Тут же бурхливо кипіло і процвітало культурне та торгове життя містян. Магдебурзьке право[22], подароване місту ще в 1494 році литовським князем Олельком[23], звільнило Київ від влади воєвод і подарувало власне управління в особі війта[24], якого обирали містяни зі свого середовища, але однаково затверджував польський король. Тому більшість війтів віддано підтримували польську владу й ретельно дбали про її інтереси, водночас не забуваючи про власні. На Подолі містилися міська Ратуша, основний ринок — Житній торг, Богоявленський монастир і Братський, у якому була відкрита знаменита школа Київського братства[25], богадільня з лікарнею. Тут же була зведена більшість православних храмів.

Північна частина Подолу належала католицьким ченцям-домініканціям і називалася Біскупщиною[26]. Містяни, які мешкали в цій частині міста, перебували під владою католицького єпископа і платили йому податки. Але заповзятливі монахи посиленими темпами нахабно прихоплювали сусідні ділянки землі, що належали вже київському магістрату. Через це містяни відділилися від Біскупщини каналом, аби перешкодити безсоромним сусідам захоплювати нові земельні володіння вже в самому Подолі.

Відразу за Біскупщиною починалося урочище Оболонь, яке хоча й часто затоплювалося весняними водами, однак славилося чудовими луками, пасовищами та сіножатями й було предметом постійної боротьби за володіння між можновладцями — православними, католиками та уніатами. Така ж сумна доля бути яблуком розбрату спіткала і Труханів острів на Дніпрі, за право володіння яким постійно боровся міський магістрат в особі війта й Микольсько-Пустельний монастир.

Повернення в рідне місто викликало в Марка неабиякий душевний трепіт — скільки років він не був тут, скільки щасливих спогадів дитинства пов’язували його з цими церквами, заплутаним лабіринтом вулиць, багатолюдним натовпом містян і проїжджих купців, вуличним шумом і суєтою! Усе навколо було до болю знайоме, рідне й водночас здавалося Маркові новим — немов ці фортечні стіни, храми та будинки стали нижчі, ніж були в його дитинстві. Марко не міг уторопати, що насамперед змінився він сам. Адже поїхав із Києва майже дитиною, а тепер повернувся вже дорослим чоловіком.

Проїжджаючи багатолюдними вулицями, Тимофій із цікавістю крутився навсібіч. Він із задоволенням розглядав дерев’яні одноповерхові будиночки, строкату й різношерсту юрбу перехожих, прекрасні храми — усе це нагадувало йому щасливі, безтурботні роки юності, проведені у Львові. Але Львів був іншим — більш витонченим і гордим містом. А тут усе просте, рідне, по-домашньому затишне.

Будинок, у якому мешкала сім’я Воловодів, був невеликий, одноповерховий та дерев’яний, оточений маленьким садом. В’їхавши на подвір’я рідної домівки, Марко зліз із коня і схвильовано зупинився, не сміючи ступити далі, на ґанок. Загавкав собака — це був уже інший сторож господи, а не той кошлатий песик на прізвисько Реп’ях, з яким Марко грався в дитинстві. На гавкіт собаки на ґанок із різьбленими дерев’яними поручнями вийшла жінка.

Серце Марка завмерло — як мама змінилася за ці роки! У його пам’яті вона була стрункою, високою жінкою з розумними сірими очима, а тепер ненька мов стала меншою, нижчою, повнішою, лише очі не змінилися — як і в далекому дитинстві, вони сяяли ласкою та добротою, у них світилися та мудрість і любов, які здатне побачити і зрозуміти тільки любляче свою матір дитя.

Жінка окинула поглядом двох незнайомців, спочатку Тимофія, потім її погляд зупинився на ошатному й гордовитому на вигляд Маркові, що стояв трохи віддалік. Зіниці її очей розширилися, освітилися одночасно і здивуванням, і неочікуваною радістю, і любов’ю, вона сплеснула руками та кинулася йому на шию.

— Господи! Синочку! — вигукнула пані Воловод і, не пам’ятаючи себе від щастя, то обіймала сина, обсипаючи його поцілунками, то відпускала від себе подивитися — який же він став! Не було більше того пухленького Марка — перед нею стояв дорослий, симпатичний, широкоплечий чоловік із чорними вусами, такий високий, що їй довелося піднятися навшпиньки, щоб обійняти його.

Але тут Агафію грубо перервали. Маленького зросту старенька нетерпляче та зі злістю пхнула її в бік: «Та відійди ти!» — і відразу сама кинулася на шию Маркові так, що тому довелося низько нахилитись, щоб обійняти її. Це була сумнозвісна бабця Марка — пані Марина, або Марися, як називали її із самого дитинства й до смерті. За ці роки старенька істотно схудла, наче всохла, згорбилась, але однаково зберегла свій отруйний характер, який моментально проявився в тому, як безцеремонно вона відштовхнула доньку, щоби пригорнути улюбленого онука.

Агафія зніяковіла, в її очах промайнула образа, але тут Тимофій, який уважно спостерігав за цією ліричною сценою возз’єднання свого друга з жіночою частиною його сім’ї, швидко підійшов до неї й шанобливо вклонився.

— Дозволь мені відрекомендуватися тобі, пані. Моє ім’я — Тимофій Клесінський, я шляхтич Подільського воєводства й маю честь бути другом твоєму синові. Він люб’язно запросив мене погостювати в нього, доки житиме вдома, і я смію сподіватися, що моя персона не обтяжить і не завдасть тобі клопоту та невдоволення, моя пані.

Агафія здивовано дивилася на нього, не знаючи, що відповісти. Особливо вразило жінку те, що Тимофій, назвавшись шляхтичем, галантно поцілував їй руку. Такого ставлення до себе Агафія, яка виросла в середовищі простих містян, зроду не бачила. Її увагу відразу ж привернули до гостя і його врода, і ввічливість, і шанобливість. «Треба ж, диво якесь, а не хлопець! — думала вона. — Де ж мій Марко з таким потоваришував?»

— А це ще що за птиця? — голос пані Марисі вивів її із задуми. Тимофій, нарешті, потрапив у поле зору старенької, і літня пані недобрим поглядом розглядала непроханого гостя.

Тимофій лагідно всміхнувся й уклонився бабусі не менш чемно, ніж до цього вклонявся Агафії, та до того ж не погребував прикластися до сухорлявої ручки старенької. Усміхатися Тимофій умів так, що рідкісна жінка залишалася байдужою до нього. Не залишилася байдужою і сварлива пані Марися — вона всміхнулася Тимофієві у відповідь. А робила це старенька вельми молодо й завзято, оскільки в такому поважному віці зберегла зуби ідеальної білини та цілісності. Марко поквапився відрекомендувати бабусі свого друга. Дізнавшись, що перед нею не проста людина, а шляхтич, літня пані заспокоїлася й ще більш прихильно подивилася на Тимофія.

Друзі з’явилися несподівано, і тому в будинку відразу ж здійнялася метушня: потрібно було й нагодувати дорогих гостей смачненьким, і розмістити їх якнайкраще, і купити вівса для їхніх коней, і зробити ще купу дрібних та необхідних справ, які виникають, наче нізвідки, під час несподіваної появи гостей. Але коли нарешті перші хвилювання та пристрасті вгамувалися і друзі залишилися ненадовго удвох у невеличкій кімнаті, де їм належало прожити всю зиму, Марко з полегшенням зітхнув, промовивши:

— Здається, ти сподобався моїй бабусі! Сподіваюся, що тепер вона не дошкулятиме тобі. Інакше нам тут доведеться несолодко!

— Сподобався, та й добре! Гарна в тебе мама, Марку! — задумливо відповів Тимофій. — А ось я свою зовсім не пам’ятаю! Вона померла давно, коли я був ще маленьким. Я не пам’ятаю ані її обличчя, ані її голосу. У спогадах залишилися тільки мамині очі — ласкаві й добрі, сині, неначе волошки.

Тимофій зітхнув. Його матір померла, коли хлопчику було лише два рочки, але в дитинстві він ніколи не почувався обділеним материнською любов’ю — він мав добру й турботливу няню, його любили та балували батько і старший брат. І тільки ставши дорослим, він усвідомив, як сильно в дитинстві йому бракувало любові та ласки рідної неньки. У двері постукали, і до кімнати ввійшла Агафія.

— Ну, як вам тут? — дбайливо запитала жінка. — Гадаю, що вдвох в одній кімнаті буде набагато веселіше, ніж поодинці. Дуже втомилися в дорозі?

Тимофій розумів, що його другу необхідно побути з матір’ю наодинці — цим двом є про що поговорити, тому вирішив піти.

— Ні, що ти, пані, ми до всього звичні. Я, мабуть, піду подивитися, як там наші коні. А то мій норовливий — ще накоїть шкоди, — відповів Тимофій і швидко вийшов.

Агафія проводила його поглядом і ледь помітно всміхнулася.

— І де ж ти познайомився з такою гарною людиною, синку? — запитала вона сина. — Відразу видно, що чесний і добрий хлопець. А шанобливий який! Навіть матір про нього щойно добре відгукувалася!

— Тимофій — мій найкращий друг, мамо, — усміхнувся Марко, — вважай, що він мій брат. Ми потоваришували ще дітьми, щойно прийшли на Січ, і дуже віддані та не раз виручали один одного.

— Ти тепер у мене вже зовсім дорослий став! А сильний який! А високий! Я тебе відразу й не впізнала. Не чекала, не сподівалася, що ти таки приїдеш. Написала тобі листа від туги, а потім подумала — навіщо написала? Лише завдам тобі смутку. Але листа вже не повернеш! Чому ти так довго не приїжджав додому, синку? — говорила Агафія та ніжно гладила поголену голову сина. «Ох! Який же він схожий на Олексія! — думала жінка. — Наче одне обличчя! Тільки от Марко зовсім інший! Він таким гордим став! Господи, яке ж це щастя — знову його бачити!»

Марко приховав погляд — йому зовсім не хотілося говорити матері правду про те, що за стільки років він жодного разу не спромігся відвідати рідний дім із декількох причин: через бабусю, через те, що на Січі йому жилося набагато вільніше та веселіше, а тут, у рідному Києві, було зовсім нецікаво, він не уявляв собі, що тут можна робити. Та і сподобалося йому самостійне життя — адже він був сам собі господарем, бо ж батько за ним зовсім не наглядав і не опікувався. Не хотів Марко розповідати матері і про те, що за ці роки він декілька разів їздив у гості до Тимофія, у його маєток, коли друг вирішував провести зиму вдома. Але найголовніше, він промовчав про те, що йому всі ці роки було соромно з’явитися матусі на очі через те, що він безсовісно втік із дому, заподіявши їй стільки страждань, а після взагалі забув дорогу до рідної домівки.