Урочище Тернове розкинулося неподалік правого берега Дніпра і являло собою невелику низовину, оточену з усіх боків невеличким густим лісом. Терновим його прозвали через дикий терен, що пишно розрісся в низовині. Навесні терен тішив око цвітінням білосніжних квіточок, а восени пригощав корисними й терпкими плодами. Перші жителі урочища нещадно вирубали терен у центрі, звільнивши місце для будиночків, а решта колючих заростей оточувала крихітний хутірець, немов жива огорожа.

На підході до хутора Марко спішився та перевдягнувся в дорогий і ошатний одяг. У розважливого, сміливого Марка була одна слабкість — він любив гарно вдягатися, а його пристрасть до нарядів була хворобливою. Правда, щодень він одягався, як і більшість запорожців, украй просто, майже бідно. Зате коли куди-небудь їхав, то не гидував похизуватися добротним одягом і грошей на нього ніколи не шкодував. Ось і тепер хлопець спеціально перевдягнувся, щоби мати гарний вигляд.

— І для кого ти так вбрався? — сміючись, запитав Тимофій. — Невже в тебе тут лю́бка завелася й ти мене до себе у свати береш?

— Ні. Я сидюком-гречкосієм[13] стати не хочу. Але вигляд мушу мати добрий — аби всі бачили, що вільний козак їде, — Марко швиденько придумав собі виправдання. — А то ми з тобою не на лицарів схожі, а на пройдисвітів.

— Ще подумають, що ти — польський шляхтич, а я — твій хлоп! — весело хихикнув Тимофій.

Марко зітхнув — його друг навіть у простій полотняній одежині, вдягненій із нагоди подорожі і спеки, вигляд мав благородний і був писаним красенем. Засмага обличчя підкреслювала великі сині очі Тимофія, які від цього здавалися ще яскравішими, виразнішими в обрамленні довгих і чорних вій, а білозуба усмішка запалювала в них завзяті вогники. Тимофій не носив на маківці вузького й довгого чуба за звичаєм запорожців. Він збривав своє чорне волосся зі скронь і потилиці, залишаючи його недовгою, широкою смугою від чола до тімені, але зачісував на лівий бік на знак того, що він — досвідчений козак. Такий чуб дуже йому пасував, і це була єдина причина, через яку Красунчик нехтував довгим чубом. Вуса Тимофій носив витончені, тонкі, які не приховували чуттєвих губ.

— Не подумають! І взагалі, хіба шкода тобі, якщо я ошатно вдягнуся? І так дівчата до тебе, як мухи до меду, липнуть. Не те, що до мене, — відповів Марко.

— Та ні! Вбирайся на здоров’я! А дівками я з тобою поділюся — не жадібний, — усміхнувся Тимофій, але потім, подумавши, вирішив, що Марко має рацію: негоже їм бути неповажними, — і тому теж перевдягнувся.

Поселення було зовсім крихітне й ледь налічувало з п’яток дерев’яних або глинобитних будиночків. Назустріч друзям ішла дівчинка-підліток. Побачивши двох козаків, вона аж рота розкрила, намагаючись запам’ятати найдрібніші деталі вигляду незнайомців. Тепер буде, що розповісти купці сусідів — не щодня тут проїжджають козаки, та ще такі красені! А тут ще Тимофій підлив оливи у вогонь. Нахилившись із коня, ближче до обличчя дівчинки, він спокусливо усміхнувся й запитав:

— А чи не скажеш мені, красуне, де будинок козака Ониська?

Дівчинці навіть мову поцупило від такої уваги вродливого незнайомця до її скромної персони. Марко пирснув: треба ж, така шмаркачка, і та мліє від його друга!

— Ну? Я чекаю, — перепитав Тимофій.

— Там! — дівчинка нарешті зрозуміла, про що її запитують, і вказала рукою в кінець хутірця.

— Дякую тобі! — Тимофій підморгнув дівчинці, і обидва приятелі, не звертаючи більше на неї уваги, скерували коней у вказаному напрямку.

Будиночок козака Ониська стояв осторонь інших, ближче до тернових заростей. Він був до непристойності простий — між чотирма вбитими в землю дерев’яними стовпами покладено обмазаний глиною хмиз, а дах укритий очеретом. Друзі навіть здивувалися, що така небідна людина, як Онисько, живе в халупі.

Перед хатою був маленький двір. Точніше визначити, що це подвір’я, було складно, тому що майданчик перед будинком поріс споришем і не мав тину. Позаду хати, імовірно, розташовувалися господарські прибудови. Кудлатий пес, побачивши гостей, спочатку спритно відскочив убік — ще вдарять під черево, але потім, осмілівши, заливисто загавкав. На ґвалт собаки на поріг хатки вийшла дівчина, така вродлива, що друзі мимоволі перезирнулися — чи не завів собі Онисько на старість молоду коханку?!

На вигляд дівчині було орієнтовно років двадцять. Вона мала високу струнку поставу й чорні пронизливі очі. Коси, чорніші за ніч, короною були викладені навколо гордо підійнятої голови й вигідно підкреслювали теплий, трохи смаглявий відтінок шкіри. Примітною була і її сукня з багатої візерунчастої тканини, з вузьким корсажем, обробленим мереживами, і довгою спідницею — зовсім як у шляхтянки. Таке вбрання було дивно й навіть дещо безглуздо бачити тут, посеред Дикого Поля. Уважно оглянувши двох мандрівників, дівчина гордовито запитала:

— Хто ви такі?

Побачивши таку кралечку, Тимофій моторно зіскочив із Ворона. Звабливо усміхаючись, він витончено й чемно вклонився дівчині так, ніби це була польська королівна.

— Прекрасна панночко, дозволь двом утомленим подорожнім знайти притулок на цю ніч під твоїм дахом! — пустотливо зиркнувши очима, попросився Тимофій.

Дівчина й оком не повела, а лише холодно зауважила:

— Ну ти й нечема, козаче! Кланятися ти вмієш чудово, а ось ввічливості, схоже, тебе й зовсім не навчили. Порядні люди перш називаються, а вже потім на нічліг просяться.

Але Тимофій анітрохи не зніяковів від такої відповіді. Навпаки, він ще спокусливіше усміхнувся суворій красуні.

— Моє ім’я Тимофій на прізвисько Красунчик. А це мій найкращий друг і відважний лицар Марко Воловодченко, — поважно відрекомендував він. — Обидва ми — вільні козаки. А їдемо із Січі до Києва. Нам відомо, що тут проживає козак Онисько, і ми маємо честь бути з ним знайомі, от і хотіли попроситися до нього на нічліг, знаючи, що така добра і благородна людина, як він, не відмовить.

— Козака Ониська немає вдома, — усміхнулася дівчина.

Але Красунчик і тут не розгубився:

— Ну то й що! Ми його почекаємо! Або ж сподіватимемося на твою милість, моя панно.

— А якщо я не дозволю? — скинувши брову, запитала строга панянка.

Тимофій підійшов трохи ближче, уперши одну руку в бік, пестливо подивився на дівчину й заговорив:

— Така чарівна й добра панночка не може бути такою жорстокою, щоби не дати притулок двом бідолашним мандрівникам, котрі змушені ночувати під частими зірками й холодними росами. Якщо панночка нам відмовить, я кинуся перед нею на коліна і слізно благатиму дозволити нам переночувати хоча б у хліві.

Але красуня лише презирливо скинула брови.

Маркові це кривляння свого друга набридло. Він був скромною, але гордою людиною. Тому йому стало неприємно — їм не раді, а Тимофій зубоскалить перед гордовитою дівчиною.

— Послухай, досить! Немає Ониська вдома, тож нема чого марно людям терпіння випробовувати й нахабно напрошуватися. Поїхали звідси! — промовив він із легким роздратуванням.

Дівчина, яка так і не підпала під чарівність Тимофія, з усмішкою вислухала горду промову Марка.

— Що ж ви так швидко здалися? А ще лицарі! — піддражнила вона двох козаків. — Не мучитиму вас — батька немає вдома, і якщо до ночі не буде, то приїде лише через три дні.

— Батька? — перепитав здивований Марко.

— Так. Я донька козака Ониська. Мене звуть Христина.

Тут із-за хатки вийшли двоє козаків, вочевидь джури[14] старого Ониська, які за відсутності свого господаря охороняли його доньку.

— Тобі докучають, панно? — запитав один із них.

— Та це ж Красунчик із Воловодченком. Вони ж свої! І, напевно, до Ониська приїхали, — сказав другий, тому що добре знав двох друзів

— Ні, вони мені не докучають! — усміхнулася красуня Христина. — Вони про батька й питали. Ідіть, — владно сказала вона джурам, а потім запросила обох молодих козаків: — Заходьте до хати, панове, будуть вам і нічліг і вечеря. Я не можу відмовити в гостинності друзям мого батька.

Вочевидь, панночка виявилася не такою вже й гордовитою і зовсім не заперечувала, щоби провести час у компанії двох симпатичних молодих хлопців.

Житло Ониська всередині було таке ж небагате, як і зовні, але дуже чисте. У кутку висіли образи́, і обидва молоді козаки, увійшовши в хату, зняли шапки й побожно тричі перехрестилися. У хаті була лише одна кімната з вибіленою білою піччю, розфарбованою візерунками на манер кахельних плит, тож хлопці здогадалися, що ця краса — справа рук чарівної господині. Уздовж стіни стояли дерев’яні лави, а підлога була земляна.

Христина сама накривала на стіл. Мабуть, Онисько й не думав наймати донечці-красуні кого-небудь для допомоги по господарству — навіть наперсниці-нахлібниці дівчина не мала. І було незвично бачити в бідній хатині ошатну панну, яка виставляла простий глиняний посуд з їжею на стіл, покритий скатертиною із грубого полотна. Марко крадькома поглядав на господиню — чарівність дівчини вабила його. Перш він мало звертав увагу на дівчат, але врода доньки Ониська вразила його.

Розпитавши двох друзів про здоров’я братів, панночка запросила їх до столу. З усмішкою дивилася Христина на те, як обидва гості з величезним апетитом їдять пироги з рибою, яйцями та цибулею. Крім того, до столу Христина подала зайця, запеченого на польський манер у сметані, варений горох та ароматні гречані пампушки, смажені степові перепілки, а з напоїв — мед та горілку. Вочевидь, таку багату і смачну вечерю дівчина готувала для батька.

— Недарма існує приказка: «Запорожці, як діти, — хоч скільки дай, усе з’їдять», — не витримала чарівна господиня, з усмішкою поглядаючи, як гості накинулися на пироги. — Невже так зголодніли в дорозі? Чи вас на Січі зовсім не годують?

— Та ні, чому ж! — знітився Марко — ще дівчина подумає, що вони з Тимофієм ненажери. — Там ми їмо просту їжу, не таку, як у тебе, панно, але в достатку.