— А ти, виявляється, не таке стерво, як усім хочеш показати, — у тон їй відповів Тимофій.

— Можливо. Усе можливо, — відповіла, хитро усміхаючись, Гелена.

Тимофій хотів було йти, але Чаплинська втримала його, м’яко поклавши ручку на плече.

— Стривай, Тимофію, — уперше звернулася вона до нього на ім’я. — Передай Богдану цього листа. Але гляди, особисто йому передай!

Тимофій скинув брову: не іржавіє колишнє кохання! Тепер головне — постійним гінцем їхнього любовного листування не стати.

— Добре, зроблю так, як ти наказуєш мені, пані, — пообіцяв хлопець.

— Не наказую, а прошу, — уточнила Гелена, а потім урочисто додала. — Бережи вас Бог! Будьте обережні й вибийте цю ляську погань з України! Успіху вам, козачки!

Гелена розвернулась і попрямувала до Влада. Настав час годувати хлопця, а жінка хотіла зробити це сама, щоби потішитися, спостерігаючи, як він скаженіє від її присутності.

Уже перед самим виїздом Тимофій і Марко попрощалися з Владом. Той із кислою міною напівсидів у ліжку, спираючись на купу подушок, які йому власноруч підклала Гелена.

— Може, усе-таки заберете мене із собою? — запитав він. — Я не виживу тут!

— І як ти собі це уявляєш, Владе? Як ми повеземо тебе? А якщо твоя рана знову відкриється, що нам тоді робити? — сказав йому Марко. — Поживи вже тут, поки не одужаєш. Тут ти хоч доглянутий будеш!

— Чому ви не знайшли мені лікаря, а привезли цю жінку? — невдоволено поставив він запитання, яке давно його мучило.

— Тому що лікаря вбили місцеві, а ця єврейка — його дочка. Вона була єдиною, хто міг допомогти тобі, — відповів Тимофій. — І, схоже, Ліора відмінно впоралася з лікуванням, дай їй Бог здоров’я. Ти маєш набагато кращий вигляд.

Влад спохмурнів. Йому дуже не сподобалося те, що він почув.

— Чому єврейка? — промовив він. — Утім, яка тепер уже різниця! У будь-якому разі я вдячний вам за турботу про мене. Тільки не забувайте мене! — раптом сказав він капризним тоном, таким, яким вимагав чого-небудь від своїх доглядальниць. — Мені й так тут буде самотньо!

— Схоже, ти чудово вжився в роль примхливого хворого! — хихикнув Марко, згадавши, яким незалежним, майже відлюдним завжди був його друг. — Ми не забудемо тебе, не тривожся про те! Надішлемо тобі звісточку, щойно буде така можливість. Головне, одужуй!

— Я почуваюся калікою! — стражденно сказав Влад.

Усі наступні дні Влад ніби опинився у пеклі — як він думав. За ним доглядали по черзі і Ліора, і Гелена, і її служниця. Хлопця гнітило це жіноче товариство, однак удіяти він нічого не міг. Він був досі слабким, не міг вставати, а його ключиця ще не скоро мала зростися. «Добре хоч ліва рука, а не права! Як би я тоді шаблю тримав? Швидше б одужати й утекти з цього курника! Панькаються зі мною, як із немовлям!» — зі злістю думав Влад. Він боявся навіть самому собі зізнатися в тому, що, виявляється, жіноча турбота може бути приємна. Жінки сиділи з ним день і ніч, поправляли подушки, обтирали водою, коли йому було спекотно, намагалися смачно нагодувати, щоби він швидше відновив сили, і терпляче зносили його примхи та поганий настрій. Навіть пихата Гелена! Але найбільше Владові подобалося, коли за ним доглядала Ліора. Вона поводилася скромно й ненав’язливо, і хлопцеві було приємно, коли жінка дбайливо його перев’язувала, обережно розтирала руку, що терпла без руху, годувала. Але найголовніше — єврейка дивилася на козака так, немов той не мав шраму, який лякав усіх інших жінок.

Розділ XV. 

ВТЕЧА

Ой, у темному садочку, де стоїть криниця,

Там стояла, виглядала хлопця молодиця.

Стоїть дівчина та й виглядає,

А миленького все немає.

Ой, виглядає та й гірко плаче,

Вже миленького більш не побаче.

Виглядає, зазирає, милого чекає,

Ой, ти милий, чорнобривий, чом тебе немає?

З української народної пісні

За тиждень після неприємної розмови з Клесінським про від’їзд Орися зайшла до опочивальні Михайлика. Хлопчик не виспався й лежав у ліжку сумний, знесилений, оскільки всю ніч дуже кашляв.

— Як ти, Михайлику? — запитала Орися, сідаючи на край ліжка.

— Погано. Кашляю, — сумно відповів хлопчик. — За ніч украй змучився.

— Скоро стане тепло, твоя недуга відступить.

— Сьогодні вранці приходила Оксана. Вона пішла стривоженою, але мені нічого не сказала. Мабуть, мої справи зовсім кепські, Господь скоро прибере мене! — з якоюсь приреченістю в голосі відповів Михайлик.

— Ну що ти! Гріх так говорити! Ти одужаєш! Тобі обов’язково стане краще! — Орися взяла Михайлика за руку і з жалем подивилася на хлопчика — за що це йому? За чий гріх він несе кару, що так тяжко хворіє?

Михайлик піднявся з подушок і притулився до неї так, як зазвичай дитина притискається до матері. Для Орисі це стало несподіванкою, вона зніяковіла, але все ж обняла підлітка за худенькі плечі та почала гладити по голові.

— Як добре, що є ти, Орисю! Хоч ти мене жалієш, і біля тебе я відчуваю, що мене люблять, що я комусь потрібний. А батько... — Михайлик зітхнув.

— Хіба він не заходив до тебе сьогодні? — здивувалася дівчина.

— Ні. Він і не зайде, — гірко промовив хлопчик. — Няня казала, що він поїхав на полювання.

— Ну й нехай їде! Від нього однаково не доб’єшся доброти, — відповіла Орися, намагаючись приховати своє обурення такою жорстокою байдужістю батька до сина. Вона мимоволі згадала свого батька і його паніку, коли захворіли на віспу її молодші сестрички, — старий урядник сам сидів біля їхніх ліжечок і не відходив ні на мить. А Орисю до них не пускав, аби вона, боронь Боже, не заразилася.

«Господи, як можна так байдуже ставитися до рідного сина?! Невже Клесінський ставить свою гординю вище, ніж батьківську любов? Ох, бідний Михайлик! Але як же мені запитати в нього? — думала дівчина. — Ось як у такого хворого й нещасного хлопчика запитувати про те, що мені треба дізнатися? Однак зробити це треба!» Орисю почала мучити совість. Але що вона може вдіяти, щоби полегшити страждання Михайлика? Нічого. Хіба що пожаліти бідолаху та ласкаве слово сказати.

— А може, тобі у святі монастирі поїхати? — обережно почала Орися.

— Так без толку це все буде! — відповів підліток.

— А все ж! Де тут найближчі монастирі?

— У Барі є. У його околицях. Та лиш це марнування часу, — понуро відповів хлопчик.

— А далеко туди їхати? Довго? Може, як трохи потепліє, то з’їздимо удвох? Уранці поїдемо, а до вечора повернемося? — запитала Орися, але не зважилася перепитати, який саме це монастир — чоловічий чи жіночий, тож вирішила зайти з іншого боку.

— Та ні, за день ми не впораємося! Якщо верхи їхати, то за півдня можна лише туди дістатися. Тільки от я на коні не висиджу, занадто слабким став. А тобі взагалі краще на коня не сідати. Ти ж пам’ятаєш, як ледь не загинула на початку зими?

— А хіба немає більш короткої дороги? Невже вона одна й така довга? — обережно розпитувала Орися.

— Та чому ж немає! Є одна через землі пана Павловського. Це та, що починається зразу за нашим лісом, а потім повертає направо і йде весь час прямо. Вона найкоротша, але глуха. Нею мало хто їздить. Кажуть, нечисто там, хоча, на мою думку, це звичайні забобони. І їхати у візку цією дорогою — одна мука. А у весняне бездоріжжя й поготів! Тож доведеться забути про це, — відповів Михайлик, не замислюючись над тим, чому Орися так ретельно розпитує.

Дівчина міцніше пригорнула до себе хлопчика. Їй дуже шкода з ним розлучатися, але Орися розуміла, що не має іншого виходу.

— Дай я ляжу. Важко мені сидіти, — сказав Михайлик, стомлено опускаючи голову на подушки, і відвернувся.

Йому було гірко бачити жалість до себе в очах Орисі. Він прожив своє життя замкнуто, безвиїзно, завжди випробовуючи на собі зневагу батька. Михайлику дуже хотілося одужати і стати як усі чоловіки — сильним та спритним, їздити на полювання й ходити на війну, а не постійно кутатися в теплий одяг та сидіти біля гарячої печі! Але, мабуть, не судилося йому жити, як усі. Хлопчик заплющив очі. Орися тихо сиділа коло нього, тримаючи за руку, коли помітила, що Михайлик заснув. Тоді дівчина поправила йому ковдру й навшпиньках вийшла, намагаючись менше шарудіти спідницями.

Орися задумала втекти — ось чому вона розпитувала Михайлика. Розмова з Клесінським переконала її в тому, що вона тут більше не гостя, а полонянка. Полонянка пристрасті жорстокого і владного чоловіка. Дівчина не вірила запевненням пана Матвія, що він не тиснутиме на неї, примушуючи до заміжжя. Щоразу, коли Орися опинялася в його товаристві, то відчувала на собі хтивий погляд чоловіка. Тому вона зважилася самовільно взяти коня й поїхати до монастиря. Однак не знала, куди саме треба їхати, та й відчувала нездоланний дитячий страх знову впасти з коня. Тоді Орися вирішила вчинити простіше: умовити єдину близьку їй людину — Михайлика — поїхати з нею в монастирі. Адже разом із сином Клесінський її відпустить і ні про що не здогадається. А коли вони приїдуть у найближчий жіночий монастир, то вона все пояснить Михайлику й попросить у черниць притулку. Утім, хлопчикові було дуже зле, тож найближчим часом він не зможе подолати такий шлях. Випитавши дорогу, дівчина вирішила поїхати сама і якнайшвидше.

Із вечора Орися склала необхідні речі, гроші, які їй залишив Тимофій на той випадок, якщо вони раптом їй знадобляться, — її коханий потурбувався навіть про це! «Господи, хоч би мені вдалося! Поїду до Бара й уже там дізнаюся, де є жіночий монастир», — думала дівчина, укладаючись спати. А наступного дня Орися прокинулася ще затемна, тепло вдяглася, узяла свій вузлик і попрямувала до стайні. Конюхи вже не спали й возилися з кіньми.