Пан Павловський найперший скакав на своєму породистому жеребці й уже розраховував на виграш — глечик меду, — пустив свого коня ще швидше, не помітивши нерівностей дороги. Кінь його оступився на буграх і ямах, припорошених снігом, і впав, придавивши собою вершника. Таке закінчення перегонів викликало бурхливий сміх п’яної шляхти. Тільки не смішно було самому Лешекові Павловському — червоний від гніву й досади через те, що став загальним посміховиськом, він піднявся, шукаючи, на кому зірвати свою злість. І тут йому на очі потрапила Оксана.

— То це ти, відьмо, мене зурочила! — закричав пан Лешек, кидаючись до Оксани. — Це ти зурочила мого коня, що він спіткнувся! Ну зараз ти пошкодуєш, що вилізла з пекла на світ Божий!

Павловський підняв батіг, який зі свистом опустився на перелякану Оксану. Від дикої злоби шляхтич не обирав, куди саме бити ні в чому не винну перед ним жінку, а просто лупив, куди батіг потрапить. Оксана спробувала було втекти, але пан Лешек наздогнав її і, схопивши за довгу косу, потягнув назад.

— Пане Лешеку, та навіщо тобі так утруднюватися? Повісьмо її ліпше! — весело крикнув хтось із натовпу.

— Так, повісимо! — одразу ж підхопив жорстокий п’яний натовп. — Повісимо відьму!

Уже навіть приготували зашморг, коли під’їхали сани з жінками. Орися в задумі сиділа в санях, але підняла голову на шум і побачила, як чоловіки тягнуть до приготовленої шибениці жінку, що упиралася і благала помилувати її. Серце дівчини завмерло від жаху: вона впізнала Оксану, яка лікувала її після падіння з коня.

— Що вони хочуть зробити? — Орися заметушилася, звертаючись то до Матвія, то до пані Барбари, що сиділа навпроти в санях.

— Як що? Повісити відьму! Вона зурочила пана Павловського — через неї його кінь спіткнувся, і він програв суперечку! — зі сміхом відповіла поважна й побожна пані.

Орися жахнулася: «Так як же так можна?!»

— Пане Матвію! — вона вперше звернулася до Клесінського на ім’я. — Зроби що-небудь! Ну не можна ж так! Що ж це таке — через коня вбивати людину?

— Та яке мені діло до цієї відьми! — гордовито промовив Матвій.

— Але ж вона стільки разів допомагала твоєму синові, коли йому особливо було зле! Невже в тебе немає до неї подяки за порятунок твоєї дитини? — від обурення Орися забула про те, що відвідування Оксани челядь зі страху тримала в таємниці від свого господаря.

— Що? — презирливо вигукнув Клесінський. — Ну, лікувала! І що? То їй платили за це. Я що, по-твоєму, маю бути їй ще й удячним? Та хто вона така, щоб я за нею жалкував?

Карі очі Орисі заблищали від гніву. Вона піднялася на весь зріст у санях.

— Пане Лешеку! — голосно покликала Орися. Але той не чув її, бо намагався власноруч надіти зашморг на шию Оксані, яка відчайдушно опиралася.

Тоді дівчина підібрала пишні спідниці й легко зістрибнула із саней, побігла до натовпу, розштовхуючи на ходу чоловіків. Підбігши, вона схопила жорстокого шляхтича за руку.

— А ну не смій! Відпусти її! — так дзвінко крикнула Орися, що її голосок перекрив шум голосів шляхтичів і всі замовкли. Навіть сам Лешек сторопів із несподіванки й випустив із рук зашморг.

— Панно Ірино, але вона мене зурочила! — до Павловського нарешті дійшло, чого від нього хочуть.

— Одначе я прошу тебе пощадити цю жінку, пане! — Орися не стала вдаватися в подробиці того, чому неодмінно треба пощадити, оскільки розуміла, що до п’яного, озвірілого шляхтича зараз не дійде голос розуму. Отже, потрібно домогтися свого, використовуючи інші засоби. — Ти ж воїн, то чого ти, наче кат, сам вішаєш цю відьму? Сором який! — так тихо сказала Орися, що її почули тільки сам Павловський та тремтяча Оксана. — І, крім того, я дуже прошу тебе, пане! Виконай моє прохання! Тут немає нікого, хто був би добріший за тебе! Хіба ти відмовиш мені?

Орися подивилася просто в очі шляхтичу, трохи всміхнулася й підморгнула. Той зам’явся, усміхнувся у відповідь — Орися йому подобалася, — а потім, пом’явшись ще трохи, сказав:

— Тільки заради твоїх прекрасних очей, панночко, я пробачу цій відьмі! Господи, дай же мені на Своєму Страшному суді такого ж чарівного янгола в захисники, як панна Ірина! — голосно, на весь ліс заволав шляхтич, наостанок пнув Оксану й додав: — Дякуй панні, відьмо, за те, що врятувала твоє нікчемне життя! — і пан Лешек попрямував до натовпу приятелів.

У бідної жінки обличчям текла кров — хтось із нелюдів розбив їй ніс. Орися швидко дістала хустинку і простягнула її Оксані.

— Дякую тобі! Я винна тобі життя, панно, — сказала знахарка, затискаючи ніс та закидаючи голову, щоби зупинити кров.

— Бог із тобою! Нічого ти мені не винна. Швидше йди звідси, поки вони не передумали! — промовила Орися і, розвернувшись, пішла до саней, де її вже чекав пан Лешек, щоби, користуючись, як йому здавалося, чесно заслуженою прихильністю панночки, допомогти їй усістися в сани, поцілувати ручку і сказати декілька дурненьких компліментів.

Матвій сидів, підібгавши губи з досади, — коли Орися вистрибнула із саней, він зрозумів, що проґавив свій шанс постати перед нею в більш вигідному світлі, заступившись за відьму.

— І як це ти, мила панночко, набралася хоробрості?! — вигукнула пані Барбара. — Насправді, мені й самій було неприємно дивитися, як вішають цю жінку. Але вгамувати пана Лешека ще нікому не вдавалося! Не пам’ятаю випадку, щоби він когось послухав.

Орися нічого не відповіла: її вразила та байдужість, з якою поставилися до цього звірства інші жінки: у них на очах відбувалася безглузда жорстокість, а вони спокійно сиділи в санях, поправляючи свої хутра, ховаючи руки в муфтах і мило розмовляючи.

Шляхта поїхала собі далі, наче нічого не сталося, особливо не замислюючись про цю подію. Тільки пан Павловський гарцював біля саней Клесінського й усміхався Орисі, випрошуючи її згоду танцювати з ним у пана Залеського — адже саме до нього поїхала юрба, коли трохи протверезіла. Орися була змушена погодитися.

У пана Міхала після вечері, наприкінці якої сам господар просто звалився п’яним, завжди влаштовували танці, тому що в того були власні музиканти з дворових хлопів. Орисі було огидно танцювати з паном Лешеком — перед очима досі стояло закривавлене обличчя Оксани, але вона не могла нічого вдіяти, треба бути ввічливою з Павловським. Сьогоднішній випадок розкрив дівчині справжнє обличчя шляхти: благородні, веселі й життєрадісні шляхтичі були просто безжальними вовками в овечих шкурах. «Цікаво, а чи крутився б коло мене пан Лешек, якби знав, що я — донька простого міщанина? Був би він таким шанобливим зі мною?» — думала Орися.

Несподівано від настирливого й неприємного залицяльника її позбавив сам пан Матвій — він просто відсунув п’яного Лешека вбік і сам повів дівчину танцювати наступний танець. Якби гості були менш п’яні, то вони неодмінно помітили б той палкий погляд, яким дивився на свою позірну родичку пан Клесінський, кружляючи з нею в танці. Матвій ледь не вибухнув з ревнощів, коли побачив, як Павловський, користуючись становищем партнера з танцю, в’ється навколо дівчини, дедалі тісніше й тісніше притискається до неї, обіймаючи її тонкий стан. Тепер же, танцюючи з нею сам, Клесінський ледве стримувався від бажання, поїдаючи хтивим поглядом свою партнерку. А Орися швидше відчувала на собі погляд пана полковника, ніж бачила його, оскільки не піднімала на нього очей.

Несподівано Орисі захотілося піти звідси, утекти від цих людей світ за очі — такі вони всі стали їй огидні. Тому після танцю вона шепнула Клесінському, що втомилася й хоче додому. Той не заперечував. Але вже у дворі дівчина зрозуміла, що зробила помилку: їй доведеться повертатися додому наодинці з паном Матвієм, не рахуючи візника Кліща. Найкраще було б, подібно до інших гостей, залишитися ночувати в господарів! Але пані Грася вже прощалася з ними, розцілувавши Орисю й зажадавши від неї, щоби частіше приїжджала в гості, адже Ванда і Юзя будуть надзвичайно їй раді. Полковник підсадив дівчину в сани, сів поруч, і трійка коней жваво зірвалася з місця.

Коли вони доїхали до лісу, Клесінський наказав Яну зупинитися й забиратися під три чорти — він сам правитиме кіньми. Орися похолола від того, що їй доведеться посеред ночі залишитися наодинці з паном Матвієм у засніженому лісі. Кліщ без заперечень зістрибнув із саней і пішов додому навпростець, через лісові стежки.

Коні швидко понеслися снігом, що таємничо сріблився в місячному сяйві. Місяць переглядав крізь голі стовбури та гілки дерев і примушував їх відкидати дивовижні тіні на сніг, що іскрився так, наче хтось розсипав на ньому крихітні діаманти. Навколишню тишу порушував тільки свист полозів, тупіт і пирхання коней та мелодійний спів дзвіночків на їхній збруї. Пан Матвій, стоячи, спритно правив кіньми, але заїхавши в ліс, несподівано зупинив сани.

— Чому ти зупинив, пане полковнику? — з тривогою запитала Орися.

Матвій повернувся до неї, присів на сидіння і, знайшовши ручки дівчини під хутряною накидкою, узяв їх у свої долоні.

— Я не в силах більше мовчати. Я кохаю тебе, Орисенько! Кохаю гаряче і пристрасно! Серденько! Золотко моє! — прошепотів Матвій і, повністю втративши над собою контроль, схопив Орисю, мов оберемок, і почав обсипати її обличчя поцілунками, палко шепочучи: — Дівчинко моя! Ти п’яниш мене, мов південне вино! Солодші за мед твої уста! Радосте моя!

— Пусти мене, пане! Пусти! — Орися відвертала обличчя, намагалася вириватися й відбиватися від сильних рук полковника. Їй вдалося викрутитися, і вона, зістрибнувши із саней, почала втікати, але заплуталася в подолах довгих спідниць і впала. Матвій наздогнав дівчину, легко підняв на руки й поніс до саней.

— Відпусти! Та ти розум згубив! — кричала Орися. — Ти ж мені за батька годишся! Згадай, хто я! Ти ж зраджуєш брата! Відпусти мене!

Але хто почує її крик посеред нічного лісу?

А пан Матвій остаточно втратив голову. Він поклав Орисю на сидіння і, викрутивши їй руки, уп’явся жадібним і гарячим поцілунком. Відчуваючи, як дівчина виривається, б’ється в його руках, Матвій ще більше знемагав від збудження. Йому захотілося підім’яти її під себе, примусити здатися й підкоритися йому. Орися відчула, що він спритно розстебнув їй шубу і з пристрастю гладить її спину, стан, груди. Безпорадно звиваючись, дівчина зрозуміла, що більше не має сил чинити опір, що він набагато сильніший за неї, що варто йому лише задерти їй поділ і... Орися заплакала з відчаю. Відчувши на своїх губах її теплі сльози, Матвій отямився. Він випустив дівчину, відійшов від неї, важко переводячи дух. Потім укрив заплакану, перелякану Орисю хутряним покривалом, а сам сів на місце візника. Клацнув хлист, і трійка жваво зірвалася з місця.