— А що ви їсте? — поцікавилася Христина, помітивши його засмучення й вирішивши трохи подражнити хлопця.

— Здебільшого соломаху[15], рибну юшку, тетерю[16], каші різні, м’ясо, дичину, — невигадливо відповів молодий козак, не звертаючи уваги, що відповідає не зовсім дотепно. — Повір нам, панно, ми не голодуємо. Просто таких смачних пирогів уже давно не їли. Ось нас і за вуха не відтягнеш. У нас там пирогів не печуть, одні загреби[17] в золі запікають.

— Ти лестиш мені, пане! — розсміялась дівчина на таку простодушну відповідь. — Із чемності хвалиш мою печеню. Я ж так собі кухарка.

— Нічого я не лещу! — ще більш засоромився Марко, тому що невимушено базікати та жартувати з дівчатами не вмів і тепер зрозумів, що потрапив у скрутне становище. — Я завжди правду говорю! Смачно ж! То чому б не з’їсти? Такі самі пироги моя матір пече.

— Та пан жартує, якщо так високо цінить мої пиріжки, — Христина вирішила остаточно доконати молодого козака, її очі весело заблищали. — Куди ж мені пекти пироги так, як пече їх вельможна пані, твоя матінка.

— Але ж я правду кажу! — не заспокоювався Марко. Але тут Тимофій наступив під столом йому на ногу, натякаючи: стули пельку та жуй, мовчки та побільше.

За столом Тимофій перевершив себе в гострослів’ї, а Христина зовсім не засмучувалася тим, що сама в домі приймає двох молодих чоловіків. Користуючись відсутністю старших, які стали б на заваді вільному спілкуванню молоді, Красунчик дотепно жартував, барвисто розповідав Христині про козацькі походи, цитував вірші римських поетів, до яких панночка була дуже охоча, оскільки вільно говорила латиною. Таке було зовсім не дивно, адже багато панянок не лінувалися здобувати освіту й часом не поступалися в цьому чоловікам, які більшою своєю частиною теж мали гарну освіту. І ця обставина вельми вражала багатьох іноземних мандрівників, які мали честь відвідати Україну та Польщу.

Марко не мав змоги здобути таку блискучу освіту, як Тимофій. Його бабуся вважала книжну науку надто згубною і шкідливою для здоров’я дитини. Тому, дізнавшись, що батьки мають намір віддати улюбленого онука на навчання, учинила такий бурхливий опір, що Маркові довелося вдовольнитися малим — він умів читати, писати й рахувати. Тому хлопець тихо і скромно сидів за столом, мало що розуміючи з розмови своїх співтрапезників. Утім, він не переймався незнанням латини. Адже недостатня освіченість не заважала йому ласувати найкращою вечерею, яку лише можна було приготувати посеред Дикого Поля.

— А що ж ти, пане, замовк? — запитала Христина, повертаючись до Марка.

— Та я... загалом, я... — Марко ще не встиг прожувати, а тим часом дівчині слід було відповідати.

— Ти не подумай, панночко, що він нечемний або нетовариський, — Тимофій поспішив виручити свого друга зі скрути. — Просто Марко дуже скромний. Але скромність — не перешкода його хоробрості. Хоробріше на Січі нікого не знайдеш! Та що там на Січі, у всій Речі Посполитій не знайдеться такого сміливця, як він, — нахвалював він приятеля. — От коли ми ходили на чайках...

— Можна подумати, ти менше хоробрий, ніж я або інші наші побратими, — Марко вже прожував, тому зміг говорити сам. Бути предметом розмови йому зовсім не хотілося — він зумів зберегти свою дитячу скромність, з якою прийшов на Січ. — Ти, панночко, краще скажи нам, чому така красуня й розумниця живе самотиною в глушині? Ну, хоча б уже в Чигирині! Тут же і татари налетіти можуть, та й узагалі глухомань і степ. Чи не нудно тобі? — запитав хлопець, тому що його від самого початку здивувала ця обставина.

— Ні, мені не нудно тут і не страшно, — усміхнулася Христина. — Перший час так — складно було звикнути. Адже я виросла зовсім в інших умовах, а тут мені довелося стати господинею цієї маленької хати. Я спочатку навіть і пиріжка зліпити не могла, але тепер усього навчилася. Та й батько попереджав мене, що тут жодних розваг немає і слуг я не матиму. А потім я полюбила Дике Поле всією душею. Тут я себе людиною відчуваю.

— Та все ж таки? — Тимофій теж запідозрив, що просто так, із любові до степів і старого батька молода вродлива дівчина не стане самотньо жити в глушині, де немає жодного гідного товариства, окрім рідкісних подорожувальників і степових ховрахів.

Христина уважно подивилася йому в очі — вона зрозуміла, що Тимофій запитує її про справжні причини. Запитує не з порожньої цікавості або нудьги, а тому, що йому щиро цікава саме вона сама та її доля. І несподівано гордій дівчині захотілося виговоритися перед цими двома молодими козаками, які припали їй до душі і в яких було так багато милої безпосередності та добродушності. Христина зітхнула. Зминаючи мережива на розшитому корсажі, вона заговорила, дивлячись кудись у куток:

— Мій батько — ревний православний, у минулому шляхтич, одружився на моїй матері, полячці зі знатного католицького роду. Він безмежно кохав мою матір, що й одружився на ній, незважаючи на свою неприязнь до католицтва. Однак мама так і не змогла ані полюбити батька, ані звикнути до нього. До того ж вона люто зненавиділа його, вважаючи хлопом і проклятим схизматиком. Проте це не завадило їм народити чотирьох дітей. Я маю троє братів, і, як ви знаєте, двоє з них тепер на Січі. Ми зростали всі разом і бачили, що батьки не ладнають між собою. Остаточний розлад у родині почався тоді, коли батько відвіз моїх старших братів на Січ через боязнь, що мати наверне їх на католицтво. Мама дуже страждала від розлуки із синами, але що вона могла вдіяти?! Ображена, вона вирішила остаточно залишити батька і, забравши нас із братом, який тоді був ще малим, відвезла до свого брата у Краків. Батько не заперечував проти її від’їзду, та й утомився він боротися з ненавистю і презирством дружини. Але часто відвідував маму. Точніше не її саму, а нас із братом. Я дуже люблю батька. Мене хрестили православною і, незважаючи на вплив дядька й умовляння матері стати католичкою, я нізащо не бажала відступитися від православ’я. Я зростала, і до мене почали свататися знатні поляки. Мама не силувала до шлюбу — вона надто добре пам’ятала, як жити з людиною, котру не кохаєш. Батько теж це розумів, тому так само не квапив мене й не нав’язував наречених, даючи можливість самій вибрати чоловіка. Окрім того, батьки давали за мною багатий посаг. Тому не дивно, що навколо мене вилися натовпи шанувальників. Я вважала, що крутяться вони через мене саму, але виявилося, що заради мого посагу. Для них я була однаково, що дорога кобила, — вони не бачили в мені живу душу, не звертали уваги на мої почуття, бачили тільки моє багатство і вважали єретичкою, холопкою через походження й віру мого батька. Правда мені відкрилася... — Христина запнулася — очевидно, ці спогади були їй неприємні. — Утім, неважливо як, головне — я зрозуміла, ким є шанувальники. Коли батько знову приїхав відвідати нас із братом, то дізнався, що мій брат, підпавши на вмовляння матері й дядька, прийняв католицтво та ще й збирається стати єзуїтом. Гніву його не було меж. Я скористалася цими обставинами та вмовила батька забрати мене із собою. Мені остогиділи і Краків, і шляхетне панство, таке благородне й освічене на вигляд, а насправді жадібне, гордовите, розпусне. Спочатку батько хотів поселити мене в Черкасах, але я твердо наполягла на своєму — якщо добром не візьме жити сюди, отже, пішки дійду до його хутора у степу, а однаково житиму там, де хочу. Ось так я тут і оселилася. Уже понад рік минув, як тут живу.

— Але така гарна, знатна й освічена дівчина, як ти, і тут?! Ну, хоча б, дійсно, у Чигирині! — Тимофій був украй здивованим. — Там усе безпечніше буде.

— А ти, пане, гадаєш, що в Чигирині краще? — спохмурніла Христина. — Там повно шляхти, яка, наче сарана, налетіла в Україну, щоб урвати шматок побільше. Вони нас, православних, за людей не вважають. Будь ти хоч нащадком князів литовських — ти православний, отже, схизматик, єретик. Хоча простим селянам ще гірше — шляхта їх узагалі за худобу тримає. Ось у тій же Туреччині жоден паша не має права безкарно знущатися над простим хлопом так, як це робить у нас будь-який шляхтич. Навіть у татар жоден мурза не може образити простого хлопа, хоч той і християнин. Лише в нашій вільній Речі Посполитій безвинно знущаються зі стількох людей, скільки не замучують східні деспоти за все своє життя! — запально говорила дівчина. — Інший ясновельможний пан здасть свої землі єврею-орендарю[18] разом з усім, що там є, — полями, луками і млинами, з усіма людьми тяглими та нетяглими, котрі живуть на цих землях, з усім їхнім добром. А ще передасть єврею право судити й милувати всіх, хто на землі орендованій живе. Єврею що — аби прибутків побільше вичавити із землі. Заплатить шляхтичу орендну плату, а з людей потім у три шкури дере останнє собі в кишеню, вигадуючи нові побори й податки понад призначені. Адже йому байдуже, що із селянами буде — нехай хоч перемруть усі від голоду й непосильної роботи, землі ж не його, неважливо, хто їх потім оброблятиме. Наживеться на них і, як завершиться термін оренди, поїде собі. Згадуй, як звали. Та й жалості вони, євреї ці, не знають. Кістки людські — і ті на борошно перемололи б та й продали, якби могли. Навіть дітей хрестити не можна без згоди та плати за це єврею-орендарю! Якщо не заплатять батьки — так дитя нехрещене й померти може. Соромно сказати, що навіть православні шляхтичі чинять — теж здають свої маєтки в оренду євреям. А що їм до того — багато хто хоче таких самих привілеїв та прав, як і в католиків-шляхтичів, і заради цього зі шкіри геть лізе, аби домогтися того самого становища, що й у ляхів. Тільки віру свою не зраджують! Ви скільки вже на Низу живете? Коли були на волості? Давно! Так от не відаєте й не мислите, яке там жахливе і страшне життя для тих, хто не лях, не католик, а православний. Не можу я на це все дивитися! Тяжко мені! Але що я, слабка жінка, можу вдіяти? А от коли сюди приїхала — волю відчула. Вийду у степ, вдихну вітер і вільною почуваюся.

Тимофій мовчав. Він розумів, що панночка Христина має рацію, і заперечити їй було нічим. Хлопець згадував своє життя у Львові, товаришів-козаків, яких на Січ привели утиски можновладців, пригадував маневри покійного батька, який зберіг вірність своїй релігії й тому був змушений захищати себе та своє надбання від зазіхань нахабних сусідів-католиків. Так, Христинина правда — життя ставало нестерпним як для простих людей, так і для православної знаті.