Багато тижнів після страшного випробування, що випало їй, життя ледь жевріло в ній, і він був упевнений, що лише завдяки його власній силі волі, його відчайдушному бажанню, щоб вона залишалася живою; вона таки вижила.

Кат приходила до тями й знову занурювалася в непритомність на всьому шляху додому, і її не надто сильно, проте раз по раз лихоманило. Вона нічого не їла, і те, як вона гнівно відштовхувала запропоновану їй їжу, було її єдиним виявом емоцій. Єдине, що він міг робити, — заливати їй до рота напої. І це підтримувало в ній життя й допомогло живою дістатися до Італії, хай вона сама цього й не хотіла.

Як не дивно, саме це тяжке становище Кат допомогло Сьюзен утриматися від зайвого жалю до самої себе. Сьюзен жахливо постраждала, хоча все ж не настільки, наскільки її господиня. Дівчина звинувачувала себе в тому, що сталося з Кат.

— Це через мене їй так дісталося, — говорила вона, мало не плачучи. — Але я допоможу привести її до тями, мій лорде! Я вам клянуся, — обіцяла вона. Босвелл був вдячний і радів, що вона поруч.

Коли вони дісталися до «Вілли Мія», на них уже чекала юна Мей. Сестри міцно обнялися. Мей, вдячна і старшій сестрі, і її господині за те, що врятували її під час нападу на віллу «Золота риба», охоче допомагала Сьюзен у намаганнях повернути Кат до здорового глузду.

Графиня Босвелл не промовила ані слова після ночі її порятунку, а в її прекрасних очах не промайнуло жодного виразу. Іноді граф відчував, що вона дивиться на нього, але, озираючись, натикався на такий звичний порожній погляд. І все ж він любив її, як ніколи, й у відчаї намагався поводитися так, ніби все гаразд.

Він не поділяв із нею ліжко, натомість спав у кімнаті, що прилягала до її спальні. Уночі двері між кімнатами залишалися прочиненими, щоб він почув її, якщо вона покличе. Хоча на її обличчі не було жодного виразу й вона не говорила, Кат начебто розуміла все, що їй казали. Вона відповідала поглядами та жестами.

Крім її чоловіка, Коналла та юного Ашера Кіра, до неї не підпускали жодних чоловіків. У присутності незнайомців вона часто починала плакати й скімлити.

Вони дісталися сюди серед літа, а тепер, коли римська осінь ставала все виразнішою, вона почала виходити з вілли на довгі прогулянки садами. Поряд із нею завжди були Сьюзен або Мей, а садівникам наказали зникати, щойно побачивши її вдалині. їм пояснили, що господиня тяжко перехворіла й зустрічі з чужинцями засмучують її.

Селом покотилася нова хвиля чуток, і тепер кістки перемивали мадонні Стюарті. Хоча садівники й ховалися від погляду Кат, серед них не було жодного, хто не намагався роздивитися її із-за кущів. У таверні Джованни Руссо вели нескінченні балачки про світло-золотаве волосся Кат (до якого так і не повернувся темно-медовий відтінок), оспівували її листяно-зелені очі, захоплювалися красивим обличчям без жодної зморшки й постаттю, ніби в молоденької дівчини.

Джованна Руссо наповнювала келихи найкращими напоями в околиці, била бешкетників по руках і слухала. Вона часто замислювалася про дружину свого коханця, адже він ніколи не згадував про неї. І все ж вона була впевнена, що той смуток, що сповнює його, пов’язаний з лихом, яке сталося з його дружиною. Він приходив до Джованни лише для задоволення природних потреб, але їй це подобалося. Він був найкращим коханцем з усіх, що в неї були, — сильним, ніжним та турботливим.

Одного дня Джованні вдалося прослизнути в сади біля вілли. їй потрібно було побачити свою суперницю. І від її вигляду в Джованни Руссо почало краятися серце.

Якщо ця красуня одужає, Джованна втратить свого коханця. І все ж вона по-своєму любила Босвелла й бажала йому щастя. Вона, добра жінка, почала ставити за Кат свічки в сільській церкві.

Одного чудового дня Босвелл відпустив обох доглядачок своєї дружини і, узявши Кат рукою під тонкий лікоть, вийшов із нею в залиті сонячним світлом сади.

— Сьюзен говорить, що ти стала більше їсти, — сказав він. — Це помітно. Та й свіже повітря додало рум’янцю тобі на щоки.

Вона нічого не сказала, але її вуст торкнулася легесенька усмішка. Вони йшли далі мовчки, а потім він раптом схопив її за плечі й опустив погляд на її обличчя.

— Кат! Заради Бога, люба моя! Поговори зі мною! — і він побачив, як порожнеча відступає з її очей. — Я кохаю тебе, голубонько! Тепер іще дужче, так, як ніколи не кохав. Не затуляйся від мене, Кат! Не втікай від мене знову!

Від того дня й почалося її одужання. Нічого їй не сказавши, він написав до її сина, графа Ґленкірка, і попрохав, щоб той вислав до них їхніх дітей. Малеча повинна була прибути до Різдва. Босвелл усе крутився біля неї, прагнучи повернути її кохання й довіру. Тепер щоранку він снідав із нею в її спальні після того, як вони разом відвідували службу у своїй каплиці. Потім він залишав її, іноді повертаючись на обід. Усі вечори він проводив із нею.

Він сам планував усі їхні вечері, хоча вона про це й не знала. З вишуканим смаком він обирав частування, вино, квіти, що мали прикрашати стіл. Він із радістю дарував їй невеличкі подарунки: маленьку дерев’яну скриньку, інкрустовану перламутром, світло-зелену шовкову нічну сорочку, клітку зі співочими птахами, вкритими яскравим пір’ячком. Вона мовчки приймала кожен подарунок: скриньку — з усмішкою, нічну сорочку — трішки зашарівшись, пташок — тихо заплакавши від радості.

Тепер він часто помічав, що вона дивиться на нього з-під густих вій, а ночами почав менше вчащати до Джованни й тепер нікуди не виходив після настання темряви — чув, як вона неспокійно ходить своєю кімнатою. Він не наближався до неї, бо її рани були ще надто болючими й глибокими й завадили б будь-яким фізичним утіхам. Він знав, що така глибоко чуттєва жінка, як Кат, зрештою зовсім одужає й знову захоче кохання. Він чекав.

21 грудня, на День святого Томаса, білою всипаною камінцями доріжкою «Вілли Міа» загуркотіла карета. Коли вона наблизилася до будинку, Босвелл почав квапити дружину назовні зустрічати гостей.

— Як ти міг, — накинулася вона на нього. — Я нікого не хочу бачити!

Але він усміхнувся.

— Почекай, голубонько! Це буде радісна несподіванка.

Раптом її серце шалено закалатало: умить вона все зрозуміла.

— О, Френсісе! — Вона затремтіла. — Це наші діти?

Його рука міцно обійняла її за плечі.

— Так, — усміхнувся він. — Це наші діти.

Карета спинилася, і лакей кинувся відчиняти двері. А потім у тих дверях з’явився хлопчик, і тепер настала черга Босвелла затремтіти. Дитина була схожа на нього, мов дві краплі води.

— Яне! — вона вивернулася із затишних обіймів свого чоловіка й приголубила хлопчика, який згоден був терпіти такі ніжності лише якусь мить.

— Мамо! — Він пригорнувся маленьким личком, що раптом стало зовсім беззахисним, до її м’якої шиї. Потім, вимагаючи, щоб вона відпустила його, подивився на Босвелла. І, не відводячи сапфірово-блакитних очей, сказав:

— Мій брат за матір’ю, граф Ґленкірка, пояснив нам ситуацію, що склалася, сір. Він запропонував нам можливість обрати або прізвище Леслі, або ваше. Як на мене, батьку, — тут Босвелла знову пройняла дрож, — як на мене, краще нам вважати вас головою нашого сімейства, оскільки ви були такі добрі визнати нас за своїх нащадків.

Граф Боссвел важко ковтнув, а потім усміхнувся до свого маленького сина. Не маючи сили стриматися, він із захопленим криком схопив хлопчика й міцно обійняв його. Від усмішки, отриманої у відповідь, його серце мало не розірвалося. І його страшенно звеселив шепіт хлопчика:

— Будь ласка, тату, постав мене, бо мої сестри можуть образитися. Вони звикли до того, що їх розпещують чоловіки.

Босвелл послухався й обернувся до своєї дружини, яка, стоячи навколішках, обіймала двох маленьких дівчаток. Старша була просто викапана Кат, з медово-золотавим волоссям та листяно-зеленими очима. А от у меншенькій змішалися риси обох її батьків — татове каштанове волосся та мамині зелені очі. Мама щось їм прошепотіла — вони повернулися, щоб його привітати, і тонкі пискляві голоси, що називали його «рара», сповнили його серце такою радістю, що воно ледь утрималося в грудях.

За наступні кілька днів вона остаточно повернулася до життя, і він розумів, що це діти відігнали від неї останніх страшних примар. Тепер повітря сповнилося дзвоном дитячих голосів. Босвелл здивовано усвідомив, що насолоджується батьківськими обов’язками.

Це Різдво стало першим, яке вони зустріли всі разом. Вони відвідали подячну службу в каплиці своєї вілли, а потім Кат разом із дочками роздавали даяння та подарунки бідним селянам. Жінки захоплювалися стрункою красунею з біляво-золотим волоссям та зеленими очима, що так добре говорила їхньою мовою. їх так само зачарували й дочки Кат, які вирішили, що краще їм називатися італійськими варіантами своїх імен, і відрекомендовувалися тепер як донна Джанетта й донна Франческа.

Коли їхні кошики спорожніли, цей графів гурт зайшов до таверни, де всім паніям «Вілли Мія» запропонували святкове частування. І доки діти смакували різдвяними солодощами та пестили крихітних котенят, знайдених у дворі таверни, їхня мати насторожено прийняла келих вина від господині Джованни Руссо.

Якусь мить жінки постояли, вивчаючи одна одну. А потім власниця таверни сказала тихесенько, так, щоб її почула лише Кат:

— Якби мені пощастило опинитися в шлюбі з Франциско Стюарті, я все ж пустила б його до свого ліжка, синьйоро контессо.

— Ти нічогісінько про це не знаєш, корчмарко, — просичала Кат.

— Я знаю, що щоразу, лежачи поруч зі мною, він уявляє на моєму місці вас, — почулося у відповідь.

Кат була вражена й раптом мало не заплакала.

— Я не можу, — прошепотіла вона. — Ви не уявляєте, що зі мною виробляли.