— Ти сьогодні щось дуже сумна, Орисю. Може, тобі набридло тут гуляти? Тоді покатаймося верхи.

— Лише не з тобою, пане! — відповіла Орися і презирливо посміхнулася. Після втечі зник страх перед кіньми, і вона охоче проїхалася б верхи, однак не в компанії Клесінського.

— Ти стала зухвалою! Але така ти мені ще більше подобаєшся! — усміхнувся Матвій.

Орися нахмурилася й надула губки. Клесінський це помітив і знову всміхнувся. Йому подобалося, як дівчина капризує, — так вона нагадувала йому маленьку примхливу дівчинку. «Та вона і є маленька дівчинка!» — подумав Матвій, розчулено дивлячись на неї.

— Орисю! Серденько моє! — він підійшов і взяв її долоню, притиснувши до своїх губ, а дівчина спробувала відняти руку.

Клесінський дивився на її опущені очі з тріпотливими віями, на те, як спалахнуло її обличчя, як під тугим ліфом сукні здіймаються груди, а він пам’ятав, які вони високі і пружні на дотик, — від цього спогаду стриманість полковника поступилася місцем його почуттям. Не тямлячи себе від пристрасті, він обхопив тонкий дівочий стан і пригорнув до себе. Орися щосили виривалася, але сильна рука Матвія міцно вхопила її за потилицю. Він жадібно зловив губи дівчини. З наростаючою пристрастю Клесінський усе цілував і цілував кохану жінку, не замислюючись про те, що тут їх можуть побачити не лише челядь, а й сторонні. Та пішли вони всі до біса! Зрештою, він не зобов’язаний ні в кого питати дозволу. Тут Орися спробувала кусатися, однак Матвій устиг ухилитися, зі сміхом підняв її за талію, притиснувши до себе так, що голова дівчини опинилася вище від його. Дивлячись на неї знизу вгору, Клесінський заговорив:

— Дівчинко моя, якби ти лише знала, як я кохаю тебе! Як паморочиться голова, коли ти поруч, золотко моє. Орисенько, за щастя володіти тобою я готовий віддати життя!

— Відпусти мене, пане полковнику. Не ганьбися! Уже челядь із тебе сміється по кутках! Я ж у дочки тобі годжуся, а ти проходу мені не даєш, наче палкий молодик! Я не проміняю свого Тимофія на тебе. Навіть і не мрій про це, — з гідністю відповіла Орися.

— Тимофій — пройдисвіт та вітрогон, поїхав собі на Січ, і поминай, як звали. І вже котру седмицю немає від нього звісток. Він і думати про тебе забув, а ти все сумуєш та журишся за ним. Хіба такий чоловік тебе гідний? — украдливо спитав Матвій, досі тримаючи дівчину.

Орися насупилася, але потім збуджено відповіла:

— А тобі що до того? Не твоя печаль, що забув мене мій Тимофій!

— Ти моя печаль! Вийшла б ти за мене заміж! Хіба мені нічого запропонувати тобі, хіба є хто багатший і впливовіший за мене в окрузі? А те, що я в літах, то...

— Ох, замовкни, пане! Соромно тобі навіть мислити таке, а мені тебе слухати. Усе ти багатством міряєш. Чи не казала я тобі про те, що Тимофій мені дорожче за себе саму? Не говори мені більше про те, не бери гріх на душу. Інакше я все розповім твоєму братові.

— Якщо він приїде, щоби вислухати тебе! — єхидно відповів Матвій і, поставивши Орисю на землю, знову обійняв її, потягнувся до неї губами.

Дівчина відвернулася, уперлася руками в його груди, намагаючись вирватися, але Клесінський тільки міцніше притиснув її до себе і припав поцілунком до її шиї.

Позбавлення прийшло несподівано.

— Пане полковнику! — пролунав голос.

Клесінський із незадоволенням озирнувся й побачив Одарку, яка стояла, опустивши голову, щоби приховати свій гнів від того, що застала свого пана за таким ганебним проведенням часу.

— Чого ти вештаєшся тут, відьмо? — у роздратуванні від того, що так недоречно перервали його приємне заняття, гаркнув Матвій. — Чого тобі треба?

— Пане, син твій, Семен, приїхав і чекає на тебе, — відповіла похмура нянька.

Клесінський пробурчав щось нерозбірливе та пішов до будинку. Орися під час цієї розмови стояла, понуро опустивши голову, уся червона від сорому. Одарка повернулася, щоби піти, але дівчина затримала її:

— Зачекай, няню! Ти, напевно, засуджуєш мене? Вважаєш винною в усьому цьому? Але я...

— Та Бог із тобою, панночко! — перебила її нянька, зітхнувши. — Що ти таке кажеш — винною? Хіба я сама не бачу, що цей старий грішник тобі проходу не дає! Ми все бачимо, усім нам шкода тебе! Та що ми можемо вдіяти? Адже ми його хлопи! Не знаю тільки, що буде, коли Тимофій повернеться! Він же не подивиться, що це рідний брат, як пан не подивився, що ти — наречена його молодшого брата!

— Може, коли Тимофій повернеться, то пан полковник дасть мені спокій? — зітхнула Орися. Але бідна дівчина здогадувалася, що пан Матвій так просто не відмовиться від неї, а Тимофій не поступиться своєю коханою жінкою старшому братові. І добре знала, що тепер вона може стати причиною ворожнечі й ненависті між рідними братами, якщо вже не стала.

— Ой, не знаю, дитинко! Ой, не знаю! Тільки й молю Бога про те, щоби він уберіг від біди! — зітхнула старенька й побрела додому.

Орися ж, постоявши ще трохи наодинці зі своїми сумними думками, вирішила піти до церкви. Додому їй зовсім не хотілося, хоча дівчина розуміла, що доречніше буде познайомитися з новим родичем. Але її так змучив постійний опір Клесінському, що хотілося хоч ненадовго втекти світ за очі з цього розкішного будинку. Орися навіть почала замикати свою кімнату зсередини не лише на ніч, а й удень, намагалася не залишатися сама — постійно тримала біля себе або Кшисю, або Михайлика. Утім, вони були ненадійними заступниками: варто було панові Матвієві гаркнути, і вони смиренно йшли геть, залишаючи його наодинці з дівчиною. Особливо Орисі було соромно перед Михайликом — хлопчик усе знав, усе розумів, і не раз його бліде личко червоніло від сорому, коли він перехоплював закоханий погляд батька на ту, яку вважав нареченою свого дядька. Однак хлопчик мовчав, він боявся батька й не смів заступитися за Орисю.

Дівчина дійшла до дерев’яної церкви, освяченої на честь святого рівноапостольного князя Володимира. Вона була побудована за велінням і на кошти пана Володимира Клесінського, діда Матвія й Тимофія. Брати Клесінські, незважаючи на сусідство католиків, були православними, і багато сусідів закривали на це очі. Православними були ще кілька сусідів, дрібних шляхтичів, і всі хлопи на їхніх землях. Сам Матвій рідко відвідував храм. Орися ходила до церкви, але набагато рідше, ніж у рідному Києві. А тепер дівчину просто потягнуло туди!

Переступивши поріг, Орися перехрестилася і пройшла ближче до вівтарної частини, дивлячись на іконостас. Чи то їй так здалося, чи то й справді, але святі лики з образів дивилися на неї так суворо, наче вона була винною в усьому. Дівчина зірвалася й гірко заридала.

— Ти чого плачеш, панночко? Хто тебе образив? — пролунав голос отця Сергія, священика, який був настоятелем цієї церкви. Орися не знала, що він тут, тому злякалася, почала витирати сльози, однак ті полилися, мов струмок. Побачивши таке невтішне горе, священик відвів дівчину в бічний неф, приніс їй води.

— Що в тебе за горе, дитинко? — співчутливо запитав він, коли дівчина трохи заспокоїлася.

— Сповідай мене, отче! — несподівано для самої себе попросила Орися.

Отець Сергій кивнув. Дівчина почала свою гірку сповідь із самого початку, відверто висловлюючи свої думки й почуття та покладаючи на себе всю провину за своє двозначне становище. Щоправда, Орися вкотре змовчала про причини відсутності свого коханого, вирішивши, що цей факт не стосується її гріхів. Жодного разу в очах священика не промайнув осуд. Він вислухав свою парафіянку і, перехрестивши, відпустив їй гріхи.

— А хіба на тобі гріх того, що одна людина забула про честь і совість? — несподівано сказав їй отець Сергій. — Твій гріх лише в тому, що ти пішла проти волі батька й безсоромно втекла з чоловіком. Проте все ж Бог усім нам люблячий Батько, а вже потім суворий Суддя. Він не засудить на муки Своє дитя, котре щиро покаялося. На все воля Божа, і без Його веління навіть лист із дерева не впаде. Так і ти — не бійся пана Матвія, адже Бог не залишить тебе й захистить!

Із церкви Орися пішла умиротвореною. Їй справді стало легше. Утім, ні Орися, ні отець Сергій не відали того, що їх підслуховували, — Кліщ ретельно виконував наказ свого господаря. Він зумів прокрастися навіть до церкви, де підслухав сповідь дівчини.

А пан Матвій цієї миті, зручно відкинувшись у кріслі, сидів у головній залі. Перед ним, переступаючи з ноги на ногу, стояв його середній син, Семен. Хлопцеві йшов двадцять один рік, він був середнього зросту, світловолосим і світлооким та дуже нагадував своєму батькові його першу кохану дружину. Дійсно, Семен був схожим на матір, однак не так сильно, як його старший брат, Юрій. Дивлячись на сина, Клесінський мимоволі згадав жінку, яку колись дуже кохав і втратив багато років тому. «Ох! Якби мої сини були так само розумними, як їхня покійна мати, мені набагато легше жилося б!» — подумав Матвій.

Дійсно, старші сини завдавали йому багато клопоту, особливо середній, Семен. Якщо Юрій був, на думку Клесінського, більш-менш гідним молодим чоловіком, однак не досить спритним, то Семен узагалі дратував його й спричинював чимало прикрощів. Ледачий і недалекий, Семен більше думав про чарку та розваги, ніж про своє місце в житті. Він служив у почті князя Януша Четвертинського. Клесінський прилаштував сина на цю службу для того, щоби той заводив корисні знайомства й почав сам пробивати собі дорогу в житті. Але Семен не виправдав сподівань батька, вів розгульний спосіб життя, і Клесінському неодноразово доводилося сплачувати його борги. Ось і тепер Матвій невдоволено оглядав свого нащадка й добре знав, що той з’явився по гроші. Лице сина було припухле, і Клесінський вловив легкий запах дешевої горілки: вочевидь, середній син дуже весело, хоча явно без користі провів час у придорожній корчмі.

— Навіщо завітав, синку? Часом не по грошенята? — украдливо спитав Матвій.

— Так, батьку, — не став таїтися Семен. — Я дуже багато заборгував.