Урочище густо заросло очеретом і розкинулося посеред Дикого Поля в долині річки Жовтої, лівої притоки Інгулу. Тут, на перехресті двох степових шляхів — Микитинського й Чорного, — було кілька зимівників низових козаків. Свою назву урочище дістало через глинисті береги річки, які забарвлювали її води в жовтий колір. Коли троє друзів дісталися до нього, то побачили, що козаки й поляки вже розбили свої табори. Але роздивлятись усе було ніколи, оскільки друзі відразу пішли до Хмельницького, який уважно їх вислухав.

— Що ж! Доведеться мені поїхати до них! — сказав гетьман, коли Влад закінчив свою розповідь.

— Хмелю, це небезпечно! — відповів кошовий. — Кричевський може заманити тебе в пастку! Тебе схоплять і стратять.

— Ні, він не заманить! — сказав Максим Кривоніс[97], який теж був присутній під час цієї розмови. — Михайло — наш вірний товариш і брат! Він нас не зрадить!

— Він мій кум, Федоре! — сказав йому Хмельницький. — Адже він відпустив мене, ризикуючи своєю головою. То невже він зрадить мене тепер?! І, крім того, якщо загину я, то мене заміниш ти або Максим. А якщо загинуть наші молодці, то їх замінити ніким. Вам відомий весь план. А ви, — сказав гетьман, звертаючись до трьох друзів, — зробили добру справу, дякуємо вам. Ідіть поки, соколики.

Сидячи на возі, Тимофій спостерігав за польським табором. Його було добре видно, оскільки між таборами було трохи понад милю. Річка Жовта мала у своїх верхів’ях із заходу і сходу дві гілки, між якими утворився своєрідний півострів, що густо поріс лісом і дістатися на який було можливо тільки з північного боку. Ось у цій гущавині, на лівому березі річки, козаки і стали кошем, а Тугай-бей зі своїми татарами розкинув табір окремо, для засідки.

Гетьман розумів, що Стефану Потоцькому, який ішов із Черкас до Кодака, було не минути цього урочища, де можна знайти і воду, і дрова, і підніжний корм для коней. І, крім того, це був прямий і найкоротший шлях до фортеці. Дійсно, молодий Потоцький, пихатий і безпечний, навіть не вислав уперед розвідників, привів свої війська прямо у Жовті Води 29 квітня 1648 року.

Поляки безтурботно перебралися з правого берега річки Жовтої на лівий, але, побачивши добре укріплений козацький кіш, молодший Потоцький, а точніше Шемберг, не наважилися відразу атакувати козаків. Тому польське військо поспішно відійшло через річку назад. Тут на них одразу ж напали за заздалегідь обговореним планом війська Тугай-бея, загнавши поляків у потрібне місце. Потім татари відступили так само раптово, як і атакували. Під натиском татар поляки змушені були знову відступити і швидко стати табором на правому березі річки Жовтої.

Усі ці події відбулися за відсутності трьох приятелів. Про це їм розповів Онисько, який, вірний обіцянці, даній доньці, прийшов подивитися, як тут Марко. Старий козак наче воскрес після свого нудного мирного життя — він був сповнений сил і енергії не гірше за молодих чоловіків, у його чорних очах час від часу спалахував вогник, а плечі розправилися, немов за спиною виросли крила. Дійсно, Онисько був надзвичайно щасливий, що він знову на війні, що знову піде в бій, а не сидить сиднем у себе в урочищі та жлуктить горілку.

— Догулялися паненята! А містечко їм дісталося погане! Там і чорти погребували б бенкетувати! — задоволено захихотів старий козак. — Вони хоч і знатно окопалися табором, але в них скоро закінчаться порох, вода й корм для коней, бо ми візьмемо їх в облогу, відріжемо від води! І що тоді? Горілкою з медом особливо спрагу не вгамуєш і з гармати не вистрілиш!

І справді, місце, де татари змусили поляків стати табором, було дуже незручне: попереду поляків стояли козаки, праворуч була річка Зелена, а ліворуч — глибока балка Княжий Байрак, що поросла густим лісом, майже прямовисна й від того важкопрохідна. Та ще її замикала річка Великий Омельник. Відступати з такого місця в бойовому порядку війську, обтяженому обозом, було нікуди. Тому молодий Потоцький, послухавши порад Шемберга, наказав ретельно зміцнити свій табір в очікуванні підкріплення. Поляки, збивши вози чотирикутником, оточили їх навкруги на відстані в півмилі земляним валом, установили гармати, — здалеку польський табір нагадував велике колесо. Вхід до табору був із півдня і до того ж захищений виритими напівкруглими шанцями.

Самі ж козаки мали більш вигідне розташування — їхній кіш був прикритий невеликим лісом, що давало нагоду безперешкодно робити атаки й відступати назад. Козаки мужньо підкопалися під самі шанці польського табору, підвезли гармати й почали наступ. Але поляки мали десять важких знарядь, а козаки лише три фальконети малого калібру. Із такою перевагою поляки могли довго протриматися в облозі. Але якщо в найближчі день-два підійдуть городові козаки — справи повсталих запорожців будуть кепські. Однак поляків найбільше лякала не так можлива облога, як дивна тиша в козацькому таборі: зазвичай запорожці дражнили своїх супротивників, викрикуючи образи. А цього разу козаки були незвично тихі та серйозні. Невже вони замислили щось, чому не зможуть протистояти поляки?

— Дивись, не зуроч ляхів, а то на них усіх і шептух забракне! — весело сказав Марко, сідаючи поруч.

Тимофій усміхнувся, але потім зітхнув.

— Я от усе думаю, як відправити звісточку додому. Треба і братові написати, і Орисі. Тільки от не до листів нині!

Марко з розумінням подивився на друга — йому було трохи легше, адже зовсім недавно попрощався з Христиною, а Тимофій не бачив свою Орисю ось уже майже півроку.

— Відправимо за першої ж можливості, — сказав Марко. — Нам сьогодні разом із Хмельницьким їхати до Кам’яного Затону[98] — від Кричевського прибув посланець, тож вони зараз там стоять. Поспімо ліпше, бо відчуваю, що матимемо безсонну ніч.

Тимофій ствердно кивнув. Їх заздалегідь повідомили про те, що гетьман таємно прибуде до Кам’яного Затону й вони всі троє поїдуть із ним.

Виспавшись, Влад, Марко і Тимофій у складі невеликого загону таємно рушили до Кам’яного Затону. Реєстровики так і не дочекалися Потоцького, тому спустилися майже до самого Микитиного Рогу, але бунтівників там не знайшли. За наказом Барабаша було знищено укріплення на острові Буцькому, що навесні побудували козаки, і тепер Кричевський разом із Барабашем поверталися до Кам’яного Затону, де залишилась основна частина їхнього війська. Уже вечоріло, коли з’явився перший човен. Однак у ньому сиділи люди Барабаша. Тому козаки дочекалися наступних, на яких плив уже сам Кричевський зі своїм людьми. Помітивши групу вершників, полковник наказав пристати до берега.

Висадившись, козаки Кричевського радісно вітали Хмельницького, обіцяючи йому свою підтримку. Але це був лише невеликий загін. Неодмінно треба було переманити на свій бік і інших, тому вирішили, що вночі влаштують так звану Чорну раду — раду простих козаків без їхніх старшин і начальників.

— Хоч нас усіх і примусили присягнути на вірність ляхам перед від’їздом, але багато хто згоден переступити через ту клятьбу й перейти на наш бік, — розповідав Кричевський.

— А що інші? Що думають старшини? — запитав Хмельницький.

— Ну, ті, які з ляхів, навряд чи стануть на наш бік, сам розумієш! Нестеренко[99] — за нас, Ілляш вагається, Барабаш — навряд чи. Він дуже злий на тебе за грамоти й жадає твоєї крові, — усміхнувся чигиринський полковник.

— А я й не знав, що я такий цінний! Молодший Потоцький мріє про мою голову, навіть батькові її в подарунок пообіцяв. Барабаш моєї крові хоче. А часом тобі, куме, від мене нічого не треба? — усміхнувся Хмельницький.

— Тільки твоєї дружби, пане гетьмане! — відповів Кричевський із легкою усмішкою. — Але поговори з людьми, вони чекають цього.

— Не можу я залишитися тут до ночі, Михайле! — похитав головою Хмельницький. — Просто не можу! Становище в таборі на Жовтих Водах складне — Потоцький може почати наступ, і там потрібна моя присутність. Я залишу тут Івана Ганжу[100], одного з козаків Корсунської застави, тих самих, що допомогли перебити й вигнати ляхів із Низу. Він людина розумна і зможе вдало повести справу. Тільки дайте мені знати, чим усе закінчиться. Ну що ж, мені пора, куме. Дай Боже, щоб у нас усе вдалося!

Хмельницький відкликав Ганжу вбік, переговорив із ним і наказав одразу після закінчення цієї ради повідомити йому результат. Трьох молодих козаків він теж залишив тут. У самого гетьмана поки ще було мало людей, на яких по-справжньому можна було опертися, — становище його було хитке, а цим трьом він хоч вірити міг.

Кричевський поплив далі, а залишені гетьманом козаки попрямували до Кам’яного Затону. На Дніпро спускалася ніч, запалюючи в безхмарному, прозорому небі зірочки, мов свічки, коли маленький загін козаків дістався табору реєстровиків. Утім, треба було дочекатися темряви, щоб усі прості козаки могли зібратися на Чорну раду.

У цьому загоні дуже не любили своїх командирів. Особливу ненависть спричиняв Барабаш, який був відданий ляхам і часто зачіпав інтереси простих козаків. Марно було намагатися переманити його на свій бік. Та й, крім того, сам Барабаш, вірний своїй пристрасті до фляги з горілкою, уже міцно заснув у своєму байдаку. Кричевський не згаяв часу — то там, то тут його люди розпускали чутки про те, що піднялися запорожці не просто так, а воюватимуть за свої давні права та вольності, колись відібрані шляхтою. І полинула чутка, що, мовляв, навіть є грамоти від самого польського короля на козацькі права, та приховала їх старшина, щоб і далі керувати козачками, як своїми хлопами. Не менш сильне невдоволення викликало у людей і те, що їх повели воювати проти своїх же: у кого кум на Запоріжжі був, у кого брат, у кого син, а в кого батько. І що ж це виходить, своїх кровних родичів на догоду панам убивати? Тому на Чорну раду прийшла більшість козаків. У світлі смолоскипів Тимофій помітив серед них і іноземних жовнірів. Гляди бува — іноземні! Своїх же українців одягли іноземцями-найманцями, та ось лишень душу перемінити людям не змогли. Зі старшини разом із простими козаками прийшов тільки один Ілляш. Але він скептично слухав Ганжу.