Він застав Орисю біля каміна. Дівчина сиділа у кріслі і, витончено опершись на лікоть, задумливо дивилася на вогонь. Клесінський присів поруч, не зводячи очей з її тонкого профілю. «Цікаво, про що вона думає? Мабуть, про свого Тимофія!» — розмірковував чоловік. Орися зиркнула на нього, і Матвій побачив у її очах затаєний страх. Він здивувався: «Невже вона боїться мене? Але чому?»

— А де Михайлик? — запитала Орися, щоби порушити незручність мовчання.

— Пішов колядувати, — відповів Матвій і відразу приступив до справи, заради якої і спровадив сина. — Орисю, напередодні Різдва прийнято робити подарунки, тому прийми від мене скромний дар.

Пан полковник узяв із маленького столика біля стіни гарну скриньку, інкрустовану перламутром. Скромним даром виявилося дороге намисто з перлів у кілька рядів.

— Я не можу прийняти цей подарунок від тебе, пане, — зніяковіло промовила Орися.

— Це ще чому? — нахмурився Клесінський.

— Я не можу приймати подарунки від сторонніх чоловіків. Це недобре! — пробелькотіла дівчина.

— Не говори дурниць! Який я тобі сторонній? Я твій майбутній родич, отже, з твого боку буде неповагою відмовлятися прийняти від мене подарунок, — суворо промовив пан Матвій, дістаючи намисто.

Особливо не церемонячись, він підійшов до Орисі ззаду і, не звертаючи уваги на її сум’яття, відкинув убік розпущене з нагоди свята волосся, щоби самому надіти на неї перли. Застібаючи намисто, полковник торкнувся пальцями шиї дівчини й уже не міг прибрати рук. Прикрашені перснями, пещені пальці Матвія ковзнули по ніжній шкірі, погладили плечі, зарилися в густе світле волосся. Клесінський навіть затремтів від збудження.

— Пане полковнику! — Орися кинулася від нього, і в її очах Матвій знову побачив страх, але ще відчайдушніший, ніж раніше.

— Піди, подивися на себе в дзеркало. Перли тобі дуже личать, — як нічого й не було, безпристрасно відповів їй Клесінський.

Пригнічена непристойністю ситуації, що склалася, Орися навіть забула подякувати і швидко вибігла з кімнати. Матвій заплющив очі, переводячи подих, і стиснув руками скроні — якби вона не пішла, він схопив би її та обсипав поцілунками. Дедалі важче й важче вдавалося йому впоратися з власною пристрастю. «Вона, напевно, про все здогадалася! — подумав він. — Що ж, на краще. Тільки от, чому ж вона мене боїться? Це саме страх, не огида. Мабуть, розуміє, що повністю залежить від мене, і тому боїться. Адже їй нікуди подітися! А якщо повернеться Тимофій… До речі, а чого його досі немає? І взагалі, дуже дивна поведінка для закоханого чоловіка — залишити наречену й поїхати Бог знає куди й навіщо? Я від такої дівчини нізащо не поїхав би! Що він там затіяв таке важливе, що так спішно покинув дім і наречену? Може, його, боронь Боже, уже й у живих немає, якщо не повертається та не шле звісток? А може, й охолов до неї. Адже Тимофій вітрогон і жінколюб, підпав під хвилинний каприз — викрав дівчину, а тепер повернувся на Січ, де йому — воля, і вже шкодує про скоєний вчинок», — думав Матвій.

Несподівано для самого себе пан Клесінський усвідомив, що саме молодший брат є перешкодою на шляху до його кохання. Дійсно, тепер Орися думає лише про Тимофія й чекає його. Вона живе тільки цим коханням і очікуванням його повернення. Тому самому Клесінському поки немає на що сподіватися. А от якщо дівчина не дочекається свого милого, то тоді цілком імовірно, що Матвій зможе домогтися її прихильності та згоди поєднатися шлюбом. Адже Орися повністю опиниться в його владі, коли Тимофій відмовиться від неї. Додому Матвій її не відправить. Адже, як йому відомо, вона сама не захоче повернутися туди, де її чекає нелюбий наречений. А більше самотній дівчині нікуди йти. Матвієві й на думку не спадало, що він може примусити Орисю жити з ним, не вкладаючи шлюбу. Попри всю його владність і жорстокість, пан Матвій жодного разу не схиляв до кохання й не брав жодної жінки силою, навіть своїх холопок, якщо бачив, що ті не хочуть йому догодити з доброї волі. Вихований у поняттях того, що жінок треба поважати, оберігати й шанувати, у Матвія навіть помислу не було, що може приректи на таку ганьбу і приниження будь-яку жінку, а кохану й поготів. Тому пан Клесінський вирішив потерпіти до того часу, коли Орися зневіриться чекати повернення Тимофія, — тоді в нього буде реальний шанс забрати дівчину собі.

Так думав пан Матвій Клесінський у Святий вечір.

А Орися, сховавшись у своїй кімнаті, стягнула із себе намисто й відкинула від себе дорогі перли так, наче це був ганебний нашийник. Дівчина сіла на ліжко і впустила голову на коліна, обхопивши її руками. «Чому? Що я зробила не так? Хіба я давала йому привід?» — думала Орися. Якщо раніше вона заспокоювала себе думками про те, що їй лише здалося, ніби Клесінський має до неї якісь почуття, то після цієї події в дівчини не залишилося жодних сумнівів — пан Матвій відчуває до неї потяг.

Орися досі пам’ятала домагання Далевича, тож боялася, що все повторитися знову. Лише тепер це буде набагато гірше — їй нікуди втекти від Клесінського. А що станеться, якщо про це дізнається Тимофій? Як він на це подивиться? Що про неї подумає? Що їй тепер робити далі з усім цим?

Дівчина затиснула рукою свій браслет — тепер вона носила подарунок коханого без остраху й не розлучалася з ним навіть уночі. Орисі здавалося, що так Тимофій до неї ближче. «Повертайся швидше, коханий! Мені так погано без тебе!» — прошепотіла дівчина.

Наступного ранку Орися зіткнулася з Матвієм у коридорі, але він лише холодно привітав її з Різдвом. Пан Матвій більше не дозволяв собі таких вольностей. Холодний, шанобливий, він ставився до Орисі так, ніби нічого не сталося того вечора. Тому бідолашна дівчина трохи заспокоїлася.

Зима тягнулася нескінченно довго. Орися чекала весни з нетерпінням, сподіваючись, що тоді, нарешті, прийде звістка від Тимофія.

Настала Масниця, яку сільські шляхтичі святкували з особливим розмахом, веселощами й витівками, влаштовуючи пишні застілля й катання на санях, що називали кулігами.

У вівторок Масниці у двір маєтку в’їхала галаслива юрба сусідів: чоловіки — верхи, а жінки — на санках. Веселий і вже напівп’яний натовп увірвався до їдальні й одразу ж почалося гучне застілля. Життєрадісно і з дотепними фрашками шляхтичі піднімали кубки за здоров’я присутніх дам. А після, наївшись та напившись, натовп мав намір поїхати до наступного сусіда за тим самим — поїсти й випити.

Челядь спішно закладала сани для Орисі. Михайлик почувався погано, почав частіше кашляти й багато часу проводив біля теплого каміна або в ліжку, тому не збирався нікуди їхати. Орися хотіла було залишитися з хлопчиком, але пан Матвій майже наказав їй їхати разом з усіма.

— Збирайся й поїхали, — жорстко сказав пан полковник. — Михайлика є кому доглядати. Один день він чудово й без тебе обійдеться. А тобі буде корисно трохи розважитися. І взагалі, припиняй із ним няньчитися. Він уже майже чоловік, а все чіпляється за твій поділ, як маленький. Час йому трохи змужніти.

Орися насупилася й несподівано різко заявила:

— Пане полковнику, чому ти так зневажливо ставишся до сина? Хіба він винен у тому, що хворіє? Не поїду! Я залишуся з ним.

Матвій здивовано підняв брови — завжди лагідна та слухняна Орися несподівано проявила твердість, якої він від неї не очікував. «Треба ж! А дівиця з норовом! Тиха, але якщо знадобиться, то будь-кому відсіч дасть!» — подумав Матвій, а вголос сказав:

— Це не твого розуму справа! Іди, одягайся. Гості чекають. Не забувай, що ти маєш обов’язки не лише перед Михайликом, а й перед гостями. Ти тут господиня й виявиш неповагу, якщо не поїдеш з усіма. Не забувай про це!

Орисі нічим було заперечити, тож вона, насуплена, пішла вдягатися. Вийшовши на ґанок, біля якого вже стояли запряжені трійкою коней сани, Орися з важким серцем підійшла до них. І відразу двоє сусідів — літній, але все ще пустотливий пан Міхал Залеський і пан Лешек Павловський підбігли до неї з обох боків, допомагаючи піднятися в санки, супроводжуючи свою допомогу жартами й компліментами. До незадоволення Орисі, Клесінський теж сів у сани поруч із нею, замість того щоб їхати верхи, як інші чоловіки.

— Дивіться, пан Клесінський заліз до раю і сів поруч з янголом! — голосно вигукнув пан Міхал. — Пане Матвію, поступися мені місцем у своєму раю хоч на одну годинку!

На це безглузде прохання Клесінський нічого не відповів, лише гордовито посміхнувся.

— Та за тобою вже всі чорти в пеклі нудьгують! Старий грішник! — розсміялася його дружина, пані Грася, що сиділа з доньками в санях. — Ти хоч би посоромився моститися до молодої панночки, стара мармизо! Тебе ще коні злякаються й понесуть!

— Ну от і славно буде! І тоді мій янгол, панна Ірина, віднесе мене до раю, а ви всі залишитеся тут, на землі, — грішити й каятися, — узявся в боки пан Міхал. Але втратив рівновагу, бо вже багато випив, і гепнувся біля свого коня, викликавши вибух реготу.

Нарешті галаслива компанія виїхала з двору. Орися відчувала нестерпний сором: їй здавалося, що всі навколо розуміють, чому Клесінський їде з нею в санях, а не верхи, як інші чоловіки, що всі бачать його звернені до неї закохані погляди. Пан Матвій лише зрідка косував на неї, і на його гарних губах ковзала трохи глузлива посмішка — він чудово розумів причину сум’яття дівчини.

Спочатку заїхали до пана Владека, сусіда Клесінського, де всі весело провели час, оскільки хитрий господар уже чекав непроханих гостей за накритим столом. А потім уже остаточно п’яний натовп поїхав кататися далі.

І тут трапилася жахлива подія.

Чоловіки, які їхали верхи швидше, ніж жінки в санях, засперечалися, чий кінь найжвавіший. Оскільки кожен хвалив свого, то вирішили зробити так: чий кінь швидше доскаче до кінця лісу — той і є найшвидшим, і всі вершники поскакали вперед. А ліс цей був той самий, у якому жила знахарка Оксана. І треба ж було статися такому, що Оксана звідкись поверталася додому лісовою дорогою. Зачувши шум і кінський тупіт, жінка звернула з дороги до дерев біля узбіччя, щоби не заважати вершникам.