— А якщо зі мною друзі поїдуть, ти, пане гетьмане, не заперечуватимеш? — запитав Тимофій.

— Ну, Воловодченко, може, з тобою й поїде — він за тобою й до біса в пащу полізе, а ось Влад — навряд чи. Не любить він жінок! — скривився гетьман. — Але вирішуй сам. Ти ж ватажком у цьому загоні будеш. Що раніше ви виїдете, то краще.

Роздумуючи над незвичайним дорученням, Тимофій мимоволі усміхався: от до чого дожив — гетьманську полюбовницю стерегтиме! Проте хлопець добре розумів, які почуття володіли Хмельницьким. Якби він був на його місці, то вчинив би так само.

Не варто описувати, як несамовито лаявся і плювався на цю поїздку Влад, який узагалі люто ненавидів Гелену за те, що вона замінила Хмельницькому покійну дружину, яку молодий козак дуже поважав. Але, усе ж пересиливши своє презирство, Влад поїхав із друзями із солідарності.

Від Жовтих Вод до Чигирина було орієнтовно шістдесят миль. Загін рухався швидко, без перешкод. А доїхавши до земель Чаплинського, Тимофій відправив двох козаків у розвідку. Ще двох він відправив про всяк випадок до Чигирина та його околиць, аби дізнатися, що там діється. Хлопець точно не знав, де нині основні польські війська, хоча гетьман попереджав його, що мають бути неподалік міста, тож наскочити на них зі своїм маленьким загоном Тимофій наміру не мав. Передусім варто було дізнатися, де тепер перебуває сам Чаплинський — у своєму маєтку чи в місті. Можливо, він долучився до армії Потоцького, тоді його не схопити. Відправлені до маєтку козаки згодом повернулися, але дізнатися їм вдалося небагато: маєток чудово укріплено, ворота замкнені зсередини і, найімовірніше, сам господар удома, проте напевно сказати не можна, адже навколо немає жодної душі, а найближчий хутір порожній — вочевидь, селяни втекли, кинувши свої помешкання.

Сидячи в сусідньому з маєтком ліску, Тимофій обдумував свої подальші дії: як захопити добре укріплений маєток? Штурмувати його навіть із такою кількістю людей безглуздо — частину його козаків розстріляють із частоколу з рушниць. А такі втрати йому ні до чого — нічого хлопців заради гетьманської коханки губити.

— Що скажеш, Марку? — запитав він у свого друга, який стояв поруч. — Як добути Гелену Прекрасну для нашого царя?

Марко розсміявся: і справді, мов у казці, — Олена Прекрасна, яку треба вкрасти і привезти до царя. Влад лише сплюнув зі злістю: «Чого шкіритеся! Зовсім невесело й не смішно! Бодай цю кляту бабу підняло й гепнуло! Не буде Хмелю від неї добра! Через неї його ледь не погубили, а він волочиться за її спідницею, наче останній дурень! Лише марно тут шляємося замість того, щоби воювати!»

Тут з’явилися двоє козаків, які вели хлопчину зі зв’язаними руками й чомусь заткнутим ротом.

— Красунчику, дивись, якого ми щигля спіймали? — сказав йому зі сміхом один із козаків. — У лісі нишпорив, а як зловили, відразу кусатися почав, наче скажений, аж рота довелося заткнути!

Тимофій дав знак, аби хлопцю звільнили рота й запитав:

— Ти хто такий?

— Та я його панської милості Чаплинського дворовий хлоп, — обережно відповів хлопець, боязко оглядаючи присутніх чоловіків. Із вистрижених чубів, із простого одягу сірого або білого кольору він одразу зрозумів, що його схопили низові козаки, але не міг збагнути, що їм потрібно на землях пана Чаплинського. Чи можна йому не боятися цих людей?

— Що ти в лісі робив?

— А хто ви такі, що питаєте мене? Чого вам від мене треба? — несподівано різко й хоробро відповів спійманий хлопець.

— А запитання тут ставитиму я, — відрізав Тимофій. — Тільки гляди ж, кажи правду, інакше говоритиму з тобою не так люб’язно, — і, наче ненароком, дістав свій кинджал та вийняв його з піхов. — І двічі не повторюватиму запитання.

Хлопець злякався, ще раз оглянув усіх присутніх козаків, а потім відповів:

— Утекти я вирішив!

— Навіщо? Та не бійся, шматочки ми від тебе не відрізатимемо! — усміхнувся йому Тимофій. — Звичайно, якщо ти нам не брехатимеш.

Від його спокійного тону впійманому хлопчині стало зовсім моторошно. Він одразу збагнув, що цей головоріз жартувати з ним і лякати не збирається, а неодмінно виконає свою обіцянку.

— Кажуть люди, що козаки повстали й сюди йдуть. Я й сам до цього це чув! Від самої зими всі про це шепчуться! Ви, як я подивлюся, низові козаки й будете, — не мені вам розповідати. Тепер бачу, що правда це все. Так от, я подумав, подумав і вирішив до вас, козаків, пристати. Тому й утік від свого пана. Ніж у неволі в нього жити, то вже краще з вами голову скласти, — хвилюючись і нервуючи, відповів хлопець.

Тимофій подивився на хлопця — на вигляд років шістнадцять-сімнадцять, худорлявий, вираз обличчя дурнуватий, чого не скажеш, заглянувши йому в очі, — у них світилася кмітливість. Він мимоволі згадав себе: йому ледь минуло п’ятнадцять, коли він утік на Січ. От лише він тікав із дому за лицарською славою та в пошуках пригод на свою порожню голову й зовсім не думав про смерть, а цей розуміє, куди йде, і не боїться загинути.

— Чому ж так? Невже не страшно вмирати? — запитав Тимофій.

— Та скільки можна бути хлопом! — почав, було, запально говорити хлопець, але потім замовк, роздумуючи: а чи можна бути таким відвертим із цими незнайомими людьми, чи ліпше промовчати? Бог його знає, що ці козаки затіяли?! Невідомо, за кого вони. Може, навмисно втікачів-хлопів ловлять для своїх цілей.

— Де твій господар? — запитав Тимофій.

— Поїхав пан. Давно вже поїхав. Як пішла чутка, що козаки повстали, а коронний гетьман на них військо послав, то пан одразу ж і поїхав.

— Куди твій пан поїхав?

— Не знаю. Ні, правда, не знаю! Побожуся в тому! Навіщо мені, пане, брехати тобі про це? — вигукнув хлопчина, побачивши, що Тимофій знову почав виймати з піхов кинджал.

— А його дружина поїхала з ним? — похмуро запитав Тимофій: така ситуація його зовсім не влаштовувала.

— Пані замкнулася в маєтку.

Тимофій здивовано скинув брови. «Дивно, — подумав він. — Як це Чаплинський її залишив? Невже так злякався Хмеля, що дружину кинув і боягузливо втік? Щось тут не так!»

— Чому ж пані за своїм чоловіком не поїхала? — недовірливо запитав він.

— Та посварилися вони. Він її із собою забрати хотів, а вона вперлася: «Не поїду!» — і по тому! — почав розповідати хлопець. — Хоч лусни їй! Пан Чаплинський її і так і сяк умовляв. Навіть нагайкою погрожував! Але пані на нього пістолет наставила і присягнулася, що голову йому відстрелить, якщо він спробує її із собою силоміць забрати. Вони так кричали один на одного, що вся челядь чула, — із задоволенням розповідав служник. — І тепер пані сидить сама в хаті, веліла ворота замкнути й нікого не підпускати. Відразу ж стріляти, якщо хтось до маєтку посміє підійти. Узагалі, вони жили, наче кішка із собакою. Навіть...

— Досить! — обірвав його Тимофій. — Мені ні до чого ці твої плітки.

Влад досадливо сплюнув. Марко теж скривився: треба ж, їхали Чаплинського ловити, а він уже втекти встиг. Тимофій же безпристрасно дивився на спійманого хлопця.

— Як тебе звати, хлопче? — запитав він.

— Батьки нарекли Грицем.

— А піп як хрестив?

— Та не хрестив мене піп! Не було тоді в батька грошей заплатити жидові, щоби він попу ключ від церкви Божої дав, так і ходжу нехрещеним, — зніяковіло сказав Гриць.

— Ну що ж, Грицю, якщо хочеш у козаки, то підеш зараз до своєї пані й передаси їй, аби відчиняла ворота й зустрічала гостей від його милості пана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького Низового.

— Та ти що, пане! Із глузду з’їхав? Мене ж за втечу відшмагають! Мене ж, мабуть, уже шукають! — запанікував Гриць.

— А як же ти в козаки зібрався, якщо від нагайки трусишся? Хіба ти не знав, що до нас ідуть тільки ті, які за віру православну готові на палю сісти, у зашморг влізти й четвертованими бути? Нам хоробрі лицарі потрібні, а не боягузливі зайці. Якщо хочеш козаком-лицарем стати, то підеш до пані Чаплинської й усе їй розкажеш. Віддаси їй ось цю каблучку — вона її відразу визнає й навіть похвалить тебе, — відповів йому Тимофій, знімаючи з руки перстень, що його Хмельницький дав. — А наші молодці тебе проводять, аби не мав спокуси драла дати!

Перстень подіяв — відправлені з Грицем козаки швидко повернулися з повідомленням, що ворота відчинили і на них чекають. Але Тимофій наказав усім бути напоготові — мало що! Може, усе-таки набрехав хлопчина, і вони потраплять у засідку. Утім, остерігався він марно. На ґанку будинку їх чекала сама Гелена. Тимофій здивувався: виявляється, гетьманська любка неймовірно вродлива. Справжня лялечка! На вигляд жінці було не більше від двадцяти років. Золотаве волосся кокетливо вибилося з-під дорогого очіпка, великі та ясні блакитні очі, молочно-біле личко з ніжним рум’янцем, маленькі червоні вуста створювали враження безтурботності й покірливості. Але погляд цих гарних очей був не по-жіночому жорстким і видавав тонкий та підступний розум своєї власниці. Вона уважно й насторожено оглядала чоловіків, що входили у ворота.

— Іди, здоровайся з нею! — шепнув йому Марко. — Ти ж у нас красунчик, бабам подобаєшся, ось тобі й буде легше за всіх із нею порозумітися.

Тимофій, наблизившись до ґаночка, витончено вклонився й уже хотів було відрекомендуватися, та Гелена відразу без усяких вітань гордовито запитала:

— Де Хмельницький?

— Нині у Жовтих Водах, пані. Він розгромив військо Стефана Потоцького, тому скоро виступить на Чигирин. Збирайся, пані, мені доручено проводити тебе до міста, — відповів Тимофій.

— А потім? — запитала Гелена.

— А я знаю, що потім? — різко відповів їй Тимофій. Його зачепила ця пихата манера звернення до нього. Він їй не хлоп і нічого не винен, щоби так із ним говорити. — Нам доручено тебе туди відвезти й забезпечити твою безпеку. Тож не барися і збирайся!