— Хай благословить тебе Господь, Кат, — мовила Фіона.

Босвелл тим часом їхав містом, дбаючи про те, щоб його добре бачили городяни. За ним поступово зібралася юрба. Позаду себе він чув захоплені голоси:

— Це Босвелл!

— Це сам прикордонний лорд!

— Френсіс Гепберн!

— Він утік від короля!

— Невже Джеймі справді думав, що зможе втримати Босвелла?

— Свята Маріє, він і справді такий красунчик, як про нього говорять!

Граф під’їхав до Незер Боу й зупинив свого коня. Люди трималися на шанобливій відстані, поглядаючи на міцні Валентайнові копита.

— Доброго ранку добрим людям Единбурга! — пролунав глибокий голос графа.

Натовп заворушився, глядачі легенько штовхали одне одного й усміхалися.

— Чи знайдеться серед вас чоловік, — провадив далі Босвелл, — що хотів би чесно заробити золоту крону? Я заплачу крону тому, хто приведе до мене канцлера Джона Мейтленда. Якщо він по мене прийде, я тут-таки без жодних заперечень повернуся до в’язниці!

Натовп вибухнув захопленим сміхом, і декілька чоловіків побігли до будинку канцлера, а за якісь лічені хвилини повернулися й повідомили, що канцлерові слуги кажуть: його немає вдома. Натовп насмішкувато загув. Потім Френсіс Гепберн кинув їм гаманець, повний крон. Коли всі трохи вгамувалися, Босвелл промовив:

— Перекажіть Мейтлендові, що я чекаю на нього, якщо йому стане сміливості прийти по мене! Я буду на прикордонні! А моєму кузенові королю Джеймі я радий висловити свою найглибшу відданість.

Валентайн став дибки, а Гепберн у цю мить прокричав:

— Я Босвелл! Я Босвелл! — і, ніким не стримуваний, поскакав чвалом від Незер Боу додому, іще якийсь час учуваючи відлуння захоплених людських голосів у вухах.

Розділ 28

Доки Босвелл із товариством скакав на прикордоння, Джон Мейтленд уже взявся до справи, щоб іще більше зіпсувати стосунки лорда й короля. Мейтленд був блискучий державний діяч. Як і інші державні мужі того часу, він міг, коли треба, бути безжальним. Мейтленд хотів, щоб уся влада над Шотландією зосередилася в одних руках — у монарха; тоді він зміг би сам володарювати через короля.

Протягом багатьох років королівській родині Стюартів докучали їхні дворяни. Королі могли керувати країною лише в співпраці зі своїм дворянством. Вони щедро дарували своїх позашлюбних нащадків дочкам вельмож, а потім одружували цих високородних безбатченків із дітьми найкращих родин, сподіваючись глибоко породичатися з могутніми кланами. їм потрібна була підтримка вельмож, щоб утримати владу.

Мейтленд намірився покласти всьому цьому край. Він позбавить тих каламутників сили. Почне з прикордонника Босвелла, потім настане черга Гантлі, Північного Півня. «Воно ж аби, — зітхаючи, міркував канцлер, — великі вожді поводилися так само, як представники менших гілок кланів». Зокрема він мав на увазі графа Ґленкірка та його кузена Сайтена, дрібне відгалуження клану Леслі, що вбилося у величезні статки. Вони не прагнули політичного впливу, підтримували мир на своїх землях і гуртувалися зі Стюартами в часи війн.

Канцлер викликав свій екіпаж і поквапився до палацу Голіруд, щоб зустрітися з королем. Він заскочив Джеймса в панічному нападі, королева намагалася його заспокоїти.

— Як він утік?! — верещав король. — Як?! Як?! Як? Единбурзький замок неприступний. Хтось мав допомагати йому! Я хочу знати хто!

— Сір, сір! Заспокойтеся, — мовив Мейтленд. — Хоча ніхто й не бачив, як лорд Босвелл вийшов звідти, я впевнений, існує якесь логічне пояснення тієї втечі.

— Ніхто не бачив, як він виходив? — прошепотів король. — Чаклунство! Він знову вдається до чаклунства!

Канцлер приховав посмішку, задоволений тим, що його легенький натяк король помітив. Однак він забув про королеву.

— Маячня! — відрізала вона. — Я впевнена, канцлер не має на увазі нічого подібного, еге ж, сер? Ну, Джеймсе! Невже ти справді віриш, що Френсіс вилетів із в’язниці на мітлі? Значно вірогідніше, що він підкупив наглядача! Люди на все здатні заради грошей.

— Його люди не здатні, — проказав король із прикрістю. — Я намагався купити в них інформацію.

— Ну, то Френсіс, — визнала, усміхаючись, королева, — насправді вельми непересічна особистість.

— Он як? — перепитав Мейтленд, не надто дивуючись, що королева опинилася серед прибічників Босвелла. Жінки легко піддавалися чарам цього чоловіка. Мейтленд їх не розумів.

— Еге ж, — відповіла Анна Данська, дивлячись прямо на канцлера. — Френсіс Гепберн своїми чарами й качку з води виманить.

— Я хочу, щоб його знайшли! — кричав король. — Я хочу, щоб його негайно знайшли й повернули!

— Це буде виконано, ваша величносте. Це буде нелегко, але все буде виконано.

— Якби ви поїхали до Незер Боу сьогодні вранці, ви могли б уже повернути його до в'язниці, — люб’язно повідомила королева. Її леді захихотіли, і Мейтленд кинув на володарку в’їдливий погляд, який вона воліла не помітити.

— Про що мовиться? — запитав король.

— Лорд Босвелл, Джеймсе, приїхав сьогодні рано-вранці в Незер Боу й запропонував повернутися до в’язниці, якщо наш канцлер сам прийде та відведе його туди. Слуги стверджували, що його немає вдома, та, як я розумію, він був-таки у власному будинку, запхався, либонь, у якусь шафу.

Король загигикав, і його гигикання переросло в сміх.

— Він перехитрував тебе, Мейтленде! — реготав король. — На Френсіса можна покладатися! Він хороший рибалка, він обіграв тебе, немов якогось лосося! Він чудово розумів, що ти й носа не наважишся до нього виткнути з дому. Він пошив тебе в дурні!

— Його поведінка зневажлива до корони, — кинув Мейтленд. — Вона ображає гідність вашої величності. Його слід суворо покарати!

— Вона ображає твою гідність, Мейтленде, — сказав король, хоча канцлерові слова боляче зачепили його. — А як би ти покарав його? — запитав він.

— Конфіскацією, — швидко відповів Джон Мейтленд. — Його титулів, маєтків.

— Ні! Ні! — вигукнула королева. — Френсіс — наш кузен, Джеймсе. Я розумію, він зухвалий, часом зарозумілий, але він найдобріший поміж чоловіків, яких я знаю, і він завжди був вірний друг вашої величності. Він не брав участі в змовах проти вас і не брехав вам, як інші.

— Його звинувачують у чаклунстві, Енні.

— Безглузді звинувачення, яким ніхто не йме віри! Ваших перів так обурили ці наклепи, що вони не схотіли навіть зустрітися розглянути цю справу! Будь ласка, коханий мій чоловіче. Не будьте надто суворим до Френсіса. Він наш друг, а їх у нас так мало.

— Ми маємо зразково покарати цього шахрая! — гримнув Мейтленд.

— Сер! — розлючено гукнула королева, випростуючись. — Ви зовсім забули своє місце! — Вона повернулася до короля. — Ваша величносте, я можу страшенно засмутитися, якщо ви жорстоко покараєте нашого кузена. Нині розпал літа, і, наскільки я знаю Френсіса, він утік, просто щоб поплавати в озері.

В її вустах справа здавалася не такою вже й значною. Джеймс обійняв рукою свою гарненьку дружину.

— Люба моя, дай мені обміркувати це, — мовив він заспокійливо й нахилився, щоб поцілувати її.

Королева повернулася і, повільно пройшовши до дверей своєї спальні, відчинила їх.

— Іще рано, Джеймі. Відпусти майстра Мейтленда, і повертаймося до ліжка. — Її блакитні, здавалося, зовсім невинні очі надили, і король відчув, як збудження наливає його чоловічий орган.

Мейтлендові довелося поки що відступити. Однак він не збирався здаватися так легко. Королева виграла в цьому раунді завдяки своїй статі, а Мейтленд зневажав такі методи. Він зрозумів, що йому потрібне те, що він міг би використати проти Гепберна, що розгнівало б короля й не давало б тому гніву згаснути досить довго, аби він дозволив удатися до конфіскації.

Раптом на пам’ять канцлерові дуже до речі стали чутки про жінку, яка цієї весни ходила з Босвеллом у набіги. Ніхто не знав, хто це, але подейкували, що вона дуже вродлива. А сьогодні його шпигуни повідомили, що, коли Босвелл попрямував до кордону, поряд із ним їхали його позашлюбний брат і вродлива жінка. Мейтленд не знав, чи допоможуть йому відомості про цю леді, але вирішив, що їх варто добути. Він послав по одного зі своїх найвідданіших людей.

— їдь до замку Ермітаж, — наказав канцлер, — і з’ясуй, що то за жінка з Босвеллом. Мене не обходить, як ти про це дізнаєшся, але ці відомості мені потрібні не пізніше ніж за тиждень.

Через кілька днів чоловік повернувся й повідомив нетерплячому канцлерові:

— Леді Катріона Леслі, графиня Ґленкірка.

— Ти впевнений? — перепитав вражений канцлер.

— Я дізнався про це від її власної покоївки. — Шпигун вирішив не пояснювати, що він виманив дівчинку із замку й катував її, доки вона не назвала ім’я, а потім перерізав їй горло.

У пам’яті Мейтленда знову сплили потрібні спогади. Настала черга служці короля відпрацювати отримані від Мейтленда гроші, і він послав по того хлопчину.

— Що ти знаєш про Катріону Леслі?

Барра написав відповідь на дикточці, що висіла в нього на паску: «Вона була таємною коханкою короля, але втекла від нього. Він досі жадає її». Він відірвав папірець від дикточки й передав його канцлерові.

Джон Мейтленд прочитав. Посміхаючись, він простягнув Баррі невеличкий капшук із золотом. Канцлер торжествував. Саме ця зброя йому й була потрібна, щоб знищити Френсіса Гепберна. Однак йому слід бути уважним, щоб усе, про що доповідають його шпигуни, було правильне й точне.

Обережне розвідування, яке він провів наступними кількома днями, дало йому приголомшливі новини: леді Босвелл нещодавно дістала від церкви розлучення. Копнувши глибше, Мейтленд з’ясував, що графиня Ґленкірка попрохала розлучення в свого дядька, абата Ґленкіркського монастиря. І абат подав прохання до шотландського прелата. Не маючи сил стримувати радісне збудження, Джон Мейтленд поспішив до Голіруда. Поки його карета заїхала у двір, йому вдалося трохи заспокоїтися. Король не має запідозрити, що канцлерові відома його найпотаємніша таємниця.