Ярослава Дегтяренко - Лицарі Дикого Поля. Том 1

— Тимофій хотів улаштувати пишне весілля, щоб усе за звичаєм було. З моїм батьком хотів помиритися. Тому й відклав весілля до найкращих часів, — зітхнула дівчина. — Та й не знав він і не допускав, що все так обернеться.

— А хіба в тебе немає родичів, які зможуть прихистити? — запитала Оксана.

— Ні. Нікого я не маю, окрім Тимофія, батька й сестричок.

— А чому тобі не оселитися в монастирі? Черниці приймуть і знатимуть тебе під ім’ям панни Клесінської, а не під справжнім. Якщо твій наречений досі шукає тебе, то питатиме інше ім’я. А до келій дивитися жінок його не пустять. Та й саме ім’я Клесінських тут занадто відоме, тож на тебе ніхто не подумає, що ховаєшся. Гадатимуть: панночка побожна або хоче постриг прийняти. А коли пан Тимофій повернеться, то забере тебе.

Орися задумалась. Дійсно, а що заважає їй перебратися жити в монастир? Вона назветься іншим ім’ям і спокійно чекатиме повернення Тимофія.

— Твоя правда! Я так і зроблю! — зраділа Орися.

Знахарка всміхнулася. Жінки ще трохи погомоніли, а потім Орися зібралася йти.

— Чи можу я приходити до тебе, поки не поїду? — запитала дівчина.

— Я лише радітиму твоєму товариству, панночко! — усміхнулася Оксана.

Тепло попрощавшись зі знахаркою, Орися пішла додому. Уперше на серці в дівчини було легко і спокійно. Вона радісно помітила, що в повітрі запахло весною, що десь по-весняному щебече пташка, а сніг став м’який і пухкий. Повернувшись у маєток, Орися попрямувала до Клесінського.

Пан Матвій власноруч годував своїх мисливських соколів. Із задоволенням він дивився, як чудові птахи хапають шматочки сирого м’яса й вимагають ще. Це були його улюбленці. Не раз вони вправно били для нього дичину, не раз сусіди заздрили йому через цих соколів.

— Пане полковнику!

Матвій озирнувся й побачив Орисю. Дівчина стояла у дверях, опустивши очі. Клесінський скинув брови. «Невже вона вже все обдумала? Навряд чи! Імовірно, прийшла чогось попросити», — подумав він, а вголос холодно запитав:

— Я слухаю тебе, панно.

Орися трохи помовчала, а потім, зібравшись із духом, сказала:

— Я вирішила пожити в монастирі, доки не повернеться Тимофій, тому прошу тебе дати мені можливість туди доїхати.

Клесінський нічого не відповів, тільки насупився. Він узяв шматочок м’яса і простягнув його соколу. Хижий птах схопив їжу й умить проковтнув, потім затріпотів крилами, по черзі поглядаючи то одним, то іншим світло-бурштиновим оком на свого господаря, випрошуючи ще.

— Досить, мій дружечку, досить! — несподівано тепло й лагідно сказав Матвій. Чомусь соколи, коні й мисливські собаки набагато частіше випробовували на собі його ласку, ніж рідний син.

— Ти нікуди не поїдеш, моя пташко, — спокійно сказав колишній козацький полковник, відмиваючи руки в тазу й витираючи їх вишитою серветкою. Потім він незворушно почав надівати свої персні.

— Але ти не можеш мене тут утримувати проти моєї волі! — вигукнула Орися.

— Можу. Я відповідаю за тебе. Не забувай про це, — ще спокійніше відповів Клесінський, не дивлячись на дівчину.

— Бачу, як ти за мене відповідаєш перед своїм братом! — зло промовила Орися.

— А ти не на те дивись, моя радосте! — глузливо відповів їй Матвій. Він повільно наближався до Орисі, високий, на голову вищий за дівчину, гарний, незважаючи на роки. Підійшовши, Клесінський витончено обперся на одвірок і єхидно подивився на дівчину.

— Пане полковнику, що я тобі зробила, що ти так наді мною знущаєшся? — Орися починала злитися. Її обурило те, як Клесінський із нею поводиться.

— Я навіть ще не починав! Орисю, ти нікуди й ніколи звідси не поїдеш. Нічого тобі робити в монастирі — там тебе швидко знайдуть і повернуть додому. А тут ти можеш почуватися в безпеці.

— Я не можу почуватися в безпеці поряд із тобою, пане! — сказала Орися.

— А хіба моє кохання чимось тобі загрожує? — вкрадливо спитав Матвій.

— Так, безчестям. І для мене, і для тебе, пане. Тому я вимагаю — дай мені можливість поїхати. Якщо ти не даси мені коней, тоді я піду пішки!

— Тоді я посаджу тебе під замок, і ти взагалі нікуди не вийдеш! Навіть до саду! — загримів полковник. — Якщо ти не хочеш розуміти по-доброму, то я поясню тобі по-поганому!

Орися спалахнула, груди її бурхливо здіймалися, а очі заблищали.

— Не смій кричати на мене! — гнівно вигукнула дівчина.

— Я попередив тебе. Спробуєш утекти — пошкодуєш! — незворушно відповів пан Матвій.

Орися круто розвернулася й вийшла. А Клесінський глузливо подивився їй услід.

Великий коронний гетьман Микола Потоцький, на прізвисько Ведмежа Лапа, кривився і хмурився, читаючи листа від брацлавського воєводи Адама Киселя[84]. Широке обличчя його було спотворене товстими щоками, які не могли приховати борода з бакенбардами й довгі вуса, а величезний живіт сковував жвавість його рухів. Пещені, довгі пальці коронного гетьмана ялозили отримане послання.

На початку року поповзли тривожні чутки про те, що серед русинів поширюються бунтівні настрої, а деякі з них, напившись, навіть дозволяють собі погрожувати полякам тим, що скоро вони піднімуться проти своїх панів. Про це доносили євреї-корчмарі. А сам Потоцький отримав лист від черкаського полковника Барабаша, у якому той сповіщав гетьмана, що в грудні 1647 року Богдан Хмельницький, той самий чигиринський сотник, якого його милість наказав узяти під варту, утік із в’язниці за пороги і збирає там утікачів-хлопів, гультяїв та інший непотріб, і що в найближчому майбутньому в Україні слід очікувати смути. Такі побоювання були висловлені іншими, не менш шанованими шляхтичами. Ці чутки та повідомлення стривожили коронного гетьмана.

З донесень із Запоріжжя від своїх шпигунів Потоцький дізнався, що на Січі і справді збираються хлопи, тож навесні слід очікувати повстання. Не менш неприємною стала для нього і звістка про розгром польської залоги, що несла варту в Микитинській Січі. Тільки небагатьом полякам удалося тоді втекти. Листи до Хмельницького, надіслані коронним гетьманом, з обіцянками прощення й гарантіями безпеки, покликані виманити його з Низу, результату не дали.

Коронний гетьман добре розумів, що цей новий козацький бунт може бути надзвичайно небезпечним. Бунти минулих років не мали успіху, адже до них не долучалися міщани та хлопи всією своєю масою. А цього разу Потоцький, балансуючи між тверезим і п’яним розумом — був за гетьманом такий гріх, любив він чарочку спорожнити, — зметикував, що цілком можливе таке об’єднання всіх русинів. І воно стане фатальним! Тому пан Потоцький довго не роздумував: треба змести з лиця землі все козацтво, знищити, вирвати із сердець і стерти з розумів непокірних хлопів саме ім’я козаків. Він наказав кварцяним військам, що вже були розквартировані на зиму, негайно вирушати в Україну. Сам Потоцький розмістився зі своїми полками в Черкасах, звідки і сповіщав магнатів та шляхтичів про майбутню небезпеку, закликав їх збирати свої надвірні хоругви[85] й невідкладно долучатися до нього. Гетьман мав намір придушити цей бунт у самому зародку, кинувши всю свою кварцяну армію на Запоріжжя — цей розсадник непокори та вільнодумства. Однак на шляху коронного гетьмана стала сама природа — відлиги перемежовувалися морозами й унеможливлювали пересування великого війська. Тому Потоцькому довелося відкласти свій каральний похід до весни.

Читаючи листа, Потоцький пригадав, що в попередніх, довгих посланнях його милість воєвода Кисіль досить мудро радив йому в жодному разі не направляти армію за пороги, оскільки це може викликати підозри хана в тому, що Річ Посполита готується до війни з Кримським ханством. Найкраще вчинити інакше — задобрити козаків милостями. Особливо радив воєвода надати козакам дозвіл ходити в морські походи до Туреччини та Криму, щоби спрямувати їхнє невдоволення й енергію в інше річище.

Ці поради, які не були позбавлені здорового глузду, викликали в Потоцького роздратування — з якої це радості дозволяти цим гультяям ходити за море? Та звідти вони повернуться ще нахабнішими і кровожерливішими, покуштувавши волі! Чи не веде брацлавський воєвода подвійну гру, якщо дає йому такі безглузді поради? Про це Потоцький і натякнув воєводі у своєму попередньому листі.

І ось тепер коронний гетьман тримав у своїх руках відповідь, якою Адам Кисіль виправдовувався, запевняючи у своїй відданості Речі Посполитій. Також брацлавський воєвода, як зазвичай, скаржився на здоров’я й повідомляв, що саме ці причини спонукають його нині покинути Україну. Велемовний Кисіль відверто лестив гетьману тим, що тільки одне ім’я милостивого пана Потоцького буде для зрадників смертельним, як, утім, бувало й раніше, але все ж пропонував гетьманові в допомогу своїх людей.

«…Відповіддю ясновельможного милостивого пана гетьмана на мій попередній лист я дуже вражений, бо секретар застосував до сучасності мої міркування, пов’язані з майбутнім. Я був би зрадником, а не радником Вітчизни, якби бажав дозволити цим запроданцям вийти на море в цю годину, чого не дозволяє становище Речі Посполитої не лише сьогодні, а й у жоден інший час, якщо тільки це не буде вигідно всій Речі Посполитій.

Я писав, що як дасть Господь Бог, після знищення теперішніх заколотів, то всім нам належить одне з двох: або знищити саму назву козаків, або відправити їх на море, ніж стільки разів наражати Вітчизну на небезпеку внаслідок їхніх бунтів. Тепер час діяти й у всіх нас бажання б’ють в одну мішень. Як пожежа ця буде пригашена завдяки наступу вельможного милостивого пана з військом, так щоб і остання іскра була погашена краплею крові самого двигуна і зрадника, — про те просимо Господа Бога.