Ярослава Дегтяренко - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Наступного дня знову пішов дощ. Порох, який ще залишався в поляків, зрештою змокрів. Козаки знов атакували польський табір, але потім відступили, узявши в облогу, позбавивши доступу до води. Становище ставало дедалі жахливіше.

У цих умовах до поляків несподівано з’явився парламентер із пропозицією перемовин. Порадившись із Шембергом та іншими панами, Потоцький вирішив піти на цей крок — він нічого не втрачав. Зі свого боку він відрядив гусарського полковника Чернецького для участі в перемовинах. Із боку козаків і для забезпечення безпеки польському парламентеру в заручники до Потоцького вирушив Максим Кривоніс.

У козацькому таборі Чернецького зустріли привітно і з усіма почестями. Пригощаючи поляка за похідним столом, Хмельницький заявив:

— Я не хочу губити ваше військо. Учора я не розбив вас лише тому, що не бачу в цьому сенсу. Від вас мені нема чого вимагати — адже серед вас немає жодної високопоставленої особи, якій я міг би викласти наші вимоги і яка передала би їх королю! А молодий Потоцький не вповноважений вирішувати такі питання. То який сенс воювати? Та й на підході велика орда татар — якщо не я, то вони зметуть вас із лиця землі. Ви хоч і католики, проте християни, тому я згоден відпустити вас із миром, але натомість вимагаю віддати нам усі ваші гармати.

Коли про це почув Потоцький, то глибоко задумався. Гордість пана Стефана була уражена: він сподівався здобути легку і стрімку перемогу, а натомість змушений був ганебно відступати. Але, з двох бід вибравши меншу, Потоцький усе-таки вирішив здійснити цей гамбіт, віддавши мале — гармати, і врятувати хоча б залишки війська. Не довіряючи козакам, пан Стефан зажадав від них присяги в щирості їхніх запевнень. Надіслані козаки охоче присягнули. Гармати разом із раніше надісланим у заручники Кривоносом були переправлені до козацького коша.

Але Чернецький не повернувся до польського табору. Занадто пізно зрозумів Стефан Потоцький, що це війна, а не лицарський турнір, де неухильно дотримуються урочисто принесених клятв. У відчаї Потоцький разом із Шембергом зважилися кинути свого парламентера напризволяще й удосвіта відступати якомога швидше. Від гніву і приниження бідний Стефан не володів собою та кидався в крайнощі.

Рано-вранці заспівали польові жайворонки. Їхні мелодійні посвисти і трелі часом перекрикувало вороняче каркання, що лунало десь зовсім близько. Небо на сході спочатку посіріло, потім з’явилася світла смужка, яка поступово рожевіла, росла та охопила собою весь небосхил, забарвила його в ясно-червоні та рожево-золоті кольори. Назустріч пташиному співу вийшло сонечко.

Тільки тривожно було на душі в поляків, що залишали свій табір, немов співали ці Божі пташки за ними відхідну. Збивши свої вози прямокутником, розташувавши всередині них амуніцію, поляки рушили назад, в Україну, у бік Чигирина, де мав стояти з основним військом коронний гетьман.

Але відступати полякам довелося через балку Княжий Байрак — козаки просто не залишили їм іншого шляху, ідучи за ними навздогін, не даючи змоги повернути в іншому напрямку. Так польське військо прокрокувало майже три милі.

Раптом попереду пролунав шум, і просто назустріч полякам немов із-під землі вилетіли татари Тугай-бея. Напад татар був такий стрімкий, що й без того деморалізовані поляки навіть не пішли в рішучу відсіч, а тільки захищалися, як могли, від татар, що кидалися на них з усіх боків. Сотні татарських стріл, подібно до граду, посипалися на польський обоз, убиваючи все живе на своєму шляху, пробиваючи броню, калічачи людей і коней. Спішно Потоцький розвернув своє військо геть від орди, що сунула на них і була дуже небезпечною у своїй швидкій атаці. Але повернувшись трохи назад, поляки з жахом побачили, що шлях їм уже перетинали спішно вириті запорожцями окопи, через які не можна було ні перевезти возів, ні перебратися в бойовому порядку, а вузьке, заросле лісом урочище не давало змоги розвернути хоругви для бою.

Багато хто з поляків нарешті зрозумів, що вони опинилися в пастці. У якомусь шаленому відчаї поляки почали зміцнюватися, зводити земляний вал просто на тому місці, де зупинилися. Невідомо, на що вони сподівалися, коли знову, не шкодуючи сил, рили окопи. Стефану Потоцькому все ж таки вдалося достукатися до свідомості своїх збожеволілих від жаху людей, построїти їх чотирикутником для відбиття нападу. Однак усе це вже було марно. Відчайдушна хоробрість не врятувала шляхтичів — татари вдарили по них відразу з чотирьох боків. Разом з ордою на приречених поляків накинулися й козаки. Українці й татари перекинули перші польські шеренги, убиваючи все на своєму шляху, крім багато вдягнених шляхтичів, яких захоплювали в полон. Утім, згодом татари почали щадити і звичайних жовнірів — це був ясир, майбутні раби, які теж мали свою цінність.

Незабаром усе було скінчено. Військо молодого Потоцького знищено. Сам Стефан був важко поранений у ліву руку й потрапив у полон. Разом із ним у полоні опинилися й комісар Шемберг, і знатні поляки, які служили ротмістрами, хорунжими, поручиками. Не менше від трьох тисяч простих жовнірів теж стали бранцями.

Усі знатні полонені дісталися Тугай-бею, який спішно відіслав їх до своєї вотчини, сподіваючись отримати величезний викуп. Тому прикрістю для відважного й хороброго перекопського бея стало повідомлення про те, що Стефан Потоцький згодом помер посеред степу від гангрени, яка почалася через важке поранення.

Ця перша перемога, здобута українцями й татарами над польським військом, яке ще недавно здавалося таким непереможним, була немов перша потужна тріщина, що розколола кокон, у який була вмурована людська свідомість, і змусила людей повірити в себе, у свої сили, свою правду.

Утім, Хмельницький усвідомлював, що цієї першої перемоги замало — потрібні друга, третя, четверта, треба відкинути поляків аж за Віслу, щоби люди не просто скинули окови рабства зі своїх душ, а й фактично звільнилися від панського гніту.

Тимофій сидів на сідлі, кинутому на землю, і точив свою шаблю. Ця звичка була в нього невикорінною — відразу, як видавалася вільна хвилинка після бою, він упорядковував свою зброю. А сьогодні затупилася його красуня карабеля! Молодий козак усвідомлював, що це лише початок, і ще не раз йому доведеться чистити й точити свою шаблю після бою. За цим заняттям хлопця й застав Хмельницький. Він підійшов до нього один, охорона гетьмана залишилася на відстані. Тимофій піднявся й уклонився гетьманові.

— Це зайве! — сказав Хмельницький у відповідь на його уклін. — Отже, ви троє мене не послухали вчора? Я ж просив вас не ходити в сьогоднішній бій! — і він кивнув на шаблю.

— Таки не послухалися ми тебе, батьку! Але що поробиш? За дурною головою ні ногам, ні шаблям, ні самому гетьману спокою немає! — так пустотливо всміхнувся Тимофій, що гетьман не зміг не всміхнутися йому у відповідь.

Дійсно, Хмельницький чомусь беріг трьох друзів, усуваючи їх від участі й у дрібних, і у великих сутичках, а вчора ледь не наказав їм не переслідувати поляків і залишатися в таборі. Однак неспокійні й гарячі характери взяли гору. Троє приятелів вирушили добивати поляків, що відступали.

— Я прийшов до тебе у справі, Красунчику, — сказав гетьман. — Мені потрібно, щоби ти поїхав до Чигирина і схопив мого недруга, Чаплинського. Але найголовніше — ти маєш відібрати в нього Гелену й забезпечити їй безпеку.

Тимофій оторопіло подивився на гетьмана і здивовано запитав:

— Я, звичайно, усе розумію, але хіба це доречно саме тепер, пане гетьмане?

Хмельницький зітхнув, помовчав і знову заговорив:

— Тимофію, ти єдина людина, яка змогла зрозуміти мене й мої почуття. Я не забув нашої розмови тим зимовим вечором. Тому тепер я навіть не наказую тобі як твій гетьман, а прошу тебе як друга. Тимофію, допоможи мені повернути Гелену! Вона важлива для мене так само, як і раніше, і якщо Чаплинський її куди-небудь відвезе, то вона буде для мене надовго втрачена, якщо не навіки. Мені нікого більше просити про це, крім тебе. Але, якщо ти відмовишся, я не примушуватиму.

Яскраві сині очі Тимофія зустрілися з темними очима Богдана — у них молодий козак прочитав надію на допомогу. Красунчик зрозумів, що гетьман справді прийшов просити його про послугу, а не наказувати, і що для Хмельницького дуже важлива ця жінка. Так само важлива, як і для нього Орися.

— Скільки людей даєш у супровід? — запитав Тимофій, адже не знайшов у собі сили відмовити людині, яку поважав.

— Сто, — відповів Хмельницький.

— Годиться!

— Добре, що я маю таких товаришів, як ти, на яких можна покластися, — з полегкістю відповів гетьман, адже побоювався, що Красунчик відмовиться. — У Чигирині я маю будинок. Він досі мій, попри відібране майно. Відвезеш її туди й охоронятимеш, доки не підійде наше військо. За день-два ми теж виступимо. Не забувай, що Потоцький уже зібрав військо й веде його до Чигирина. Та коли до нього дійде звістка про поразку сина, він швидко забуде про горілку й бенкети, якими нині, як мені доносять, посилено зайнятий, і шукатиме нас. Гадаю, що місто він не захоплюватиме. А може, поки ми з тобою говоримо, Чигирин уже наш. Адже людям на волості теж кортить. Утім, у будь-якому разі побудеш там, доки я не покличу тебе. Тобі все зрозуміло?

Тимофій ствердно кивнув. Хмельницький зняв перстень із руки і простягнув його Тимофієві:

— Це щоби Гелена повірила, що ти дійсно від мене. Постарайся схопити Чаплинського, але все ж пам’ятай, що твоя основна мета — Гелена. Якщо зловиш його, то відправиш до мене з охороною, — додав гетьман, і в його темних очах промайнула ненависть.