Ця пропозиція також була схвалена присутніми козаками, і на цьому доленосна для всієї України козацька рада закінчилася. Треба було починати підготовку до походу в Україну, назустріч армії Потоцького. Раніше переправлена на правий берег Дніпра армія татар розбила і знищила всі польські застави на дорогах, які були поставлені для відлову людей, готових приєднатися до повстання. Також татари відловлювали й польських шпигунів, тому їхні донесення із Запоріжжя припинили надходити до ставки коронного гетьмана. Зате козакам ніщо не заважало шпигувати за своїми супротивниками. Тому Хмельницькому стало відомо, що війська поляків розділені на дві частини. Одну частину поведе сушею молодий Потоцький разом із комісаром Шембергом, а друга частина реєстрових козаків під керівництвом його старих знайомих — Ілляша[95] та Барабаша, пливе Дніпром на чайках і байдаках. Обидві частини армії мають з’єднатися біля Кодацької фортеці і звідти вирушити на Запоріжжя. Але Хмельницький розумів, що це був лише авангард величезної армії Речі Посполитої, яку коронний гетьман Потоцький збирався кинути на боротьбу з повсталими козаками, і основні сили ще не виступили проти них. Новообраний козацький гетьман чудово розумів і те, що наявних у нього сил украй недостатньо для опору. Особливо небезпечна була для його козаків важка кавалерія — гордість Польської корони, що мала славу непереможного війська.

Утім, Хмельницький знав, якщо він увійде в Україну, то там піднімуться і стануть під його знамена тисячі людей. Однак туди потрібно було ще дійти, здолавши авангард під командуванням Стефана Потоцького, а це не так легко, як здається. Крім того, не варто забувати і про коронного гетьмана з його військом. А ці реєстрові козаки, найімовірніше, незадоволені тим, що їх направляють проти своїх земляків і одновірців. А якщо люди незадоволені, то будуть зовсім не зайвими в його армії. Хмельницький заздалегідь послав до них надійних людей із метою підготувати ґрунт, аби переманити цих козаків на свій бік. Та однаково був великий ризик того, що ця затія могла провалитися.

Троє друзів про це нічого не знали — вони готувалися до походу. Того самого дня, як пройшла ця велика рада, що змінила тисячі людських доль, Марко, не чекаючи її заключної частини, помчав до Тернового урочища, щоби повідомити Христині про те, що він іде воювати. Він поїхав туди сам, оскільки Тимофій навідріз відмовився віддавати себе на поталу хлібосольному Ониську, а Влад за останні місяці вже втомився пити горілку зі старим козаком, який у такий спосіб розганяв свою нудьгу.

Маркові пощастило — він застав Христину саму. Весна надихнула його майбутнього тестя, і він їздив на свої промисли, залишаючи доньку на піклування двох джурів, але ті зазвичай не докучали закоханим своєю присутністю. Христина вибігла з хати, щойно зачула тупіт копит. Марко навіть ще не встиг злізти, а дівчина вже була біля стремені його коня.

— Як добре, що ти приїхав! Я зовсім сама! Ходімо! — Христина просто світилася з радості. Ледве Марко стрибнув із коня, як дівчина кинулася до нього на шию. Христина була високою, але все ж трохи нижчою за Марка, тому вона легко дотяглася до його губ. — Я скучила! — прошепотіла дівчина, а він так міцно обійняв кохану, що та охнула.

— Ой, прости мені! Прости! Я сам сильно скучив! І мені треба дещо тобі розповісти! — говорив Марко, цілуючи Христину.

Дівчина уважно на нього подивилася, трохи нахмурилася і, взявши за руку, повела його в хату, на свою половину. Тут закохані присіли на лаву. Марко трохи позволікав, але потім заговорив. Він розповів Христині про повстання і про те, що козаки майже готові виступити в похід і що він за обов’язком честі йде разом зі своїми товаришами воювати за свободу Вітчизни. Його розповідь безглуздо обірвалася — горда Христина розридалася, мов дитина.

— Господи! Ні! Я тебе не пущу! Ти ж загинути можеш! Ти зовсім про мене не думаєш? Так? Не пущу! Не смій іти! — голосила Христина.

Марко зовсім розгубився — він ніяк не чекав, що кохана так відреагує на цю новину. Хлопець вважав, що така панянка, як вона, сприйме це спокійно й не видасть своїх емоцій. Проте Христина в істериці билася в нього на грудях, і бідний Марко зовсім не знав, як йому вгамувати цей потік сліз.

— Якщо ти підеш, я руки на себе накладу! — раптом закричала дівчина. — Чуєш? Вибирай: або я, або війна!

Від природи Марко мав твердий і незалежний характер. Але мати й надмірно любляча бабуся встигли прищепити йому м’якість і поступливість. Тому спочатку Марко зніяковів від істерики Христини та готовий був зробити що завгодно, лише б її втішити, але, почувши такий ультиматум, неабияк розгнівався. Він різко зняв руки Христини зі своєї шиї й піднявся.

— Негайно припини ридати! — суворо сказав Марко. — Ти забула про те, що я козак? Ти забула про те, що я лицар? Чи ти забула про те, чому сама сюди перебралася жити? То скільки ти, я та й усі інші люди терпітимуть знущання? Христино, я кохаю тебе більше за життя, але ніколи не став мені таких умов! Не примушуй мене гніватися на тебе! Пам’ятай, що я козак, і моя козацька честь має бути зі мною. Інакше ти ж перша перестанеш мене поважати!

Христина оторопіла. Схлипуючи, дівчина з подивом дивилася на Марка — зазвичай він і словом боявся їй заперечити та був м’яким воском у її маленьких ручках. А тепер його сірі очі блищали, брови насупились, а головне — його категоричний тон не давав їй можливості заперечувати. Перед нею стояв чоловік, і цей чоловік був її повелителем — ніколи вона не зможе піти проти його волі, суперечити йому або не підкорятися. Раптом Христина повністю усвідомила, що, виявляється, солодко підкорятися волі коханого чоловіка. Вона навіть закрила обличчя руками, щоби не видати свого сум’яття від цієї думки. Утім, Марко вже не дивився на неї. Гнів його пом’якшав, і тепер хлопцеві було соромно за свою нестриманість. Але тут Христина знову кинулася до нього на шию.

— Я... я просто... я боюся тебе втратити! Я навіть боюся подумати про те, що в цьому світі не буде тебе, коханий. Я хочу розділити своє життя тільки з тобою! Тому й не стрималася! Прости мені ці сльози!

— Це ти пробач мою різкість, — зніяковіло говорив Марко, обіймаючи кохану дівчину. — У моєму житті немає нікого, хто був би мені дорожчий за тебе. Твоє серце належить мені, і знай, що я повернуся за своїм скарбом! Я повернуся до тебе, кохана! — промовив він. Напевно, це були найпоетичніші та найпишномовніші слова, які він вимовив за все своє життя.

Тут їх і застав Онисько, що несподівано повернувся.

— А що це ви тут робите? — життєрадісно запитав старий козак, вбігаючи до кімнати й сяючи від цікавості, але тут помітив заплакану дочку. Миттєво Онисько озвірів і схопився за рукоять шаблі, з якою ніколи не розлучався. — Це ще що таке? Та як ти...

— Ні, ні, батьку! Марко мене не скривдив. Він просто сказав мені... сказав... — почала квапливо пояснювати Христина, але знову втратила над собою контроль і заплакала, притулившись до свого милого.

— Я йду воювати, Ониську, — відповів Марко, притискаючи дівчину до себе. — Ось тому Христина і плаче. Не хоче мене відпускати.

— Куди це ти йдеш? — запитав Онисько, і очі його загорілися. Спочатку він подумав, що Марко дозволив собі образити доньку, і люблячий батько відразу ж схопився за шаблю, щоби поквитатися з кривдником, але, почувши слово «війна», ексцентричний Онисько відразу забув про доньчині сльози. Жадібно він вислухав звістку про початок повстання.

— Я йду з вами! — рішуче заявив він, дізнавшись усі подробиці.

— Та куди тобі йти, батьку? Ти вже в літах! А на кого ти мене залишиш? Молю тебе, не ходи! — благала Христина.

— Так, Ониську, а з ким залишиться Христина? Хто її захищатиме? Ліпше тобі залишитися з дочкою! — сказав Марко, незадоволений таким поворотом подій.

— Христю я залишу з найкращими своїми хлопцями — вони голови за неї складуть, а образити не дадуть. Та й тут їй буде набагато безпечніше, ніж у якому-небудь іншому місці.

— Та звичайно! — обурився Марко. — Ти й так часто залишаєш її саму! А тут ще всі йдуть воювати! Може, ліпше переправити її до матері або в інше місце, але не залишати одну в степу?

— Рибонько моя, у тебе ще молоко на губах не обсохло, коли я вже воював у смутах, і ти не уявляєш собі, що таке повсталий народ! — зневажливо відповів йому Онисько. — Христі буде найкраще тут, ніж де-небудь у волості. Урочище відокремлене, до нього не так просто пробратися. Та й на Січі люди залишаться, а татари не підуть у набіги, тому що йдуть із нами. Так, вони злодії, але все ж не позбавлені честі люди, якщо збираються воювати з нами пліч-о-пліч!

— Батьку, але ж ти, як і Марко, ідеш життям ризикувати! Не позбавляй мене батька! Ти ж онуків ще хотів побавити! — благала Христина.

— Ну, от я й подбаю про батька своїх майбутніх онуків, аби він повернувся до тебе живим і неушкодженим! — хихикнув Онисько, подумавши: «Хто ж тобі ще, крім Воловодченка, дітей зробити зможе!» — а вголос додав: — Вирішено! Я йду з вами!

Відрадити старого козака не вийшло жодними доводами: він уперся, наче віслюк і чути нічого не хотів.

День уже хилився до вечора, коли Марко, попрощавшись із зажуреною Христиною, поїхав на Січ. Онисько збирався прибути туди завтра. У дорозі Марко подумав: «Цікаво, а коли я знову повернуся сюди? І чи повернуся? Ні, я мушу повернутися, адже обіцяв Христині. Бог не допустить, щоб я не дотримав своєї обіцянки!»

Повернувшись на Січ, Марко зустрів біля свого куреня батька, якого не бачив із минулої весни. Олексій Воловод невідомо де блукав усю зиму й тепер несподівано з’явився та чекав сина.

— Ну, здрастуй, синку! — Олексій, або Олекса, як його називали товариші, обняв сина.

— Де ти був увесь цей час, батьку? — запитав Марко.

— Та яка тобі різниця! — зі сміхом відповів Воловод.

Батько й син були схожими — обидва високі, чорновусі, особливо вражали схожістю їхні риси обличчя — мужні й виразні.