою! Ти їхати завтра, то відвези мене із собою, прошу тебе! Ти в мене — тут! — дівчина приклала руку до грудей. Вочевидь, Гаяне, чи то з хвилювання, чи то від незнання повною мірою української мови, намагалася пояснити, що закохана в нього.

«Боже! Лише цього мені бракувало! За що це мені?» — стражденно подумав Тимофій і рішуче відсторонив від себе дівчину.

— Гаяне! Вислухай мене уважно й постарайся зрозуміти. Твоя врода не залишила мене байдужим, але я не можу подарувати тобі свого серця — воно вже не належить мені. Удома на мене чекає дівчина, якій я заприсягся в коханні та вірності. Вибач мені, але я не можу прийняти твоє кохання, — обережно відповів Тимофій.

— Ну то й що ж? Я можу, я згодна стати твоєю другою дружиною! — незворушно відповіла Гаяне.

— Ні, не можеш. У нас не можна мати двох дружин.

— Чому не можна? У мого ж батька є ще дружини, крім матері! — здивовано відповіла Гаяне. — Хіба у вас не так?

А потім Гаяне зніяковіла. Хоч вона й вивчила мову матері, але мало цікавилася звичаями її батьківщини. Дівчині й на думку не спало, що в тій північній країні все інакше, там не буває багатоженства. Коли вона вперше побачила Тимофія, то зрозуміла, що саме такого чоловіка хоче. Але мати їй заборонила не те, що наближатися, а навіть думати про нього. Тоді Гаяне, улюблениця батька та без міри розпещена ним, хоробро вирішила сама виправити цю обставину й виконати свою забаганку — піти за вподобаним чоловіком до тієї країни, де народилася й за якою так тужила її мати. Однак дівчина зовсім не подумала про те, що вродливий українець може не бути вільним, що він уже має наречену або дружину. Тепер, дізнавшись правду, Гаяне розгублено дивилася на Тимофія, кліпаючи довгими віями.

— Ні, не так. У нас може бути лише одна дружина до самої смерті. Та й для тебе принизливо бути другою, а для мене — безчестя, заприсягшись у коханні та вірності одній жінці, одружитися з іншою, порушивши свою клятву, — відповів Тимофій. — Вибач мені, постарайся зрозуміти й не шукай більше зі мною зустрічей.

Він швидко розвернувся й пішов, залишивши Гаяне в сум’ятті. Точніше, Тимофій уперше в житті просто втік від жінки. Хлопець досадував — для нього було неприємним і це освідчення в коханні, і те, що він змушений був виправдовуватися перед Гаяне. Йому навіть стало шкода дівчину. Побоювався Тимофій і того, що все це може для нього погано скінчитися. Але, зрештою, хіба він у чомусь винний? Швидше вже поїхати б! Бо чи голову зрубають, чи силоміць оженять!

Утім, наступного дня Тимофій безперешкодно покинув будинок Аветика. Гаяне більше не показувалася. Чи то вона образилася на нього, чи то все правильно зрозуміла, чи то на самоті переживала своє горе першого нерозділеного кохання, але більше Тимофій ніколи не бачив цієї дівчини.

Тиміш тепло попрощався з ним. За весь цей час він дуже прив’язався до Красунчика й тепер засмутився через розлуку і з батьком, і зі своїм приятелем, яка Бог знає скільки триватиме. Дійсно, ніхто не знав, скільки часу Тиміш проведе в заручниках. Жити його залишили у Аветика, але він був зобов’язаний щодня відвідувати ханський палац. Хмельницький зоставив із ним двох найвідданіших козаків, доручивши їм безпеку сина. Крім того, під час прощання батько порадив Тимошу вивчити татарську мову, уважно придивлятися до життя кримців, потоваришувати зі знатними татарами, оскільки надалі все це може йому знадобитися.

Нарешті козацьке посольство залишило Бахчисарай. Разом із ним в Україну йшло чотири тисячі татар, очолюваних Тугай-беєм.

Єдиного не знав Хмельницький — щойно козаки виїхали з Бахчисарая, як Іслям Ґерай відразу направив гінців до коронного гетьмана Миколи Потоцького і князя Єремії Вишневецького[82] із завіреннями у дружбі. Цей ханський маневр мав мету обілити його в очах польських вельмож, аби ніхто не міг пред’явити Ґераю претензій у пособництві повстанцям. Однак така хитрість хана пішла баламутам на користь, послабивши пильність магнатів, які не могли не взяти до уваги завірення ханських послів.

А орда тим часом прямувала до Січі. Дивно було бачити татарських воїнів. Одягнені в шаровари із сірої тканини, кожухи та шапки з овчини, здаля вони походили на юрбу обідранців, проте були непогано озброєні шаблями, кинджалами й луками. Тимофій знав, що татари — чудові лучники: із семирічного віку кожний татарський хлопчик їсть лише ту дичину, яку сам уполює з лука, а з дванадцятирічного віку обов’язково бере участь у воєнних походах. Тому всі вони й були розпачливими та сміливими воїнами, чудовими наїзниками. Це були не просто скотарі та злодії, що вчиняли набіги з метою захоплення невільників і чужого добра, — це було військо, яке своєю хоробрістю й відвагою не поступалося низовим козакам. Не дивно, що лише ці дві сили могли протистояти одна одній ось уже стільки років. Хмельницький розумів усі ці переваги орди і правильно розсудив, що допомога татар у війні проти Речі Посполитої буде істотною.