— Це був шлюб через політику. Він нічогісінько не втратив, розлучившись із нею.

— У такому разі, коханий мій, чому б тобі не дозволити кардиналові дати леді Леслі розлучення? Босвелл так щиро закоханий у неї.

Король був вражений. Він і гадки не мав, що його легковажна маленька королева знає про зв’язок Босвелла з Катріоною Леслі. Він знервовано запитував сам себе, що ще вона знає, і вирішив говорити обережно:

— Енні, леді Леслі вже не юнка. Вона мати шести дітей. А поводиться, як задурена дівка, їй варто схаменутися.

— Але Джеймі! Ґленкірк готовий відпустити її, і тепер, коли моя люба Крістіна овдовіла… О, Джеймі! Як було б чудово, якби Крістіна могла вийти заміж за Ґленкірка. Тоді моя маленька хрещениця Енн Фітц-Леслі могла б зростати в справжній родині.

— Моя люба Енні, Леслі прожили в шлюбі чотирнадцять років. Я не можу дозволити їм розірвати цей шлюб через якусь примху. Це буде поганий приклад для всього двору. Потрібно зміцнювати моральні цінності придворних. Якщо я дозволю Леслі розлучитися, то кожен чоловік, захопившись іншою жінкою, захоче розлучитися зі своєю дружиною, і кожна коханка чекатиме, що її коханець одружиться з нею.

Королева подумала, що король переймається цією справою значно дужче, ніж варто було б, і вважала, що якби він хотів насправді змінити двір, то подав би сам гарний приклад, а не забороняв би розлучатися тим, хто бажає стати до шлюбу. Адже ці двоє не хочуть жити в гріху.

Проте вона більше не могла сперечатися з ним, принаймні не цього разу. Королева була розчарована, бо їй подобався Френсіс і вона з радістю допомогла б йому.

Першого дня нового 1593 року граф Босвелл звернувся по допомогу до церкви, благаючи не відмовляти йому через гнів короля. Лордові потрібна була їхня підтримка, однак священнослужителі визнали за краще не вважити на його прохання. А от літня королева Англії не залишилася байдужою. Вона потурбувалася про те, щоб прикордонному лордові не бракувало грошей, і запропонувала йому притулок у разі потреби.

Елізабет Тюдор не подобався Джеймс Стюарт. Усе йшлося до того, що він мав стати її спадкоємцем (хоч офіційно вона його таким іще не визнала), але королева вважала його улесливим лицеміром. Якийсь непевний він був: казав одне, а робив інше.

Вона не розуміла цього раптового й затятого переслідування Френсіса Стюарта-Гепберна. Наскільки їй було відомо, граф Босвелл завжди був відданий королівській родині Шотландії.

Елізабет усміхнулася. Босвелл відвідував її двір кілька років тому. Він був молодий, але, не взяв би його кат, уже тоді був блискучий, вишуканий пройдисвіт. Тут крилося щось значно глибше, ніж можна було помітити простим оком, але досі її шпигуни нічого не змогли пояснити. Отож вона запропонувала свою підтримку прикордонному лордові, бо їй подобалося плести інтриги і встромляти палиці в колеса Джеймсові, та й дошкульним її місцем завжди були вишукані пройдисвіти.

А тим часом зима знову позамітала все, і Кат стало спокійніше. Вони влаштували в Ермітажі святкування Дванадцятої ночі для всіх сусідів-дворян. Місцеві поміщики та їхні леді ставилися до графині як до Босвеллової дружини, дарма що вона нею не була. Вони ненавиділи короля за таку немилість до їхнього героя та його леді.

Уже майже рік Кат не бачила своїх старших дітей. Однак їхати в Ермітаж було для них надто небезпечно. Вона ледве знала двох наймолодших і з жалем запитувала себе, чи пам’ятають вони її взагалі.

Босвелл також сумував за дітьми. Катріона Леслі мала хист створювати тепле родинне коло, напоєне щастям. Босвелла це заспокоювало. Та доки вони не побралися, народжувати свою спільну дитину не наважувалися.

Надворі й далі стояла зима, а Кат усе дужче прагнула поїхати до Франції, і зрештою лорд погодився покинути Шотландію, якщо до кінця року він не залагодить усі питання з кузеном.

Розділ 32

Коли Джеймс Стюарт дізнався, що його кузина королева Англії допомагає грішми його кузенові графу Босвеллу він доручив серові Роберту Мелвіллу, своєму послові в Англії, переконати Елізабет припинити це. А що справа ця стала відома загалові, то королеві не залишилось іншого вибору, окрім як скоритися. Тепер на Френсіса Гепберна чатувала небезпека по обидва боки кордону. І найгірше було попереду.

Двадцять першого липня 1593 року знову було винесено вирок про конфіскацію майна Френсіса Стюарта-Гепберна, п’ятого графа Босвелла. Але цього разу ще й розкололи навпіл його герб під Меркаткросс в Единбурзі. Вражені, герцог Леннокс та інші дворяни палко забажали допомогти Босвеллові. Якщо Мейтлендові вдалося обернути короля проти його власної крові, то що могло статися з ними?

Босвелл у супроводі лише свого зведеного брата поїхав до столиці. Його прикордонники прослизали в місто по двоє та по троє, і зрештою їх набилося в Единбург повнісінько цілком таємно. Катріона Леслі залишилася в Ермітажі.

— Що ж тепер буде? — благально допитувалася вона.

— Не знаю. Якщо дістануся до Джеймса, спробую переконати його повернути землі, які я залишив своєму нащадкові. І, якщо доведеться, я змушу його дозволити кардиналові схвалити твоє прохання про розлучення. Тоді, кохана, ми опинимося в безпеці.

— А як ти не зустрінешся з ним?

— Тоді, моя люба, поїдемо до Франції. Нехай Анґус відстоює майбутнє своїх онуків.

Вона горнулася до нього, її губи припрошували його до поцілунків, її м’яке тіло поступалося йому. Прийнявши запрошення, він пристрасно любився з нею, а потім поспав кілька годин, обійнявши кохану. Коли вона прокинулася, його вже не було поряд, і їй стало страшно.

Двадцять четвертого липня 1593 року Джеймс Стюарт прокинувся в тьмяно-сіру удосвітню годину. У повітрі було вогко, і йому здалося, що йде дощ. Почувся тихий скрегіт, немов по підлозі пересували стілець.

— Барра? Хлопче, це ти? — гукнув він. У відповідь анітелень. Серце короля шалено закалатало в грудях, і його нічна сорочка змокла від холодного поту. Дуже повільно він повернувся й визирнув із-за завіси над ліжком.

— Доброго ранку, Джеймі, — привітався Френсіс Стюарт-Гепберн.

Король закричав. Кинувшись на протилежний бік ліжка, він зіскочив із нього та швидко сіпнув ручку дверей, що вели до спальні королеви. Вони не відчинялися. Джеймс повернувся обличчям до свого супротивника, притискаючись спиною до дверей королеви так, неначе сподівався просочитися крізь них. Якусь мить кузени визирались одне на одного — один розпатланий і наляканий, у змоклій шовковій сорочці, другий спокійний і впевнений, у червоному картатому кілті, з оголеним мечем.

Босвелл поволі ступав, відстань між ними скорочувалася. Король тремтів. Блакитні очі Френсіса Гепберна звузилися. Схопивши обличчя кузена, затиснувши його між великим і вказівним пальцями, він прогарчав:

— Ось, мій любий хлопчику. Ти казав, що я мрію забрати твоє життя… Поглянь, як я тримаю його в руці!

Король похитнувся, ніби от-от мав знепритомніти.

— Бог із тобою, Джеймі! Я тут не для того, щоб убити тебе, — нетерпляче сказав Босвелл. — Опануй себе!

Очі Джеймса закотилися, і він очманіло подивився на графа.

— Ти не дістанеш мою душу, Френсісе! Можеш мене вбити, якщо хочеш, але душа моя тобі не дістанеться!

— Боже-світе! — вибухнув Босвелл. — Що б я в біса робив із твоєю душею, Джеймі? Я прийшов лише налагодити наші стосунки. Мені не потрібні твоє життя, твоя душа, корона чи твоє дурнувате королівство, Джеймі. Я просто хочу повернути свої землі для мого спадкоємця та взяти Кат Леслі за дружину. Дай мені це, і я назавжди зникну з твого життя, якщо ти цього захочеш!

— Мейтленд каже, що ти хочеш убити мене, — мовив король.

— Твій Мейтленд — просто смердючий кізяк! — пояснив Босвелл.

Король засміявся, незважаючи на свій страх. Прикордонний лорд простягнув руку й узяв королівський халат.

— Вдягнися, Джеймі. Ти, здається, змерз. — Відтягнувши короля від дверей, він допоміг йому влізти в теплий одяг. Потім, наливши ковток віскі, він силоміць влив його Джеймсові в рот. На обличчя короля почав повертатися рум’янець. Помітивши це, Босвелл опустився перед ним навколішки й простягнув руків’я меча своєму володареві.

Ця проста дія, здавалося, заспокоїла короля й навіть викликала в нього деяке зніяковіння.

— Ой, Френсісе, вставай і забери свого меча.

Граф підкорився і, підвівшись, підкинув дров у вогонь. З дозволу короля Босвелл сів, і чоловіки опинились один навпроти одного.

— Мабуть, у палаці повнісінько твоїх людей, — мовив король, скорившись долі.

— Так, — гірко посміхнувся Босвелл. — І людей Леннокса, і Анґуса, і Гоума, і Колвілла, і Лоджі, і Барлі, і Гантлі. Я не такий дурень, щоб завітати до тебе, кузене, без зграйки друзів.

— Вони пішли за тобою так, як ніколи не йдуть за мною.

— Тільки через Мейтленда, Джеймі. Мейтленд хоче забрати їхні права. Він перевіряє свої методи на мені, і вони знають, що, якщо я впаду, усі вони опиняться в небезпеці й можуть упасти слідом. Вони віддані самим собі.

— А кому ти відданий, Френсісе?

— Як і вони, насамперед собі та моїм найріднішим людям.

— Ти чесний, Френсісе.

— Джеймі, хлопчику мій, я завжди був із тобою чесний. Тепер настала твоя черга бути чесним зі мною. Я знаю, що ти справедливо вчиниш із моїми землями. Вони по праву належать хлопчикові Марґарет.

— А хіба це й не твій хлопчик, Френсісе?

— Я його батько, Джеймі, але насправді він ніколи не був моїм. Жоден із них не був. Вони Марґарет, і вони Анґусові, але не мої. Ось чому Кат така важлива для мене. Вона моя, і коли в нас з’являться діти, вони будуть наші.