Розділ 29

Знервований граф Ґленкірк стояв перед королем. Патрик із кузеном бачилися вперше після того жахливого ранку вісім місяців тому. Джеймс дивився на графа.

— Чому ти зголосився відпустити її, Ґленкірку? Я пояснив кардиналові, що ваше з Кат розлучення засмутить мене.

— Сір, Кат прагне свободи. Я бачив її в червні, і вона не повернеться до мене. Вона не така жінка.

— А ти знаєш, де вона, кузене Патрику?

— Ні, сір. Вона не каже цього мені.

— Я знаю, де вона, — тихо мовив король, перехилившись через свій дубовий стіл. — Вона втекла від тебе, щоб стати повією Босвелла! І кузен Френсіс такий одурманений нею, що розлучився з Анґусовою дочкою, щоб побратися з Кат. Але… вони не поберуться! Вона не одержить розлучення!

Патрик Леслі був приголомшений. Він ледве міг повірити в те, що казав король. А потім ясний, сліпучий спалах пам’яті нагадав йому всі ті численні миті, коли вона казала: «Френсіс — мій друг, і нічого більше».

— Я, — провадив далі король, — планую через кілька днів заманити Босвелла в Літ. Цілком можливо, що він візьме із собою й Кат. Я хочу, щоб і ти там був і забрав її додому. Якщо вона покається за свою нерозсудливість, то може повернутися до нашого двору.

— Але сір! Кат більше не хоче й не любить мене.

Король холодно поглянув на графа Ґленкірка.

— Мені байдуже, любить вона тебе чи ні. Я хочу, щоб ти забрав її назад і пильнував, щоб вона залишалася з тобою. Можеш іти, кузене. На мене ще чекає робота.

Патрик Леслі повернувся до свого міського будинку. Зручно влаштувавшись із графином віскі в бібліотеці перед веселим вогнем, він узявся міркувати. Вона втекла з Босвеллом, а проте він був певен, що Катріона не була коханкою Френсіса Гепберна, коли кинула його. Це, очевидно, сталося пізніше, і тепер Босвелл закоханий у неї, закоханий настільки, щоб розлучитися з Марґарет Дуґлас. Але доки кардинал не дасть їй розлучення, Кат не може ні за кого вийти заміж. Патрик не знав, радіти йому чи сумувати. Він мав їхати в Літ за наказом короля й викрасти власну дружину. Немає жодних сумнівів, що після цього лорд Босвелл приїде на північ зі своїми людьми, щоб повернути її.

— Чорти б їх узяли, тих Стюартів! — вимовив він уголос. Він опинився в пастці між ними, і все через його красуню-дружину. «О, Кат, — подумав він журливо. — Троє чоловіків хочуть тебе, але тільки один може тебе мати — і не той, якого хотіла б ти». Патрик запитував себе, чом вона не втекла з коханцем, коли дізналася, що її клопотання про розлучення було відхилено. Однак потім він згадав усе, що знав про Босвелла. Лорд був чесний чоловік, і через цю чесність, поза всяким сумнівом, він і програє. У короля не було багато ані честі, ані чесності.

Назавтра Патрика викликав особистий Мейтлендів секретар і повідомив, що, як передбачається, Босвелл має з'явитися в Літі за два дні. Він завжди зупиняється в таверні «Золотий якір» на набережній. Леді Леслі має бути з ним.

Два дні потому, 18 жовтня, граф Ґленкірк чекав на приїзд Босвелла в окремій кімнаті таверни «Золотий якір». Він пояснив власникові, що є Босвеллів кузен і приїхав, щоб зустрітися з ним. Господар вважав, що приїзд прикордонного лорда — таємниця, отож тому, хто про нього знає, очевидячки, мав повідомити про приїзд сам Босвелл.

Граф Ґленкірка чекав наодинці. Він не мав жодного наміру силоміць повертати свою дружину. Патрик розумів, що свідомо порушує наказ короля, однак у нього була й власна гордість. У тиші туманного світанку він раптом почув, як гурт вершників заїхав у двір. Почулася хода по сходах, і двері кімнати розчинилися.

— Доброго ранку, кузене Френсісе, — протягнув він. — Заходь, поснідаєш зі мною.

Френсіс Гепберн здивувався, але потім його губи повільно розтяглися в усмішку.

— Кузене Патрику, вдалого дня тобі, — відповів він і взяв простягнутий йому келих елю.

Двоє чоловіків сиділи один навпроти одного.

— Кат із тобою?

— Ні. Я залишив її в Ермітажі. Якоюсь підозрілою видавалася ця зустріч.

— Так, — підтвердив Патрик Леслі. — Це пастка, але у вас іще є час.

— Що ти тут робиш, Ґленкірку?

— Кузен Джеймі послав мене повернути власну дружину.

— Я не віддам її, — тихо сказав Босвелл, і його блакитні очі небезпечно зблиснули.

Якусь мить двоє чоловіків дивились один на одного, а потім Патрик тихо промовив:

— Я й досі кохаю її, Френсісе, але розумію, що втратив її. Заради Бога, чоловіче, забери її подалі й будьте щасливі, доки Джеймс не знищив вас обох!

— Я маю помиритися з королем, Патрику. Я хочу одружитися з Кат і хочу, щоб Ермітаж дістався нашим дітям.

— Забери її, Френсісе. Колись ти дав мені таку саму пораду і я не почув тебе. Потім, коли побачив руки короля на моїй дружині, я не втримав себе в руках, а потім не втримав і Кат. Не повторюй моїх помилок.

— Я нізащо не вчинив би з Кат те, що вчинив ти. Я знаю, що вона пережила. Вона багато тижнів кричала про це уві сні. Господи! Краще б ти просто вбив її.

— Якби я її вбив, кузене, ти не пізнав би того щастя, яке маєш тепер, — відповів Ґленкірк сердито.

— Touche, — відповів Босвелл, устаючи. — Переказуй Мейтлендові мої вибачення, Патрику. Скажеш йому, що я надто поспішав на побачення, — Френсіс Гепберн перекинув ногу через підвіконня й усміхнувся. — Піду через задні двері, так безпечніше. Забери мого коня Валентайна до себе додому. Я знаю, що ти потурбуєшся про нього, — і лорд зник.

Невдовзі після цього прибув Мейтленд із королівськими солдатами, і вони побачили, як граф Ґленкірка доїдає щедрий сніданок.

— Де він? — допитувався канцлер.

— Помчав на побачення, — пояснив Патрик Леслі, і куточки його рота піднялися в легкій усмішці.

— А твоя дружина?

— Її з ним не було, Мейтленде. Вас невірно поінформували. Босвелл знав, що це пастка, і залишив її в безпеці Ермітажу.

— Бачу, тебе не надто турбує, що твоя дружина, мов та повія, прислуговує Босвеллові, — в’їдливо кинув Мейтленд.

Не встиг канцлер вимовити ці слова, як Ґленкірк схопив його за горло. Однією великою рукою він міцно тримав канцлера за шию, другою притискав кинджал до його пухкого живота.

— Ви граєте зі смертю, майстре Мейтленд. — Канцлер перелякано витріщив очі. — Невже мама не вчила вас, майстре Мейтленд, не говорити нічого поганого про тих, хто вищий за вас? Хоч би які були негаразди між мною та моєю дружиною, їхнім джерелом став король, про що вам, майстре Мейтленд, добре відомо. — Узиваючи його повсякчас майстром, Ґленкірк усіляко підкреслював те, що в канцлера немає титулу, адже Патрик знав, що це болюче питання для нього. — Не думайте, — провадив він далі, — що я не розумію, що ви прагнете все це ще більше ускладнити, аби зрештою знищити лорда Босвелла й позбутися його впливу. Що ж, мене не обходить ваша бісова політика! Мене цікавить єдине — аби Катріона була жива-здорова. — Він потрусив канцлера. — Майстре Мейтленд, я не маю жодних сумнівів, що ви неперевершений державний діяч, але ви нічогісінько не тямите в людській природі. Ви помітили жадання кузена Джеймі до моєї дружини й завдяки цьому роздмухали полум’я його ненависті до Босвелла. Якби ви стулили пельку, Френсіс і Кат уже побралися б і поїхали з Шотландії.

Очі Мейтленда розширилися з подиву.

— Так, — сказав Ґленкірк. — Вони були готові прийняти вигнання. Тепер же ви, телепню, загнали їх у глухий кут, і, Боже мій, як же Босвелл готовий боротися з Джеймсом, щоб зберегти її! Скільки життів і скільки грошей забере ця війна між коронованим і некоронованим королями? — Він відпустив канцлера й відштовхнув його.

Мейтленд потер горло, а тоді заговорив:

— Ви й досі кохаєте її, мілорде. Не обов’язково вивчати людську природу, щоб це помітити. Як ви можете відпускати її? Невже не хочете повернути?

— Авжеж, я хотів би її повернути, але вона мене не хоче. А це, майстре Мейтленд, моя провина. Вона кохає Френсіса Гепберна, і, якщо це зробить її щасливою, я хочу, щоб вона була з ним. — Він сумно посміхнувся до канцлера. — Вам цього не зрозуміти, еге, майстре Мейтленд? Гаразд, не намагатимуся пояснити. — Граф узяв свій плащ. — До речі, Босвеллів кінь стоїть унизу. Я заберу його до себе додому. Додому до Ґленкірка й до моїх дітей. Перекажіть королю мої вибачення. — І граф вийшов із кімнати. Його хода відлунювала на сходах, доки він спускався донизу.

Френсіс Гепберн дуже спішно поїхав назад до замку Ермітаж і Катріони Леслі. У нього ятрилося серце. Аби він лише зміг дістатися до свого кузена короля. Аби лише Джеймс повернув землі його старшому синові! Аби лише король дозволив кардиналові дати Кат розлучення — він присягнувся б забрати її й покинути Шотландію. Якби Джеймс зрозумів їхнє кохання, то, звичайно, він допоміг би їм. Якби! Якби! Якби! Проте насамперед треба усунути канцлера. Його вплив особливо небезпечний.

Але осінь була надто красива для зайвих тривог. Дні стояли надзвичайно теплі, вкриті легким пурпуровим серпанком. Босвелл їздив на новому жеребці — великому темно-сірому на ім’я Сіан, що гельською мовою означає «шторм». Кат і її коханий їздили разом так само, як і на початку весни. Сенді Гоум повернувся до свого маєтку.

їм подобалося залишатися сам на сам. Слуги в Ермітажі відчували це й поводилися винятково тактовно. Холодними ясними вечорами, коли зірки здавалися яскравішими та ближчими до Землі, закохані сиділи перед вогнем. Іноді вони мовчали, іноді обговорювали, що робитимуть, коли король пом’якшає й дозволить їм одружитися. Іноді співали разом, а Френсіс підгравав на лютні. У нього був глибокий баритон, у Кат — дзвінке сопрано. їхнє щастя лунало на весь замок, викликаючи поблажливі усмішки слуг. Вони ніколи ще не бачили Френсіса Гепберна таким спокійним, таким щасливим. А чом би й ні? Леді Леслі була мила, ніжна жінка, закохана у свого графа всім серцем.