— Та ти що, Красунчику, очманів зовсім! Це ж донька жида! Собаче плем’я! Туди їй і дорога! — обурено зашепотів йому Гриць.

— Щеня! — у гніві від почутих слів прошипів Тимофій і навмисно підняв Ворона дибки так, що Гриць не втримався й упав зі спини коня. Але відразу спритно піднявся й поспішив забратися геть. Він зрозумів, що розлютив Красунчика, і вирішив його зайвий раз не спокушати. А то ще відлупцює!

Юрба трохи відступила від нещасної — козак верхи і з оголеною шаблею вселив у людей страх, та ще до нього підтяглися його люди. Так, товариші Тимофія теж не менше від містян ненавиділи євреїв, але піднімати руку на безпомічну жінку, нехай і єврейку, козаки не могли — для воїнів це була мерзотність і ганьба. Потроху люди отямились і почали відступали від козаків, які кільцем оточили єврейку, захищаючи її від скаженого натовпу.

— Якщо хочеш жити, то поїхали з нами, — сказав Тимофій, нахилившись до жінки.

Але вона не наважувалася віддатися на милість козаків і боязко дивилася то на Тимофія, то на його товаришів. Тоді він, нахилившись із Ворона, підхопив її разом із немовлям і посадив поперед себе. Юрба містян обурилася, зашуміла, у єврейку полетіло каміння. Бідолаха зіщулилася, затуляючи собою дитину, а Тимофій, як міг, прикрив жінку собою й пустив коня просто на натовп людей. Нікому не хотілося бути розтоптаним, тому народ швидко розбігся, пропускаючи вершників.

На вулиці Тимофій пустив Ворона галопом, уже не піклуючись про те, що може когось розчавити. «Господи, урятуй його! Боже, не дай йому померти! Що мені тепер робити? Ну має ж бути ще хтось! Не може бути, що він єдиний? Може, ця жінка знає, де ще можна знайти лікаря?» — думав Тимофій.

— Пані, мій друг дуже серйозно поранений, — звернувся він до єврейки, яка досі тремтіла від пережитого жаху. — Ми їхали до твого батька, щоби він рану вилікував, але, на жаль, запізнилися. Ти не знаєш, хто тут ще вміє лікувати рани?

Жінка сумно подивилася на нього й похитала головою.

— Мій батько був єдиним лікарем на все місто, і більше нікого немає. А що за рана у твого друга, пане?

— Йому розрубали плече.

Жінка задумалася на мить, а потім заговорила:

— У мого батька не було сина, тому я з дитинства завжди допомагала йому, а він чимало ран вилікував за своє життя. Якщо ти, пане, дозволиш, то я спробую допомогти твоєму другові.

Пропозиція була вельми незвичайною — Тимофій не пам’ятав випадку, щоби жінка лікувала рани. Зазвичай це була чоловіча справа. «А хіба я маю інший вихід?» — подумав він, а вголос сказав:

— Добре, спробуєш!

— Ні, постривай! Потрібно повернутися назад. Адже там у батька ліки були, які добре зцілюють і кров зупиняють!

— Гаразд! — відповів Тимофій і розвернув коня.

— Ти куди? — запитав його один із товаришів, із-за спини якого боязко висунулася пика Грицька — попри свою помилку, хлопчина не збирався втрачати знайомство із козаками.

— Ця пані сказала, що зможе вилікувати Влада, але для цього їй потрібні ліки, що залишилися в будинку її батька. Тому повертаємося!

Повернувшись, козаки побачили, що натовп містян порідішав, а ті, що залишилися, громлять будинок єврея. Вони швидко розігнали натовп. Жінка ввійшла до будинку. Тимофій, ішов за нею слідом з оголеною шаблею й помітив, як вона відвернулася від кількох мертвих тіл, вочевидь, її родичів. Йому самому було ніяково від цього видовища. Але що тут можна вдіяти?! А ще Тимофія вразили мужність і витримка цієї єврейки — будь-яка інша жінка на її місці вже билася б в істериці, а ця гідно тримається, та ще й погодилася допомогти чужій для неї людині.

— Пане, потримай. Будь ласка! — жінка простягнула йому дитину.

Тимофій зніяковів. Першим і останнім немовлям, яке він коли-небудь тримав на руках, був Михайлик. Утім, прибравши шаблю, він узяв дитину на руки, пригадуючи, як це роблять жінки. Дитина тихенько плакала. Тимофій подивився на маленьке личко, і серце його стислося від жалю. Ще трохи — і цю крихітку безжально вбили б! А її мати рилася в шафах, збираючи якісь склянки, коробочки й вузлики.

— Це хлопчик? — запитав Тимофій.

Єврейка озирнулася, здивовано подивилася на нього й відповіла:

— Ні, це дівчинка. Її звуть Ревека. А моє ім’я — Ліора. А як тебе, пане, звати? За кого мені Бога просити? Пробач мені, я дуже злякалася й не відразу подякувала за те, що ти і твої люди врятували нас.

— Не дякуй мені, пані, — будь-яка людина зі здоровим глуздом учинила б так само. А моє ім’я Тимофій.

— Однаково ми з донькою тобі життям зобов’язані. Ходімо, пане Тимофію. Я зібрала все, що може знадобитися.

До будинку Хмельницького доїхали швидко. У дворі з хвилюванням походжав Марко. Побачивши товаришів, які повернулися з жінкою й дитиною замість лікаря, він оторопіло витріщив очі.

— Це ще хто?

— Лікаря вбили. Це його дочка, вона допоможе Владові, — коротко пояснив Тимофій, знімаючи Ліору з коня.

— Та що вона може?! — обурився Марко. — Хіба що повитухою бути, а не рани лікувати!

— Нікого більше немає, хто міг би допомогти, крім неї! Марку, не маємо вибору! А важлива кожна мить, — відповів йому Тимофій.

Влад уже отямився, але був дуже слабкий. Він утратив багато крові, адже в кареті рана знову почала кровоточити. Гелена повторно перев’язала хлопця, проте пов’язка потроху намокала від крові. Побачивши, якого лікаря йому привели, Влад презирливо відвернувся, одначе підпустив до себе. А Ліора, оглянувши рану, спохмурніла.

— У нього перебита кістка, уламок відійшов. Це погано. Потрібно вправити кістку. Допоможи мені, пане, — звернулася вона до Марка.

Коли Ліора із допомогою Воловодченка вправила Владові ключицю, той від болю і слабкості після крововтрати знепритомнів. Незважаючи на це, єврейка зафіксувала руку, промила рану, наклала на неї якусь мазь і перебинтувала. Робила вона все швидко й уміло — вочевидь, не раз допомагала своєму батькові. Увесь цей час Тимофій тримав її дочку на руках, не зовсім уміло заколисуючи малу. Гелена мовчки сиділа в кімнаті, спостерігаючи за Ліорою, і поглядала то на Тимофія, то на Марка, що схвильовано ходив кімнатою.

— Що сталося з жидом? — несподівано запитала Гелена.

— Його повісили місцеві, — коротко відповів Тимофій.

— А! — байдуже сказала Гелена. Потім вона подивилася на Ліору і зло промовила: — Якщо цей козак помре від твого лікування, то я розіб’ю твоєму виродкові голову, а тебе повішу, як повісили твого клятого батька!

Ліора нічого не сказала, лише відвернулася.

— Думай, що верзеш, дурепо! — скипів Тимофій, уже не піклуючись про ввічливість. — Звідки в тобі стільки злості?

— Звідти, звідки в усіх її родичів було до людей! Ти хіба не знаєш, що вони творили? Скільки людей занапастили! Скільки кривавих людських сліз на жидівській совісті. Стільки ж, скільки й на польській. Адже я сирота й росла в корчмі у жида, який тримав мене з милості, — що я лише витерпіла від нього та його дружини! — з несподіваною люттю в голосі майже прошипіла Гелена.

— То тепер ти вирішила мститися тим, хто ні в чому перед тобою не завинив? — запитав її Марко. Його теж обурив тон Гелени.

Замість відповіді Чаплинська недобре глянула на обох козаків і, презирливо скрививши губи, вийшла з кімнати.

— Пане Тимофію, — тихо й боязко сказала Ліора, коли Гелена вийшла, — мені вдалося вправити кістку, вона зростеться. Але рана може запалитися, і стане гірше. Дозволь я посиджу з ним усю ніч. І якщо зможеш знайти, то принеси йому церковного вина, від нього кров прибуває в тілі.

— А чому він непритомний? — недовірливо запитав Марко.

— Це від болю. Хлопець утратив багато крові, тому дуже слабкий. Для нього так навіть краще — при тямі важче зносити біль.

Єврейка забрала в Тимофія свою доньку й почала заспокоювати маленьку, тихенько наспівуючи колискову своєю рідною мовою. Обом друзям не лишалося нічого іншого, як піти. У дворі будинку Хмельницького розташувалися козаки. Обійстя було невелике, тому всім було затісно. Хлопці заморили черв’ячка без особливого апетиту й розташувалися на нічліг у дворі під відкритим небом. Утім, Тимофій і Марко засипали у тривозі — в будинку лежав той, хто був їм товаришем, другом, братом. Чи виживе Влад після цього поранення?

Уранці Влад прокинувся в незнайомій кімнаті. Він згадав удар шаблі, біль, карету, потім як його внесли до будинку, як усі метушилися й нервували, як перев’язували рану. Тільки ці спогади спливали в його пам’яті, немов сновидіння. Повернувши голову, він побачив біля себе незнайому жінку. Вона сиділа на низькій лавці, поклавши голову на край ліжка, і спала. У незнайомки було гарне, трохи витягнуте обличчя з пухкими, соковитими вустами, витонченим, ледь подовженим переніссям і красивими бровами, що розходилися, мов крила птаха, лише очі були заплющені. Влад розглядав незнайомку й уперше звернув увагу на жіночу воду. «Цікаво, а це хто?» — подумав він і спробував підвестися, але відразу відчув запаморочення, сильний біль у плечі й мимоволі охнув. Незнайомка відразу прокинулася, розплющивши темні очі з поволокою зі сну.

— Ох, пане! Не ворушися так жваво, прошу тебе! Інакше рана знову відкриється! — промовила вона, з тривогою оглядаючи пов’язку. Потім жінка подивилася йому в обличчя, і вперше Влад не побачив у зверненому до нього жіночому погляді страху й відрази від потворного шраму, лише увагу та тривогу.

— Ти хто? — не дуже люб’язно запитав він.

— Мене звуть Ліора, я... — тут жінка запнулася, згадавши вчорашнє жахіття, яке ненадовго стер із пам’яті нічний сон, і тихо додала: — Тепер уже ніхто.

— Дай мені попити, — попросив він. Владові було байдуже, хто ця баба, чия вона, — йому від цього знання легше не стане.

Ліора налила води в кухоль, обережно підняла козака за плечі й напоїла. Потім вона спробувала помацати його чоло, але Влад сіпнувся, усуваючись від дотику жіночої руки.