Ярослава Дегтяренко - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Молоді люди, усі троє, замовкли. Їхня розмова стихла. Кожен із них відчув у душі досі невідому образу та обурення щодо несправедливості. Христина перша порушила мовчанку, згадавши, що має гостей і як привітна господиня зобов’язана розважати їх.

— А бажаєте, панове, я зіграю вам на скрипці, щоби розважити? Уміння моє скромне, але все ж сподіваюся на вашу поблажливість до моєї гри.

Дівчина дістала привезену з Польщі скрипку, яка здавалася справжнім дивом у цій убогій мазанці.

Марко був вражений — він, на відміну від Тимофія, ніколи не чув гарної гри на скрипці. Якщо раніше його вабила чарівність Христини, то тепер хлопець був зовсім підкорений. Козак із захопленням дивився, як витончено дівчина тримає скрипку, як рухаються її маленькі руки, тріпочуть довгі вії й кидають напівкруглі тіні на смагляві щічки. Коли Христина закінчила грати, Марко випалив: «Зіграй ще!»

Проте було вже пізно, і слід вкладатися спати. Молоді люди хотіли допомогти господині прибрати зі столу, але не з господарності, а лише для того, щоби довше покрутитися біля вродливої дівчини. Одначе Христина розгадала їхній маневр і зупинила витонченим рухом руки:

— Ні. Це недобре — ви мої гості. Я сама впораюся, — з прихованою усмішкою сказала дівчина. — А вам час уже спати. Лише от у будинку мені вас покласти ніде, та й задушливо тут буде. Тож доведеться вам, панове, заночувати на сіннику. Не бійтеся! — Христина весело подивилася на Тимофія, — він укритий від холодних рос навісом, та і я вам дам овчинки, щоби нічна прохолода не дошкуляла.

Лежачи на сіннику поруч із міцно сплячим Тимофієм, Марко ніяк не міг зімкнути очі — перед очима все стояла прекрасна полька, горда і благородна. Дивлячись на всіяне яскравими зірками небо, Марко згадував блиск очей Христини. «А очі в неї, що зірки ясні!» — думав парубок. Навколо було тихо, денна спека зійшла, поступившись місцем нічній прохолоді. Але згодом утома зморила молодого козака, і він заснув. Не важко здогадатися, що уві сні Марко бачив Христину.

Уранці двох приятелів нагодували свіжими сирниками зі сметаною й щедро забезпечили провіантом у дорогу. Прощаючись із привітною господинею, Тимофій довго кланявся і прикладався до ручки вродливої панянки, щебечучи компліменти, побажання здоров’я й довгих років життя. Коли нарешті його вдалося відтіснити і він усівся на свого Ворона, Марко теж чемно вклонився і, поцілувавши ручку дівчини, утримав у своїх долонях та запитав:

— Дасть Бог, побачимося ще, панно?

— Дасть Бог! — відповіла Христина й ласкаво йому усміхнулася.

Марко затріпотів — її ніжний погляд і усмішка вирішили все. Він швидко обняв Христину за стрункий стан і плечі та притулився до її уст довгим поцілунком. Тимофій аж рота відкрив, очманівши від такої несподіваної вольності свого зазвичай тихого і скромного приятеля. Перш ніж усі схаменулися, Марко випустив Христину з обіймів, швидко скочив на свого коня, пришпорив його і був такий. Але все ж хлопець не стерпів і озирнувся на ходу, дізнатися, чи не гнівається на нього прекрасна панночка.

Христина не гнівалася — вона з усмішкою дивилася йому вслід, очевидно, розуміючи, що молодий козак поцілував її не для того, щоби принизити або з пустощів, а тому що просто не зміг попрощатися інакше. Дівчина інтуїтивно відчула, що вона ранила серце молодого козака коханням.

Коли козаки від’їхали вже досить далеко, Христина, яка дивилася їм услід з якоюсь для неї самої досі не відомою тугою, прошепотіла: «Бережи тебе Боже, козаче!» — і, зітхнувши, повернулася до хати.

Марко й Тимофій певний час їхали мовчки. Марко згадував учорашній вечір і чорні очі красуні Христини. З пам’яті молодого козака не йшло чудове видіння дівчини, яка схилилася над скрипкою, її витончені, біленькі пальчики, що утримували смичок. Він згадував, як вона хмурить брови, як усміхається, які податливі були її уста під час поцілунку, як калатало серце в її грудях, коли він притискав її до себе.

Але живий і діяльний Тимофій не міг довго мовчати. Христина в нього особливого захоплення не викликала, хіба що своєю вченістю. Він був занадто розпещеним увагою львівських красунь, і не лише їх — жінки завжди чіплялися до нього, та й сам він був до них охочий. Утім, вчинок Марка його покоробив — Тимофій, навіть зі своєю пристрастю та пустотливістю, ніколи не дозволив би собі так учинити з дочкою колишнього соратника зі зброї. Про це він і висловитися вголос:

— І який ґедзь тебе вкусив? Навіть я до такого не додумався б! І якого біса ти поліз до неї цілуватися? Ось що, що вона тепер про нас подумає? Що ми — двоє шалапутів? А якщо батькові розповість? Як я старому Ониську в очі подивлюся? Що ж це виходить, ми доньку такої гідної людини не поважаємо, якщо по-Божому не могли з його дому поїхати, щоби не вчинити якоїсь капості.

— Та що ти голосиш, як стара бабця в попа на сповіді про гріхи молодості! Не стане вона батькові на нас скаржитися. Та й чим я її образив? Тим, що сподобалася вона мені? І хіба приниження для гарної дівчини з хлопцем поцілуватися? Ти б краще себе згадав, як ти за спідницями волочишся. А як через тебе дві баби побилися? Забув чи що? Тимофію, ти — святенник!

— Я до неї цілуватися не ліз! — відрізав Тимофій, який досі не міг заспокоїтися, але потім уважно подивився на друга. — Невже панянка тобі так у душу запала? Вона, звичайно, розумниця і красуня, тільки от...

— Що? — нахмурився Марко.

— Тільки от Онисько не віддасть її за тебе.

— Чим я гірший за інших?

— Ти — пройдисвіт! — хихикнув Тимофій.

— А я свататися поки й не збирався. Перш саму Христину треба запитати, а потім уже і свататися, — зніяковіло буркнув у відповідь Марко.

Подальша подорож Марка й Тимофія з того моменту, як вони залишили Тернове урочище, минула мирно та без пригод і швидко добігла свого кінця. Друзі їхали вздовж Дніпра, благополучно минули й помилувалися на знамениті дніпровські пороги, зокрема на страшну красу Ненаситця. Безперешкодно залишили за собою й фортецю Кодак[19] — твердиню, побудовану в 1635 році на кордоні Дикого Поля та волості для оборони від татар, а насправді — для запобігання втечі селян на Низ і перешкоджання городовим козакам вільно ходити в морські походи на чайках. «Ключ від Запоріжжя» — так охрестили цю фортецю сучасники, адже вона вважалася неприступною. Одначе така гучна слава Кодака однаково не завадила гетьману низових козаків Сулимі[20] взяти її штурмом і зруйнувати лиш за місяць після завершення її будівництва. Зруйновану фортецю поляки відбудували наново, ґрунтовно її зміцнили, і тепер це була справді неприступна твердиня — із суші оточена міцною кам’яною стіною з глибоким ровом, потужною артилерією, сторожовою вежею та гарнізоном із шестисот іноземних найманців драгунів[21].

В останніх числах липня двоє друзів під’їжджали до Києва. Місто вразило Тимофія, який бачив його вперше в житті. Він добре пам’ятав і дуже любив прекрасний Львів, де пройшли роки його отроцтва, але Київ, що потопав у зелені садів та був оточений густими лісами, які підходили впритул до міських воріт і стін, увінчаний золотими маківками храмів і монастирів, вразив уяву молодого козака.

Квітучий за часів Київської Русі, перетворений на руїни монгольськими загарбниками, перенісши роки забуття, а потім високо оцінений литовськими князями давній Київ відроджувався з попелу, неначе фенікс. Не змогли винищити прекрасне місто ані війни, ані епідемії, ані зла воля загарбників. Тут, біля невисоких київських пагорбів, у водах Дніпра, хрестилася Русь, звідси пішло православ’я по всій слов’янській землі. У цьому місті правили великі князі, звідси йшли дружини воїнів обороняти кордони рідної землі, сюди стікалися великі торгові шляхи, купецькі каравани з усіх кінців світу, сюди з далеких країн приїжджали жити і працювати видатні зодчі, іконописці, майстри-ремісники. З Києва вони несли просвіту й мистецтво в далекі північні землі. І тепер стародавнє місто процвітало, багатіло на торгівлі та потроху повертало собі колишню блискучу славу.

Марко спеціально повіз друга через прадавні Золоті ворота, які досі вважалися головним в’їздом Києва. Ворота хоча й були напівзруйновані, але ще справляли своєю величчю грандіозне та приголомшливе враження на тих, хто бачив їх уперше. Не залишився байдужим до них і Тимофій.

Проїхавши Золоті ворота, друзі опинилися у Верхньому місті, мало забудованому та заселеному. Його досі оточували залишки стародавніх укріплень — напівзруйнований вал та рів із в’їздом через уже згадані Золоті ворота, навпроти яких розташувався собор святої Софії з невеликою слобідкою коло нього. У Тимофія негайно виникла спокуса подивитися на цей чудовий храм, але Марко, якому кортіло побачити матір, пообіцяв показати великий храм згодом.

За валом Верхнього міста лежав Михайлівський монастир із власними мурами та укріпленнями. Від монастиря починалася Михайлівська стежка, що проходила по схилу гори, через Лядські ворота, повз Козяче болото, через укриту лісом і чагарником Хрещатицьку долину й далі через яри та ліси вела до Печерського монастиря, розташованого осторонь, за межею київських міських стін. Але двоє молодих козаків повернули на Поділ, до будинку сім’ї Марка.

Поділ, так само як і Верхнє місто, теж не був тісно забудований. У ньому було чимало пусток, серед яких то там, то тут хаотично розкинулися будинки та садиби містян з обов’язковими садочками навколо домівок, господарськими будівлями й городами. Ця частина Києва була мало укріплена: її оточували неглибокий рів і слабкий частокіл із дерев’яними сторожовими вежами. Але все ж Поділ був найжвавішою частиною Києва та дуже швидко заселявся передусім ремісниками й торговцями. Адже місто було розташоване на перехресті багатьох торгових шляхів з усіх кінців світу, що не могло не сприяти розвитку ремесла та промислів — купці охоче приїжджали до Києва скуповували високоякісні вироби місцевих умільців.