Вийшовши з будинку, Клесінський покликав Кшисю. Челядинка підійшла, тремтячи всім тілом і побоюючись гніву свого пана. Матвій простягнув їй ключ.

— Це ключ від опочивальні твоєї панни. Я забороняю твоїй господині виходити з кімнати. Ніхто, чуєш, ніхто, крім тебе, не має переступати її поріг. Навіть Михайлик! А особливо він! Якщо ти порушиш мій наказ, я власноруч повішу тебе, наче собаку. Зрозуміла?

Кшися закивала головою й потягнулася до ключа, але Матвій відсмикнув його назад і прошипів: «Дивись мені, Кшисю! Я не повторюватиму двічі. Жодна душа не те, що не має ввійти в кімнату панночки, а навіть до вікна її наблизитися», — з цими словами Клесінський простягнув служниці ключ.

Схопивши його, Кшися зразу ж побігла до Орисі. Добра жінка застала свою господиню зневіреною. Дівчина сиділа на ліжку, не плакала, тільки личко було сумне, і Кшися кинулася обіймати її.

— О Матір Божа! Бідолашна ти моя! Що він ще погрожував із тобою зробити, панночко? — запитала Кшися.

— Більше нічого, Кшисю, крім того, що замкнув мене, доки сам не дозволить виходити, — відповіла Орися.

— Ми все вже знаємо! От уже ж старий шкарбан! Недарма кажуть: сивина в бороду — біс під ребро! Нічого, ось скоро повернеться пан Тимофій, то він одразу йому хвіст притисне!

— Не скоро повернеться Тимофій! — заперечливо похитала головою дівчина. — Ох як не скоро! Його ще довго не буде.

— А ти звідки знаєш? — здивувалася Кшися.

— Знаю, — коротко відповіла Орися.

Служниця трохи помовчала, але однаково не наважилася докладно розпитати, звідки в дівчини такі відомості, — якби панночка могла, то сама їй усе давно розповіла б, а якщо мовчить, то не може сказати.

— То куди ти поїхати хотіла? — зайшла з іншого боку цікава Кшися.

— У монастир. Хотіла пожити там, щоб уникнути домагань пана Клесінського. Він мені освідчився й запропонував вийти за нього заміж. Сказав, що Тимофій мене забув і не повернеться до мене.

— Та бреше він, панночко! Кохає тебе пан Тимофій! І неодмінно повернеться! — палко заперечила Кшися. — Він тебе так сильно кохає, що довіку не забуде й ніколи не кине!

— Знаю, що кохає й повернеться до мене. Але що мені тепер робити, Кшисю? Я не вірю полковнику. Він може силою примусити до заміжжя. Або вчинити зі мною ще гірше.

— Ну, як я його знаю, хоч він і жорстокий, але завжди шанобливий із жінками. Ніколи нікого не ганьбив і не ображав. Навіть холопок! Тож не думаю, що він вимагатиме від тебе того, що загрожуватиме твоїй честі. Головне, дочекатися пана Тимофія! — зітхнула Кшися.

Орися кивнула. Тепер це єдине, що їй залишається, — чекати коханого.

Покаравши Орисю, пан Матвій насправді сам себе покарав. Дівчина сиділа у своїй опочивальні й нікуди не виходила, а входити до неї в кімнату він не смів — не дозволяла гордість. Іноді Матвій посеред ночі піднімався з ліжка і, стискаючи в руці ключик, ішов до опочивальні дівчини — хоч на сплячу подивитися! Але, постоявши біля дверей, ішов геть. Клесінський побоювався, що, увійшовши, не зможе стримати свою пристрасть. У такий спосіб пан Матвій промучився седмицю й одного дня таки відімкнув заповітні двері.

У кімнаті було дуже натоплено, тому Орися сиділа у кріслі в одній сорочці з такого тонкого полотна, що крізь нього просвічували обриси її тіла, — нікуди їй було вбиратися. Дівчина байдуже дивилася у вікно, поклавши босі ніжки на маленьку лавочку, та навіть не повернула голову в бік дверей.

— Як сьогодні почувається Михайлик, Кшисю? Йому ліпше? — запитала Орися, вважаючи, що це її служниця, але, не отримавши відповіді, повернула в бік дверей обличчя. І відразу ж скрикнула, кинулася до ліжка та, стягнувши укривало, сором’язливо в нього закуталася. Матвій усміхнувся, наблизився до дівчини, відверто поїдаючи її очима.

— Сьогодні ти зможеш сама це дізнатися. Я дозволяю тобі виходити, — приязно промовив чоловік.

— Набридло бути тюремщиком? — глузливо запитала Орися.

— Ти сама змусила мене піти на такі заходи, щоби напоумити тебе, Орисю. Але запам’ятай, якщо ти спробуєш знову втекти, я замкну тебе надовго.

— Невже ти розраховуєш у такий спосіб підкорити моє серце, пане Клесінський? — презирливо запитала дівчина.

— Ти згодом сама погодишся вийти за мене заміж. Тимофія досі немає, і звісток від нього теж. А я знаю, що ви втекли, тож в очах людей ти зганьблена. Ви двоє просто захопилися одне одним і зробили помилку. Тому я, як і раніше, готовий терпляче чекати, коли ти це зрозумієш і вчиниш мудро, обравши мене.

— Я ніколи не вийду за тебе, — твердо промовила Орися. — Я знаю, що Тимофій повернеться до мене. Так, він повернеться не скоро, але повернеться. І що ти тоді скажеш братові? Як відповідатимеш перед ним за домагання його нареченої?

— Мені не доведеться відповідати перед ним — він уже й думати про тебе забув! — глузливо відповів Матвій. — Я від такої жінки, як ти, нізащо не поїхав би! А він зміг, отже, не дуже ти йому й потрібна.

Орися промовчала.

— Що ж! Відтепер ти вільна. Гадаю, тепер ти усвідомлюєш, що свавілля не пройде. І міцно запам’ятай: найменша спроба втечі — і наступного разу я буду більш суворий, — сказав Клесінський і вийшов з опочивальні.

«Ото вже й уперта! Але байдуже! Пройде ще трохи часу, і вона зрозуміє, що брат її забув! Ні, ну яка ж Тимофій тварюка! Пообіцяв дівчиську кохання до скону, а сам підло кинув! Бабій і гульвіса!» — зло думав Матвій. Він і справді так вважав, не знаючи справжніх причин відсутності молодшого брата.

Вийшовши на волю зі своєї опочивальні, Орися ловила на собі погляди челяді — люди дивилися на неї й відверталися. Дівчина ніяк не могла зрозуміти, чому на неї так дивляться. Невже засуджують за те, що вона намагалася поїхати звідси? Але потім зрозуміла: усі навколо знають, що Клесінський закоханий у неї, домагається її прихильності, а може, уже й домігся! Пекучий сором охопив нещасну Орисю. Ось чому на неї всі так дивляться! Але якби хоч хтось із челяді наважився з нею заговорити про це, то дівчина з подивом дізналася б, що всі навколо жаліють її, а не засуджують. Однак допомогти їй ніхто нічим не може, навіть добрим словом челядники боялися прохопитися.

Орися старалася не виходити на люди, за винятком приїзду гостей. Пан Лешек теж приїжджав у гості й не один раз. Вочевидь, та сварка, що сталася посеред дороги, була швидко забута двома шляхтичами, і Павловський спокійно відвідував свого сусіда, не соромлячись відчайдушно волочитися за Орисею, чим викликав шалені ревнощі в пана Матвія. Проте заборонити або перешкодити йому Клесінський не міг — бракувало ще, аби, окрім челяді, і сусіди знали про його сердечні справи.

Зате за відсутності гостей пан Матвій, знехтувавши пристойністю, не давав дівчині проходу, не соромлячись навіть сина. Тому Орися в теплу погоду часто гуляла на самоті в садочку, який оживав від подиху весни. Там дівчина бродила годинами, іноді навіть не приходила додому обідати. Або ходила до Оксани — у бідній землянці знахарки бідолаха почувалася бажаною гостею. Бувало, їхала до панночок Залеських і майже весь день проводила у них у гостях — там їй завжди були раді. Але дівчина не знала, що за кожним її кроком пильно стежив Янко Кліщ.

Так минули березень і квітень. Настав травень. А від Тимофія досі не було звісток.

Того сонячного дня, на самому початку травня, пан Матвій стояв серед свого саду, притулившись до розлогого дерева. Було дуже тепло, і квітучі яблуні, на яких трудилися бджілки, поширювали навкруги свій тонкий і п’янкий аромат. Поруч сліпучо-білий вишневий цвіт намагався щосили переманити бджілок до себе, змагаючись своїми чарівними пахощами з рожевуватим яблуневим, і зовсім забував про конкуренцію груш. Квітучий фруктовий сад наповнився життям, немов скинув із себе мари зимових снів, і здавався частинкою небесного раю на цій грішній землі.

Однак перлиною у Волховицях були не сади, а ставок, що поріс лататтям — білим із золотою серединкою. Ці квіти Клесінський особливо любив і завжди з нетерпінням чекав тієї пори, коли лілії розквітали. Навіть пишне цвітіння садів не радувало його так, як цвітіння лілій. Дивною людиною був пан Матвій: у ньому вигадливо переплелися жорстокість та гординя, своєрідне благородство та душевна тонкість. Утім, цього погожого дня не аромат квітучих дерев заманив у сад колишнього полковника. Хижі очі Клесінського пильно стежили за тонкою дівочою фігуркою, що ковзала між дерев. Орися, помітивши свого мучителя, привітала його витонченим поклоном. Насторожено дівчина спостерігала, як Матвій підходить до неї, заклавши руки за спину.

— Як нині тобі спалося, Орисенько? — ласкаво запитав Клесінський, поїдаючи дівчину хтивим поглядом.

— Добре, — не особливо привітно відповіла дівчина.

— А чому гуляєш тут сама, без супроводу?

— Та невже мені щось загрожує у твоєму садку, пане полковнику?

«Ніхто і ніщо, крім тебе!» — подумала Орися і, прагнучи позбавитися Клесінського, квапливо попрямувала в бік ставка. Але, на її превеликий жаль, Матвій рушив за нею слідом, додержуючи шанобливої відстані, — дівчина фізично відчувала на собі його погляд. Дійшовши до ставка, вона зупинилася. «Ну не у воду ж мені пірнати від нього!» — подумала Орися, зиркнувши на полковника.

Мовчання було нестерпне для Клесінського — йому хотілося чути голос дівчини, говорити з нею, пройтися рука об руку. Але після подій березня стосунки з дівчиною у нього не ладилися, хоча він і робив усе, щоби примиритися з нею: був лагідним, інколи навіть занадто, дарував дорогоцінні дрібнички, прагнув у всьому догодити. А ще Матвія підстьобувало нетерпіння. Спочатку він сподівався, що скоро Орися зовсім зневіриться дочекатися Тимофія, зрозуміє, що він її кинув, і тоді знайде собі розраду в його обіймах. Проте дівчина вперто чекала, і з кожним днем Клесінський розумів, що йому не зламати її натяками на непостійність молодшого брата, бо душа дівчини виявилася твердішою за алмаз. А весна тільки підсилювала нетерпіння і пристрасть пана Матвія. Якщо раніше він ще міг себе якось контролювати, то тепер, цього чудового весняного дня, його непереборно тягло до коханої жінки. Трохи постоявши в мовчанні, він заговорив: