— Савко, будь ласка, осідлай мені коня, — попросила Орися конюха, того самого, який був чоловіком Кшисі.

Конюх здивувався — він добре пам’ятав, який переполох здійнявся на початку зими, коли панна впала з коня, як невтішно ревла його дружина, переживаючи за свою господиню.

— Ох, панночко! Чи забула ти про те, як падала? — запитав Савка.

— Ну будь ласка! Мені в храм Божий потрібно! Не піду ж я туди пішки?! А на санях я вже не доїду. Ну мені дуже-дуже потрібно! — наполегливо просила Орися, забуваючи про те, що їй, панночці, не варто так лагідно просити конюха, а йому треба беззаперечно їй підкорятися, а не обговорювати накази.

— Ну що ж! Куди тебе подінеш, панночко?! — здався Савка. — Зараз осідлаю для тебе Вірну. Вона найрозумніша з усіх кобил. Дасть Бог, не здуріє, як Бджілка.

«Ну її! Цю Бджілку!» — досадливо подумала Орися, згадуючи полохливу сіру кобилку, яка наступного ранку після того випадку сама повернулася додому, проблукавши в лісі всю ніч.

Намагаючись не показувати свого страху, Орися сіла верхи на руденьку кобилку, — пан Матвій пояснював їй, як правильно називаються всі масті, але вона однаково в них плуталася. Роздумуючи над тим, що страшніше: знову впасти з коня чи впасти в обійми Клесінського, — дівчина виїхала з двору й направила кобилу до лісу.

Після Масниці різко почалася відлига, сніг швидко танув, а дороги розмокли, тому Орися їхала дорогою через луки кроком, аби не забруднити одяг. Однак насправді дівчина намагалася подолати свій страх. Доїхавши до лісу, вона опанувала себе й пустила кобилу галопом. Тут дорога ще не розмокла, а біля дерев досі лежав сніг. Це була та сама дорога, де вона колись упала. «Так, я мушу доїхати: не скине мене кобила! І не понесе!» — заспокоювала сама себе Орися, із завмиранням серця стискаючи поводи.

Бідна дівчина! Запланувала втекти, але зовсім не задумалася про те, скільки небезпек чекає самотню вершницю у дорозі!

А пан Матвій у цей час сидів за сніданком один. Михайлик не вставав із ліжка, а Орися ще не вийшла. Матвій невдоволено перебирав ложкою кашу. Він прокинувся вранці й дізнався, що синові гірше, тож таємно зрадів тому, що той не вийде снідати, отже, чоловік побуде з Орисею наодинці. І ось тепер Клесінський сидів за столом і досадував, що дівчина так довго спить або збирається.

— Одарко! — крикнув Матвій.

Нянька спритно вбігла в їдальню й зігнулася в поклоні.

— Де панна? Чому досі не вийшла? Часом не захворіла? — запитував Клесінський.

— Зараз дізнаюся, пане! — нянька потрусила до дверей, але зіткнулася в них із Кліщем, який неввічливо відштовхнув стареньку, підбіг просто до полковника, улесливо схилився в поклоні та щось швидко зашепотів на вухо своєму господареві. Одарка зупинилася у дверях, намагаючись розібрати, що цей панський пес там шепоче.

Вислухавши, Клесінський із прокльонами схопився з-за столу й оскаженіло рвонув скатертину, аж срібна тарілка з гречаною кашею з молоком та інші столові прибори з гучним дзвоном полетіли на підлогу, прямісінько на красивий східний килим. Одарка мимоволі здригнулася, хоча не раз була свідком спалахів гніву свого пана, а Янко, ледь договоривши, завбачливо відскочив убік, аби не потрапити під гарячу руку.

— Коня! — загорлав Клесінський. — Накажи сідлати мого коня! Звели Андрію, нехай бере хлопців і обшукають усю місцевість. Нехай із-під землі її дістануть! Головою за неї відповідають! На палі всіх посаджу, якщо хоч одна волосина з її голови впаде або не знайдуть! А тобі, стара карго, я власноруч шкуру навиворіт виверну! — так страшно закричав Матвій на Одарку, що нянька затремтіла. — Ти куди дивилася, що панна втекла? Ти чим узагалі думала, що допустила таке? Дурепа! — і вилетів з їдальні, а Кліщ спритно потрусив виконувати наказ пана.

Одарка так нічого й не зрозуміла, тому побігла до Кшисі та все їй розповіла. А та сама шукала панночку, бо коли прийшла вранці, то не знайшла її в опочивальні — вочевидь, вона прокинулася дуже рано й кудись пішла. Опитавши челядь, жінки з’ясували, що панночка вдосвіта попросила конюха осідлати їй коня і сказала, що до церкви хоче поїхати. А пан Матвій сказився і звелів усіх своїх гайдуків підняти та поїхав її шукати. Жінки здивувалися: що такого поганого в тому, що панні захотілося в храмі помолитися? Погано тільки, що одна поїхала, без почту! Тож через це такий галас здіймати? Янко, який увесь цей час мовчки стояв у кухні, несподівано сказав: «Та вам, мабуть, повилазило всім — пан голову від молодої панночки втратив! Вона про те дізналася й утекти вирішила. Тепер влетить вашій голубці!» — захихотів Кліщ, прямуючи до виходу.

Челядь здивовано перезирнулася! Яна не любили — вічно він нашіптував господареві й був у того найбільш довіреним хлопом. Але ж не таким довіреним, аби ляпати язиком таке?!

— Ану стій, іроде! — вхопила його за комір Кшися. — Ти що мелеш, старий п’янице?

— Лише те, що в пана Матвія скоро буде весілля з панною Орисею, — він від неї свого доб’ється! — знову хихикнув Янко.

Слова Кліща здивували всіх.

— Та що ти мелеш, грішнику? — обурилася Одарка. — Панночка — наречена пана Тимофія! Ти з глузду з’їхав, чи що?

— Та самі ви всі з глузду з’їхали! — огризнувся Кліщ. — Пан очей з неї не зводить відтоді, як вона тут живе. Він же закоханий у неї, наче хлопчисько! Невже ви нічого не помічали? Він же за нею, мов тінь, блукає й дивиться, ніби голодний на їжу! А на Масницю, коли вони з гостей пізно ввечері поверталися, пан велів мені йти пішки, а сам із нею через ліс поїхав. Просто так, чи що це все було? А після наказав мені за нею стежити, і якщо панночка за ворота вийде, то негайно йому доповісти. Я ось тільки не думав, що панна коня візьме, та ще й удосвіта. Тому і прогледів. А коли Савка випадково ляпнув, що панна поїхала, я відразу пішов і панові розповів!

Від здивування Кшися, яка досі тримала Кліща за комір, відпустила його. Той поправив одяг, окинув глузливим поглядом вражених його словами челядників і з гідністю вийшов із кухні на широкий двір.

— А й справді! Тоді панночка повернулася заплакана, а я все думала чому. А воно он як, виявляється, вийшло! — промовила Кшися. — Господи, бідна дівчина! Та чи зовсім уже пан сором утратив? А що ж пан Тимофій скаже, коли повернеться?

Одарка мовчала — стареньку колотило з гніву. Вона нарешті все усвідомила. Бувало, вона помічала не зовсім зрозумілі й нескромні погляди свого пана на дівчину, але не надавала їм значення, адже панночка така красуня, що на неї любо дивитися. Однак няньці й на думку не спадали такі речі! Господи, яка ганьба! Упадати за нареченою брата! Боже, що ж тепер буде, коли Тимофій дізнається? Одарка добре знала норов свого вихованця й не сумнівалася, що той одразу за шаблю схопиться. І тоді... Господи, помилуй! Вони ж рідні брати!

Розгублена, вражена новиною челядь мовчала, не знаючи, що тепер робити і як поводитися в такій ситуації.

А Орися в цей час поспішала дорогою, уже не звертаючи уваги на багнюку, яка летіла з-під копит кобили. Дівчина вже впоралася зі своїм страхом і тільки стежила за тим, щоб їхати якомога швидше. Тому вона й не помітила групу вершників, які виїхали з бічної стежинки на основну дорогу і спочатку за нею поспостерігали, а потім направили своїх коней навздогін. І тільки почувши кінський тупіт, точніше плямкання копит, Орися озирнулася й побачила, як її наздоганяє Павловський зі своїми челядниками. Нагнавши дівчину, пан Лешек усім своїм виглядом висловлював задоволення та цікавість від цієї несподіваної зустрічі.

— Доброго тобі ранку, панно! — привітно привітався Павловський, променисто усміхаючись дівчині. Він під’їхав ближче та, оглянувши її забризканий багнюкою поділ, запитав: — Куди це ти, панно Ірино, їдеш так рано й одна? Часом не сталося чого поганого?

Орися насупилася: вона чула, що в пана Лешека погана репутація, на його совісті були неодноразові безчинства й насильства, але з нею він завжди був ввічливим і шанобливим. Тому дівчина опанувала себе й у відповідь теж поставила йому запитання:

— І тобі доброго ранку, пане Лешеку. А ти сам що тут робиш?

— Їду у своїх справах до Бара, — відповів Павловський.

— Ох, ось як! То поїхали разом! Маю там теж справи, — спокійно відповіла Орися, намагаючись не видати свого хвилювання. Вона зрозуміла, що шкоди він їй таки не заподіє — побоїться Клесінського, а їй будь-хто може зустрітися на шляху, тож у цьому разі Павловський та його челядь можуть захистити її.

— Але чому ти їдеш одна? Та ще так далеко? — не вгамовувався Лешек.

— А це таємниця! — кокетливо відповіла Орися. — Тож чи можу я розраховувати на тебе, пане?

— Для мене це буде честю, моя панночко, провести тебе туди! — одразу зрадів шляхтич такому проханню.

Вони поїхали разом, але Лешек не поспішав, розтягуючи задоволення від спілкування з дівчиною, а Орися, навпаки, підганяла й підганяла свою кобилу. Дівчина розуміла, що Клесінський скоро виявить її відсутність і неодмінно переслідуватиме.

— Та куди ж ти так поспішаєш, панно? — здивувався Лешек.

— Поїхали швидше! — усміхнулася Орися. — Мені так хочеться!

Пан Павловський не міг відмовити. Йому було не більше ніж тридцять років, і він був досі неодружений і собою непоганий, навіть симпатичний, незважаючи на постійно припухле від пияцтва обличчя. Йому дуже подобалася ця мила й лагідна панночка. От якби він їй теж подобався! Вона так мило, так радісно усміхається йому, тож усе можливо! Гарцюючи на коні біля дівчини, пан Лешек і не помітив, як із лісу, що тягнувся вздовж дороги, навперейми їм виїхав сам Клесінський у супроводі своїх гайдуків, які мали славу найвідчайдушніших і найбезбожніших головорізів у всій окрузі. Зате Орися його помітила й мимоволі зупинила свого коня. Дівчина навіть зблідла від страху.

— Що з тобою, моя панно? — здивувався Лешек, помітивши, як різко вона змінилася з лиця.