Гелена нічого не відповіла, гордовито стиснула губи, розвернулася й пішла в дім. Однак челядь заметушилася, спішно закладаючи карету для своєї пані.

— Це правда, пане, що Хмельницький розбив ляхів? — пролунало кілька голосів челядників, що підбігли до Тимофія.

— Правда!

Люди загомоніли. Ця звістка була неймовірною — невже збувається те, про що ось уже стільки часу всі шепотілися потайки?! Невже насправді скоро не стане в Україні ні пана, ні ляха, ні жида, ні проклятої унії?

— Пане, ти обіцяв мені, якщо я віднесу своїй пані перстень, то візьмеш мене в козаки! — пролунав поряд голос Грицька. Вочевидь, хлопець не хотів проґавити шанс стати козаком і зараз із надією дивився на Тимофія, переживаючи, виконає той свою обіцянку чи ні.

— Скільки тобі років, Грицьку? — запитав Тимофій, зітхнувши.

— Вісімнадцять, — відповів той.

— Поїдеш із нами до Чигирина, — байдуже сказав йому Тимофій, розуміючи, що однаково хлопця вдома не втримає, — що ж, нехай їде з ними. Мабуть, така його доля!

— Ой, пане! Ой, як дякувати тобі, пане! — Грицько мало не затанцював на місці.

— Запам’ятай раз і назавжди: у нас немає панів. У козаків усі один одному брати й товариші. Іди, — суворо сказав йому Тимофій, прагнучи звільнитися від настирного Грицька, який знову намагався ще щось питати.

Гелена зібралася досить швидко і згодом їхала в кареті дорогою до Чигирина під охороною загону козаків. Будинок вона веліла замкнути, а особливо відданій челяді залишатися в маєтку, іншим дозволила йти куди заманеться.

— Ей, ти! — зовсім нелюб’язно покликала Гелена Тимофія, висунувшись із вікна карети. — Розкажи мені про Богдана. Він здоровий?

— Я тобі не «ей»! — холодно відповів Тимофій.

— Ой, пан образився! — глузливо відповіла йому Гелена. — Ти, пане, не сердься на мене. Я ж не знала, що ти такий гоноровий! — і, хихикнувши, зникла в кареті.

Тимофій промовчав. Він послав уперед одного зі своїх козаків, аби перевірити дорогу попереду. Навколо було тихо й безлюдно. І ця тиша насторожувала. Ще хвилювало Тимофія інше: чому досі не повернулися двоє його людей, яких він відправив до Чигирина? «Може, там їх перехопили солдати Потоцького, які вже зайняли місто? — роздумував він. — Якщо це так, то треба негайно їхати звідси. Але куди? Куди ще везти цю Чаплинську? Адже вже сутеніє. Не ночувати ж посеред дороги!»

— Владе, а якщо в Чигирині вже ляхи стоять, то куди ще можна поїхати? — запитав Тимофій, оскільки його друг був єдиним, хто міг це знати, бо ж неодноразово бував у цій місцевості. Але відповісти Влад не встиг — пролунав кінський тупіт, і з’явився козак, якого відправляли вперед.

— Красунчику, попереду озброєний загін ляхів, осіб тридцять.

Миттєво низовики приготувалися до бою. Гелена висунулася з вікна карети, байдуже оглянула все навколо і зникла всередині. Раптом збоку пролунали постріли, і один із козаків упав із коня пораненим. Із-за повороту вилетіла група озброєних людей. Із боку лісу вилетів ще один загін. Бій зав’язався швидко. Нападників було набагато менше, ніж козаків, але вони вирішили різким наскоком здобути перевагу. Люди, які напали на них, не були реєстровиками. Найімовірніше, це були люди з надвірної хоругви якогось місцевого шляхтича. І дійсно, розкішно вбраний вершник верхи на коні підлетів до карети з криком: «Пані Чаплинська! Ти жива? Я звільню тебе!»

Він налетів на Тимофія, задзвеніли схрещені шаблі, і тут несподівано з карети пролунав постріл, який звалив ошатного шляхтича. У метушні нападники не відразу це помітили, але потім пролунав крик, який був підхоплений іншими: «Пана вбили!» Відразу ж люди, що напали на козаків, а тепер утратили свого ватажка, почали тікати. Вони кинули свого поваленого пана й поранених товаришів на милість запорожців.

Чаплинська спокійно вийшла з карети, тримаючи в руці пістолет. Вона, не звертаючи уваги на інших, підійшла до підстреленого нею шляхтича й задоволено оглянула справу своїх рук.

— Туди тобі й дорога! — зло прошепотіла Гелена, і її красиві очі зло заблищали.

— Що ж ти так жорстоко, пані? І не шкода тобі його? — запитав Тимофій, вражений такою неймовірною поведінкою Чаплинської. Раніше йому не доводилося зустрічати таких жінок, як Гелена, — на вигляд це був покірливий янгол, але вдача — як у демона.

— Ні, не шкода! Це Комаровський, зять Чаплинського, мерзотник! Мабуть, нишпорив у окрузі в надії чимось поживитися в сусідніх маєтках! Адже багато хто зі шляхти сховався в Чигирині, кинувши будинки. Упізнав мою карету й вирішив по-лицарськи врятувати. Туди йому й дорога, нехай тепер у пеклі з чортами просторікує! Нелюд, сволота! Це за його наказом запороли сина Богдана! — із неймовірною ненавистю в голосі вигукнула Гелена, підтискаючи гарні уста.

Раптом до них підбіг один із козаків.

— Красунчику, Лютого поранили! Рана серйозна! — випалив він.

Тимофій не зіскочив — злетів із Ворона — і кинувся до друга. Влад лежав на землі непритомний — ударом шаблі йому сильно розсікли плече. Марко стояв поряд на колінах, затискав рану шматком полотна, щоб угамувати кров, що лилася, наче потічок. «Це я в усьому винен! Навіщо я так безтурботно їхав? Чому раніше нікого вперед не послав, аби перевірити дорогу?» — подумав Тимофій, схиляючись над приятелем, але тут його відштовхнули. Гелена швидко опустилася на коліна поруч із Владом, оглянула рану й почала перев’язувати бинтами зі своїх сорочок, які рвала на смужки й подавала служниця. Гелена діяла швидко й чітко, туго забинтувала плече пораненого, щоби хоч ненадовго спинити кров. Перев’язала вона й іншого козака, проте рана в того була легка — куля лише подряпала йому бік.

— Несіть його в мою карету, — владно розпорядилася пані Чаплинська. — Тепер якомога швидше їдьмо до Чигирина, там є лікар-жид. У козака дуже серйозна рана. Та що ви роти пороззявляли? — дзвінко прикрикнула вона на чоловіків, які оторопіло дивилися на жінку, котра нещодавно презирливо й гордовито до них ставилася, а тут зовсім не розгубилася, не запанікувала, а проявила моторність і чуйність. — Чи ви хочете, щоби він прямо посеред дороги помер?

Влада поклали в кареті, за ним залишилася наглядати служниця. А сама Гелена, підійшовши до Тимофія, наказала: «Руку подай!» Тому не залишилося нічого іншого, як допомогти їй всістися на спину Ворона. Гелена, наче кішка, легко встрибнула, зручно вмостилася й невимушено обняла Тимофія за талію, притулившись до його спини, щоб утриматися на коні.

Тепер загін поїхав так швидко, як можливо, — дорога була не з найкращих, тож карету дуже трусило. Неподалік Чигирина вони зустріли того з двох козаків, яких раніше посилав Тимофій розвідати, що коїться в місті. Красунчик із полегшенням дізнався, що польських військ там немає, Потоцький стояв табором поблизу міста кілька днів, а потім відступив до Черкас. Частина шляхти спішно втекла, а частина сховалася в місті чи у своїх маєтках. Однак у місті почалися заворушення — містяни повстали й жорстоко вбивають усіх поспіль шляхтичів, а заодно і євреїв та католиків. Тимофій нахмурився — конче треба знайти того лікаря, про якого казала Гелена! А якщо того вже вбили? Ні, мусять устигнути! Він потрібен живим!

— Марку, забери Гелену. Їдьте до будинку Хмельницького. Я шукатиму цього жида. Грицю, ти знаєш, де його знайти?

— Так, — відповів хлопець, що сидів на коні одного з козаків.

— Тоді пересідай до мене, а ти, пані, іди до Марка.

Гелена без сперечань спритно зіскочила з Ворона й миттю підбігла до Марка, сівши за його спиною. Грицько застрибнув до Тимофія, який, узявши із собою десять чоловіків, щодуху поскакав у місто.

У Чигирині дійсно творилося щось неймовірне. Очевидно, звістка про поразку поляків під Жовтими Водами вже дійшла сюди. Народ просто озвірів, громив і грабував будинки шляхти, жорстоко вбивав їхніх власників. Тимофій за вказівками Гриця спритно та швидко направляв Ворона серед натовпів народу, щоби раптом нікого не розтоптати. Але розлючені містяни, упізнавши у вершниках козаків, самі розступалися перед ними й давали дорогу. «Лише б устигнути! Лише б жид не втік із міста!» — думав Тимофій. Про те, що єврей уже може бути вбитий, він боявся й подумати. Однак Тимофій запізнився — будинок єврея вже захопила оскаженіла юрба.

— Ану розступіться! — крикнув Тимофій, в’їжджаючи на подвір’я. — Де жид?

— Уже в петлі! — крикнув хтось. — Запізнився ти, козаче. Ми самі з проклятим жидом розрахувалися!

— Он він! — хихикнув Гриць, вказуючи на єврея, що бовтався в зашморгу.

Тимофій зблід і, різко повернувшись, схопив хлопця за комір.

— Де ще є цирульник або лікар? Відповідай!

— Та він один на весь Чигирин був! — злякано пробелькотів Гриць. — Немає тут більше нікого!

«Господи! Що ж мені тепер робити?» — подумав Тимофій, коли дивився на тіло нещасного лікаря, який немов кривлявся над ним, показуючи посинілий язик. Козак зовсім зневірився і готовий був від люті порубати всіх цих людей, які у своїй божевільній і нестримній спразі помсти відняли у Влада надію вижити!

Але раптом натовп оскаженілих містян зашумів ще дужче, бо з будинку виштовхали жінку, котра пригортала до себе згорток, який плакав. У натовпі заволали: «Смерть жидівській дівці!» Тимофій кинув погляд на тремтячу від жаху жінку, яка притискала до грудей немовля й зацьковано озиралася навколо. В очах нещасної застиг відчай, бо серед усіх цих спотворених ненавистю облич не було жодного, яке співчувало би її біді. Несподівано Тимофія охопила лють: «Та що ж це таке?! Вони люди чи звірі? Невже вистачить совісті підняти руку на жінку й немовля?!»

Тимофій вихопив шаблю й під’їхав до жінки, яку поки тільки штовхали, не знаючи, яку кару їй учинити.

— А ну назад! Швидко, я сказав! Прибрали руки! На вас хіба хреста немає, що ви готові розтерзати безпорадну жінку?