— Скільки ви воювали, скільки своєї крові пролили, а що ви за це дістали? Лише приниження й утиски! Ми боремося за віру й козацтво, за весь народ український! За що вам краще стояти — за костели чи за святі церкви? Ідучи проти нас, ви проллєте кров своїх братів, а хіба не одна земля нас породила? — палко питав Ганжа. — Та й згадайте про те, що відняті всі ваші привілеї. Відняті жадібними панами, а на ваші шиї таке ярмо надівають, що й онуки ваші скинути його не зможуть! Скільки ж можна так жити? Нас зібралося вже чимало! Та ще з нами йде Тугай-бей, мурза перекопський, зі своєю ордою. Вирішуйте, брати, кому допомагати: рідній землі або клятій польській короні, яка відплатить вам рабством та неволею!

Із самого початку гарячої промови Ганжі Ілляш хотів було щось сказати, заперечити, але біля нього, немов нізвідки, з’явився Марко і, міцно схопивши за плечі, ніби обнявши по-дружньому, приставив до боку кинджал.

— Не варто, пане. Неввічливо перебивати, коли людина говорить. Ти ж, вельможний пане, добре вихований, на відміну від нас, простих козаків. І голосно кричати, немов п’яний біля корчми, не будеш, — ввічливо прошепотів йому Марко і трохи натиснув кин­джалом у бік полковника.

Ілляш прогарчав щось нерозбірливе, але все ж замовк, і спроб перервати Ганжу більше не робив.

Промова Ганжі викликала живий відгук — козаки обурено загомоніли, зашуміли: «Дожили до такої ганьби, що своїх же братів ідемо вбивати! Та скільки можна це терпіти? Самі виберемо собі отамана, як споконвіку було! Повернемо свої привілеї, заслужені кров’ю!»

Марко, який досі міцно тримав Ілляша, спостерігав, як майстерно підставлені Кричевським люди викрикують потрібні репліки, направляючи думки натовпу людей у потрібне річище. Ілляш спробував вирватися, але Марко сильніше натиснув кинджалом, проколов одяг і злегка шкіру, прошепотівши: «Не рипайся, сучий сину!»

У справедливому обуренні, яке зростало серед козаків, хтось із самої гущі натовпу викрикнув: «Смерть ляхам! Смерть старшинам! На піки всіх зрадників козацького братства!»

Пожежа гніву та обурення спалахнула швидко — майже миттєво поширилася звістка в усі байдаки, і на них першими підскочили ті з жовнірів, які були українцями. Почалася нещадна різанина.

Козаки, які скинули окови зі своїх душ, безжально вбивали найманців, кидаючи їхні тіла у воду. Ненависного Барабаша зарізали просто в човні й викинули його тіло в річку разом з улюбленою флягою, міцно затиснутою мертвою рукою. Були перебиті всі поляки-начальники. Марко, який тримав Ілляша, так і не встиг пустити в хід свій кинджал — полковника вирвали з його рук і вбили його ж підлеглі. Марко знизав плечима: ну що ж, одним гріхом на його совісті буде менше.

У короткий проміжок часу була вбита вся старшина, віддана Речі Посполитій, від малого до великого чину. Живими лишилися тільки Михайло Кричевський та Максим Нестеренко, який теж був на боці повстанців.

Не бентежила козаків ця кривава справа — це була війна. Війна за право бути людиною, а не ляським хлопом.

Відібравши королівські корогви й булави в полковників, козаки обрали своїм отаманом Фелона Джеджалія[101], родом татарина, який прийняв православ’я. Водночас Влад скочив на коня, щоб їхати до Жовтих Вод.

— Стій, хлопче! — гукнув його сам Джеджалій. — Скажи Хмелю, нехай направить сюди татар, аби ті довезли нас на своїх конях — вони зазвичай по два із собою водять. Тільки візьми товариша. Мало що трапиться, а так один із вас точно добереться.

Із Владом поїхав Марко, а Тимофій залишився на місці. Троє друзів не брали участі в різанині, так само як і Ганжа. А навіщо? Там і без них було кому орудувати. Реєстрові козаки швидко вивантажували провіант, гармати й бойові припаси — усе це належало доставити до коша в Жовтих Водах.

— Хоч би татари не відмовилися! — шепнув Тимофієві Ганжа. — Не вірю я бусурманам!

— Дарма! Якщо вони пішли з нами, отже, допомагатимуть, чим можуть. Та й Джеджалій не просив би про те, якби не був у них упевнений. Він же начебто татарин! — відповів Тимофій.

— Так, татарин, та лише... — Ганжа зам’явся. — Він же православний, а вони мусульмани!

— Ну то й що! Одне іншому не заважає!

Дійсно, Красунчик не помилився — на світанку з’явилися татари Тугай-бея з кіньми, на яких козаки були перевезені до табору.

Реєстрові козаки вранці 4 травня демонстративно пройшли маршем повз польський табір і під вітальні крики своїх товаришів увійшли до козацького коша, де їх урочисто зустрів сам гетьман.

Пан Стефан, який розраховував на допомогу реєстровиків, зажурився, але не так, аби впадати у відчай. Його військо було набагато сильніше від козацького вже тому, що мало потужну легку й важку кавалерію. Козаки хоч і мали найкращу піхоту й татарських вершників, козирем яких була маневреність, однак перевага не на їхньому боці. Це розумів не так сам молодий Потоцький, як Шемберг. Тому спішно зібрана нарада дійшла висновку, що завтра слід спробувати атакувати повстанців. Поляки були замкнені у своєму таборі, вислати розвідку не мали змоги, оскільки розвідників перехоплювали татари й козаки, котрі патрулювали околиці, тому вони гарно не знали ані місцевості, ані того, що зовсім поруч, за болотом, розташувалися своїм табором татари. У серцях поляків була хоробрість, але пиха затьмарювала їм розум, не даючи тверезо оцінити своє становище.

Удосвіта наступного дня, 5 травня, поляки почали готуватися до наступу. Потоцький виводив свої хоругви з табору. Він розраховував на успіх, адже мав досить добірних воїнів, але точного числа супротивника він не знав. Крім того, мав потужну артилерію, яка, він був певен, забезпечить йому перевагу.

Гарне це було видовище: хоругви важкої кавалерії шикувалися у три шеренги. У першій шерензі на чудових скакунах сиділи безпосередньо крилаті гусари в розкішних і дорогих обладунках, з витончено накинутими на плечі леопардовими, тигровими, левовими шкурами, що були застебнуті на лівому плечі пряжками з дорогоцінних каменів. Довгі списи, прикрашені прапорцями, однаковими для кожної хоругви, і крила з орлиного або соколиного пір’я, що здіймалися за спиною кожного гусара, справляли незабутнє враження на глядача. Ці крила заважали татарам накидати на вершника аркан, аби стягти його з коня. У деяких гусарів, які були багатшими, дерев’яний остов крил був обтягнутий оксамитом і прикрашений дорогоцінним камінням. Багато гусарів замість шолома вдягали хутряні шапки «мегери», а під обладунки — яскраві жупани з дорогої завезеної тканини. Із шиком були вдягнені й польські жовніри — в однакові блакитні жупани, прикрашені на грудях галуном, а іноземні найманці — в однакові куртки, штани, панчохи й черевики, а їхні капелюхи були прикрашені пір’ям.

Утім, різкий контраст, якщо порівняти з яскравістю й розкішшю уборів польського війська, являли козаки-запорожці, одягнені в прості сірі або білі свитки, короткі жупани й сіряки із грубого сукна або нефарбованої вовни, у шаровари з грубого полотна.

У козацькому коші запорожці вже шикувалися в бойовому порядку, готуючись дати полякам відсіч. Перед ними на білому коні виїхав Хмельницький із напуттям:

— Лицарі-молодці, славні запорожці! Настав час постояти за святу православну віру. Бог вам допоможе! Стійте сміливо проти гонорової польської сили. Нічого нам їх боятися! Та й чого боятися ясновельможного панства, що накинуло на плечі звірині шкури? Звірі завжди відступають перед людьми. Батьки наші наголо їх били, а ви — сини своїх батьків! Тож покажіть свою завзятість, добудьте вічні славу й лицарство. Хто за Бога, за того Сам Господь Бог!

Козаки під керівництвом Кривоноса перші атакували правий фланг польського війська, прагнучи виманити супротивника на відкрите місце. Потоцький хоробро рушив на них відразу всі свої кінні хоругви. Ударили привезені реєстровцями козацькі гармати. Пороховий дим стелився над місцем бою, приховуючи переміщення козацьких військ. Але коли він розсіявся, Стефан, якому не можна було дорікнути в боягузтві, сидячи верхи, з накинутою на плечі леопардовою шкурою, з подивом побачив, що його хоругви тіснять козаки, які налетіли зліва. Ними командував Фелон Джеджалій. Його хоругви почали змішувати свої ряди, утрачаючи бойовий порядок і здатність до опору. Та ще й напередодні пройшов дощ і зм’якшив землю так, що кавалерія змушена була стримувати своїх коней, інакше вони неодмінно ковзали б у багні та падали разом із вершниками.

Раптом іззаду пролунали крики «Алла!» — у тил полякам ударив заздалегідь посланий загін татар. З їхньою появою майже двісті легко озброєних драгунів швидко розвернули своїх коней убік і поскакали до запорожців. Вони теж виявилися українцями! Решта польських хоругв під натиском козаків спішно відступала до табору. Потоцький, спостерігаючи перед собою таку картину, просто озвірів.

— Боягузи! Отара овець! Гірше від заячих ваші серця! — кричав пан Стефан, але намарно — поляки змушені були відступити, інакше були б розбиті вщент. А козаки Кривоноса та Джеджалія люто наступали і змогли закріпитися в кількох місцях на виритому поляками валу. Раптом пішов дощ, порох зволожився, позбавивши обидві сторони можливості використовувати артилерію. Тому ближче до вечора козаки відступили, а військо Потоцького замкнулося у своєму таборі.

Після денної битви в польському таборі настав смуток — перш молодого Потоцького підтримувала надія на підкріплення. Але зрада городових козаків і сьогоднішня невдала атака чітко довели пану Стефану, що, виявляється, не так просто розігнати козацьку сволоту батогами, як він хвалився у Черкасах. Також Потоцький усвідомив, що йому конче необхідне підкріплення, інакше не бачити перемоги, як своїх вух. Із цією метою з польського табору відправили гінця до коронного гетьмана з проханням поспішити на допомогу синові. Але на свій жах поляки згодом побачили свого посланця схопленим козаками — його їм показали здалеку. Повернувся того ж дня до польського табору і спеціально навчений собака-листоноша[102], однак уже з перехопленим заповітним листом. Не залишалося іншого виходу, як спробувати прорватися й відступити.