— Ну, слава Тобі, Господи! Ми вже думали, що тебе татарки потягли до себе в гарем для забавки! — пролунав радісний голос Влада.

Тимофій озирнувся й побачив обох друзів. Він радісно кинувся до них, а ті мало не задушили його, так міцно обіймали з радості.

— Ну розповідай, як ти? Що бачив? Чим перемовини скінчилися? Ти щось змарнів і схуд! Або це я давно тебе не бачив, що мені так здається! — засипав його запитаннями Марко, адже за весь час від їхнього знайомства двоє друзів уперше розлучилися так надовго — майже на півтора місяця.

Тимофій стисло розповів про те, що бачив у Криму, як був присутній на таємній аудієнції в хана й чим узагалі закінчилося посольство, не оминувши увагою й те, що Хмельницький залишив сина ханові в заручники.

— А як ви тут? — запитав Тимофій, а потім додав, звертаючись до Марка: — Чи не було звісток від мого брата?

Марко заперечливо похитав головою.

— Загалом, справи кепські: ясновельможне панство пронюхало про те, що люди повстануть. Гетьман Потоцький наказав у всіх людей на волості відібрати зброю, хто її мав. На всіх дорогах облави влаштовують, аби сюди ніхто не міг дійти. Кого спіймають, відразу вбивають. А сім’ї тих, хто все ж таки зважиться піти на Низ, щоби пристати до нас, панство загрожує стратити. Тож із волості до нас приходять лише ті, кому вдалося пробратися манівцями або хто не має сім’ї. А втім, сам бачиш, як багато їх прийшло! — сказав Влад.

Тимофій гірко усміхнувся.

— Як безтурботно я думав про повстання, не розуміючи всіх складнощів, — задумливо промовив він.

— Та годі тобі! Хіба ж ми не лицарі? Чи личить нам журитися про те, що наші шаблі обстоять людську свободу? Свобода дістається кров’ю, — відповів Влад, але в його очах Тимофій прочитав ті самі думки, які охоплювали і його.

— Гаразд, брати, ходімо вечеряти, а то хлопці без нас увесь куліш з’їдять! — сказав Марко, розуміючи що шкодувати немає сенсу, і друзі пішли до свого куреня.

Наступного дня, 19 квітня 1648 року, рано-вранці три найпотужніші січові гармати знову оглушливо вистрілили, підтверджуючи збір. Потім військовий довбиш ударив у литаври один раз дрібним дробом. Але найпершим на звук литавр вийшов військовий осавул і, взявши у храмі Покрову Пресвятої Богородиці велику військову корогву, шиту золотом, установив її біля церкви. Потім довбиш знову двічі дрібним дробом ударив у литаври, остаточно закликаючи всіх козаків на загальну раду. Цього разу народу прийшло так багато, що майдан посеред Січі не міг умістити всіх. Тому козацьку раду перенесли на більш просторий майдан за високим частоколом.

Дивно було бачити присутніх тут людей: козаки, що раніше нагадували натовп жебраків, тепер надягли свій найкращий одяг. Дійсно, тиняючись болотами та плавнями, займаючись полюванням і риболовлею, вистежуючи татар, козаки вдягали таке лахміття, що необізнані люди часом лякалися їхнього зовнішнього вигляду. Зате козацька рада була саме тим випадком, коли можна похизуватися багатим і красивим убранням. Зібралася вся козацька старшина, прийшли й чотири знатних татарина, відправлені Тугай-беєм разом із Хмельницьким. Уперед виступив Лютай, аби за звичаєм оголосити причину збору, проте його сивовусе обличчя було похмуре, немов кошовий побоювався невдачі.

— Браття! — звернувся він до присутніх. — Нині зібралися ми тут тому, що настав той час, коли пора нам повстати, пора починати війну з панством за нашу святу віру, за нашу свободу, за наші права. Більш не можна миритися з королятами[94], тому залишається тільки з ними воювати. Але перш ніж дати свою згоду або відмову на цю велику справу, вислухайте, брати, нашого товариша, Богдана Хмельницького.

Влад, Тимофій і Марко теж з’явилися на раду, і так вийшло, що вони стояли в перших рядах, хоча всім трьом було добре відомо, що буде оголошено перед народом.

Хмельницький виступив уперед. Із піднесення Богдан окинув поглядом усю багатотисячну юрбу людей — він не міг чітко побачити всіх облич, але відчував, що тисячі очей звернені на нього, ці люди чекають, коли він почне говорити. Хвилювання охопило колишнього сотника. «Мусить усе вийти! — думав Богдан. — Люди не можуть більше терпіти це ярмо, вони готові боротися. Господи, дай мені сил і мудрості! Господи, благослови!» Трохи зачекавши, він почав свою промову:

— Брати мої, нашу святу віру спаплюжено! У чесних єпископів і ченців віднято їхній хліб насущний, над священиками здійснюють наруги; уніати стоять із залізом над нашими шиями; єзуїти переслідують нашу віру. Наші святі церкви й собори в нас відбирають нечестиві уніати й католики. Над проханнями нашими сейм глумиться, відповідаючи нам ганьбою та презирством, обзиваючи схизматиками. Немає жодного безчинства, жодного звірства, яких не вчинив би пан-шляхтич над нами, нашими дружинами й дітьми. А що робить військо? Мало того, що заїдають наші безвинні голови, то ще під приводом приборкання непокори розоряють села й цілі містечка та так лютують, ніби замислили винищити весь наш рід! А на довершення всіх мук віддали нас у рабство проклятому роду жидівському! Дивіться на мене, колишнього писаря Війська Запорізького, старого козака: я вже чекав відставки і спокою, а мене женуть, переслідують лише тому, що так хочеться тиранам! Сина мого варварськи вбили, дружину осоромили, усе майно відняли, навіть похідного коня й того відібрали, а наостанок засудили на люту смерть. Немає для мене іншої нагороди за кров, пролиту заради їхньої ж користі! Немає і для вас усіх іншої нагороди за пролиту вами кров і здобуті рани, окрім жорстокої смерті під руками катів. Ось тому й закликаю вас повстати та піти проти кровожерливих панів. Нас багато, усі ми — воїни, а наші шаблі досі гострі. Мало того, я маю грамоти, видані самим польським королем, нашим благодійником, що підтверджують наші права та привілеї, раніше безсоромно відібрані та скасовані панством. Ці королівські грамоти були приховані від нас панами, щоб і далі тугіше затягувати рабські нашийники на наших шиях. Але і це ще не все! Сам кримський хан надає нам допомогу й підтримку в боротьбі проти наших ворогів — поляків. Для цього він направив до нас своє військо, які веде сам Тугай-бей. Багато з вас знають його як відважного воїна й гідного супротивника. Але тепер він іде з нами пліч-о-пліч воювати проти наших ворогів. Що ж до мене, то я не шкодуватиму ані життя, ані сил і готовий на всякий ризик, усе віддам для загальної свободи і блага. Душа моя не заспокоїться, доки я не досягну того, що визначив вищою метою свого життя! Брати! Немає для нас правди в Речі Посполитій! Нині переживаємо ми тяжкі часи, пак грядуть часи ще грізніші, ще гірші: сенат польський хоче винищити все козацтво до останнього козака. Винищити навіть саме ім’я наше в людських серцях! Чи мусимо ми й далі терпіти наше рабство, дозволяти закувати себе в кайдани? Чи дозволимо ми й надалі католикам і уніатам глумитися над нашою вірою? Чи дозволимо й далі гинути всім нашим православним братам в Україні?

Коли Хмельницький говорив, багатотисячне зібрання козаків мовчало. Панувала така тиша, що, здавалося, можна було почути легке шелестіння очерету, який хитався від легкого весняного вітерцю біля Дніпра, щебетання птахів у найближчому гайку й гудіння бджіл над першими весняними квітами. І тільки чіткий та гучний голос Хмельницького лунав у цій тиші сонячного квітневого дня, і здавалося, що він ніби звертається з промовою до самого неба про кривди й беззаконня, які кояться на світі Божому. Але коли Хмельницький закінчив свою промову, багатотисячна юрба козаків заревіла, немов одна людина:

— Слава й честь Хмельницькому! Неможливий більше мир! Підемо війною проти панів! Україна — як стадо без пастуха, нехай Хмель буде її головою, а всі ми, скільки нас є, готові йти проти поляків, допомагати Хмельницькому до останнього подиху! Будь же ти гетьманом, Хмелю! — лунали вигуки, зливаючись у загальний схвальний гул.

Тоді за знаком кошового військовий писар із курінними отаманами попрямували в козацьку скарбницю і принесли гетьманські клейноди: яскраво-червону, розшиту золотом військову корогву, бунчук із золотим верхом на високому держаку; срібну, позолочену, майстерно прикрашену дорогоцінним камінням булаву; військову срібну печатку й великі мідні литаври з довбишем. І понад це все — три польові легкі гармати з достатньою кількістю пороху й куль до них. Усі ці знаки гетьманської влади були урочисто, під рев і вітальні крики козаків, вручені Хмельницькому, відтепер гетьману славного Війська Запорізького Низового.

Тимофій мовчки спостерігав цей тріумф колишнього чигиринського сотника, якого ще зовсім нещодавно всі переслідували, і все думав, що ж у того коїться в душі. Зі свого місця йому було добре видно, що не було в обличчі Хмеля ані гордині, ані радості, швидше, навпаки, — усвідомлення свого нелегкого й водночас великого обов’язку перед Вітчизною. А взявши в руки гетьманську булаву, Богдан разом із нею зобов’язався нести на своїх плечах важкий хрест боротьби за свободу сотень тисяч людей, який йому належало з честю пронести до кінця своїх днів.

Після цієї урочистої частини слід було вирішити більш прозаїчні питання: скільки людей відправити в похід, коли його почати, куди потрібно йти для нападу на ворога тощо. Тому козаки розійшлися, щоби дати змогу старшинам обговорити ці питання, а для затвердження зібратися ближче до вечора. Старшина й частина козаків пішли до січової церкви прослухати літургію та подячний молебень. Потім за звичаєм була проведена стрілянина з гармат і мушкетів.

Після обіду й ради козаки знову зібралися на тому самому місці. Так було завжди — будь-які питання вирішувалися та обговорювалися спільно всім козацтвом, і тільки після схвалення всім товариством кошовий або гетьман віддавали накази. Знову виступив Лютай:

— Брати-молодці, поклали ми після ради зі старшиною, щоб ішло з Хмельницьким п’ять тисяч козаків. Інші мусять бути завжди напоготові, щоби виступити в похід, коли прийде наказ.