— Пробач, пане, але боюся, що сьогодні нам із тобою не по дорозі, — коротко відповіла Орися і, повернувши кобилу, швидко поскакала назад.

Павловський так нічого й не зрозумів. Клесінський пролетів повз нього, привітавшись крізь зуби, та поскакав слідом за дівчиною, яка ще швидше погнала свою кобилу. Пан Лешек спохмурнів. Подумавши, він пустив свого коня слідом за Клесінським.

Пан Матвій збожеволів від того, що Орися наважилася втекти. Але не сама втеча розлютила його: він страшно злякався за неї, адже розумів, що із самотньою дівчиною можуть зробити що завгодно на глухих дорогах — від грабежу до вбивства, і ледве з глузду не з’їхав від цієї думки. Клесінський прочісував округу та випадково натрапив на слід утікачки — двоє селян бачили, як панночка поїхала Барською дорогою. Мало того, наздогнавши її, Матвій застав Орисю в товаристві цього шкуродера Павловського. Його ледь грець не вхопив від злості та ревнощів. Може, вона навмисно з ним домовилася? Ні, навряд чи! А якби Павловський силою відвів би її у свою садибу? Адже він і не такі безчинства витворяв. І бачачи, як Лешек в’ється біля його коханої дівчини, з яким палким захопленням дивиться на неї, Матвій ледь стримався, щоби не зарубати свого сусіда шаблею від ревнощів.

Орися швидко скакала дорогою, — багнюка так і летіла з-під копит кобилки, — уже не думаючи про те, що може впасти. Озираючись на скаку, дівчина бачила, що Клесінський переслідує її. Орися квапила кобилу й молила Бога про те, щоби пан її не наздогнав. Вона не знала, куди поїде, але чомусь їй здавалося, що зараз треба неодмінно втекти від нього — і все налагодиться. Однак дорогу їй перегородили п’ятеро вершників — дівчина впізнала гайдуків Клесінського, які теж прочісували місцевість і натрапили на її слід.

— Стій, панно, — сказав Андрій, який був у них за отамана.

Орисі довелося стримати кобилу, інакше вона врізалася б у гайдуків.

— Пропусти мене, Андрію! Христом Богом прошу тебе, пропусти! — промовила Орися.

— Пан голову з мене зніме. Пробач мені, панночко, але не можу тобі нічим зарадити, — відповів Андрій, відводячи очі. Він чудово зрозумів причини і втечі молодої господині, і такого шаленого її переслідування своїм господарем. Уперше за весь час служби у Клесінського Андрій відчув сором від того, що служить такій людині. Розуміли це все і його люди, але зніяковіло відводили очі від зацькованого, благального погляду дівчини.

У цей час під’їхав сам Клесінський. Очі його виблискували, а вуса сіпалися від гніву, і він люто оглянув забризкану брудом, тремтячу дівчину.

— Далеко зібралася, пташко моя? — спокійно запитав Матвій, не видаючи голосом свого гніву.

Орися помертвіла зі страху: що він тепер із нею зробить? Але потім несподівано осміліла і, гордовито скинувши підборіддя, заявила:

— Ти не смієш утримувати мене силою! Ти мені ніхто, отже, я не зобов’язана підкорятися тобі. Дай мені спокійно поїхати, пане.

Клесінський зблід від люті: жодна людина не сміла так зухвало розмовляти з ним, та ще й у присутності його ж хлопів!

— Замовкни, дівчисько! — загорлав Матвій, утім, Орися й не зморгнула, лише її великі карі очі стали здаватися ще більшими через зіниці, що сильно розширилися від гніву, а красиві, чітко окреслені брови зсунулися.

— Не смій кричати на мене, пане, — спокійно відповіла Орися.

У Клесінського ледь розум не потьмарився від такого нахабства. Невідомо, що ще наговорили б одне одному Матвій і Орися, якби в цей час не під’їхав Павловський.

— Що ж ти, пане Клесінський, так швидко поїхав? — запитав Лешек, ковзаючи поглядом по обличчях присутніх, аби зрозуміти, що тут сталося. Він подивився на Орисю — та опустила очі, вії її затріпотіли, і здогадався, що покірлива панночка чимось завинила перед його сусідом і вирішила поїхати з маєтку, але сам її покровитель був проти цього, тому й улаштував гонитву. Лешекові несподівано стало шкода дівчину — уперше в житті в його серце постукала жалість.

— Отже, я дуже поспішав, пане Павловський, і не міг поговорити з тобою довше, — у тон йому відповів Матвій.

— А мені здається, що ти поспішав наздогнати панну Ірину, — відповів Лешек. — Навіщо це тобі знадобилося? Що ти хочеш зробити з панною?

Павловський, звісно, був рідкісним мерзотником, але аж ніяк не боягузом, — він вирішив утрутитися й заступитися за уподобану панянку.

— А це вже не твоє діло, пане, — відрізав Матвій.

— Ти перебуваєш на моїй землі! Отже, я як господар маю право знати про все, що на ній відбувається. Так що відповідай мені, пане Клесінський, — парирував Лешек.

Матвій геть озвірів і зі злістю промовив:

— Не пхай свого носа у мої справи, пане Лешеку! Інакше я так задовольню твою цікавість, що вона стане коротшою на висоту твоєї голови!

— Дивись, щоб я вперед твоєї не зрубав! Що зробила тобі ця дівчина, що ти переслідуєш її? — насупився Павловський.

— Яке твоє собаче діло? Не лізь у мої справи! — закричав геть осатанілий Матвій.

Лешек неабияк розлютився — очі його заблищали, а губи затремтіли від ледь стримуваної злості. Він вихопив шаблю.

— Зараз я покажу тобі, яке моє діло! — з перекошеним обличчям прошипів Павловський.

— Ну що ж! Сподіваюся, ти недавно сповідався й устиг покаятися! Бо Господь неодмінно в тебе про це спитає, — ущипливо промовив Матвій, виймаючи свою шаблю, — він несподівано знайшов того, на кого можна було б вилити свою лють.

Під час цієї чвари Орися мовчала, але коли чоловіки схопилися за шаблі, дівчина зітхнула і, під’їхавши, стала між ними.

— Панове, сховайте шаблі! Я прошу вас! Пане Лешеку, пробач, але це дійсно наша сімейна справа з паном Матвієм. Ну! Сховайте шаблі! Обидва!

Матвій підібгав губи, але шаблю не опустив, а Лешек під’їхав ближче до Орисі.

— Я не дозволю нікому тебе кривдити, моя панно! Навіть твоєму родичу! — категорично заявив він.

— Що ти, пане Лешеку! — вигукнула Орися. — Хіба пан Клесінський мене ображатиме? Так, ми посварилися, і я вирішила поїхати, не повідомивши про це своєму родичеві. Щиро дякую тобі за твоє заступництво, але пан Матвій мене не скривдить. Я не хочу між вами сварки і кровопролиття. Я не пробачу собі, якщо хтось із вас постраждає. Не хочу, щоби ти був поранений, пане Лешеку!

Павловський зітхнув — ця дівчина мала над ним міцну владу. Хай би чого зажадала, хай би чого попросила в нього ця красуня, він із радістю виконає будь-яке її прохання. За одну її ласкаву усмішку Лешек готовий був подарувати їй весь світ. Ось і тепер — великі лагідні очі дивилися на нього з тривогою та благанням. А ще вона сказала, що не хоче, щоби його було поранено!

— Я завжди готовий до твоїх послуг, моя панно, — відповів Лешек.

Він подивився на дівчину — та опустила очі. Павловський знову зазнав нападу нехарактерної для нього жалості. «Але що я можу вдіяти, окрім як зарубати Клесінського? Може, і правда не все так страшно, як мені здалося спочатку. Посперечаються й помиряться. Вони ж рідня. У будь-якому разі мій сусід не заподіє шкоди своїй родичці — не звір же він!» — думав Лешек.

— Ти можеш завжди розраховувати на мою допомогу, моя панно, — тихо сказав шляхтич і, шанобливо кивнувши Орисі, поскакав геть.

Матвій досадливо вклав шаблю у піхви й розвернув свого коня в бік маєтку. Його гайдуки оточили Орисю, яка, понуро опустивши голову, теж повернула свою кобилу та поїхала слідом за ним. «Не могла я інакше вчинити, — думала дівчина. — Вони перерізали б один одного. Навіщо мені ще й цей гріх на душу брати?!»

Під’їхавши до будинку, Матвій зліз із коня і зняв із сідла Орисю. Міцно тримаючи дівчину за зап’ясток, неначе вона могла знову втекти від нього, він швидко повів, практично потягнув її в дім. Челядь не сміла попадатися йому на шляху — усі вони знали, що тепер найкраще близько не підходити до пана, якщо не хочеться скуштувати нагайки. Тому всі у тривозі визирали з усіх щілин, мов таргани, роблячи припущення про те, що ж їх пан зробить із молодою панночкою за втечу?

Матвій привів Орисю в її опочивальню і, пропустивши вперед, зачинив за собою двері та оглянув свою полонянку: одяг дівчини був забризканий брудом, обличчя бліде й безпристрасне, а сама вона стояла, опустивши очі.

— Я ж попереджав тебе, щоби ти не сміла тікати? — спитав Матвій. — Чого ти добилася своєю втечею? На що розраховувала?

Орися мовчала.

— Тепер я покараю тебе, Орисю, — холодно сказав Клесінський.

Дівчина злякано поглянула на нього. Від цього її погляду в душі Матвія сколихнулися і гнів і жалість до неї: він ужахнувся, коли дізнався, що Орися зважилася на такий відчайдушний вчинок, наражаючи себе на небезпеку; а тепер дивився на неї — перелякану, зацьковану та брудну, і йому стало її шкода. Але Матвій розумів, що треба раз і назавжди приборкати дівчину. Однак бачити її жалібний погляд він не міг, інакше неодмінно пом’якшав би. Тому Клесінський відвернувся і став дивитися на її ліжко. Орися зрозуміла це по-своєму.

— Лише спробуй торкнутися мене, і я...

— Я не збираюся піднімати на тебе руку або силувати! — загримів Матвій, обурений тим, що Орися вважає його здатним на таку ницість. — Я ніколи не дозволю собі так принизити кохану жінку! Але ти будеш покарана за своє свавілля! Ти нікуди не вийдеш зі своєї опочивальні, доки я не дозволю. І сидітимеш тут сама! Я не пущу до тебе нікого, крім Кшисі.

Орися повернулася до нього спиною. Груди її бурхливо здіймалися від образи і приниження.

— Ти сама винна, — сказав Матвій. — І не намагайся шукати захисту в Павловського! Він тобі не допоможе. Ключ від твоєї опочивальні буде лише в мене й у твоєї служниці. А знову спробуєш утекти — вона головою поплатиться за твою втечу. Зрозуміла?

— Ти звір, пане! — відповіла, не обертаючись Орися.

Матвій насупився, але нічого не сказав, вийшов, причинивши за собою двері. Орися зітхнула та почала знімати брудний одяг. Знявши свиту й сап’янові чобітки, розшнурувавши ліф і стягнувши спідниці, дівчина дістала іншу сукню, коли у дверях клацнув замок — пан Матвій власноруч замкнув її.