— Френсісе, — сказав Ґленкірк доброзичливо. — Я все життя кохаю її, відтоді, як ми заручилися, коли вона була крихітним чотирирічним дівчатком. А вона, мабуть, кохала мене просто тому, що всі сподівалися від неї кохання до мене, а вона більше нікого й не знала. Я знав багатьох жінок і оцінив цей скарб, який Мем призначила для мене. Якби я не погарячкував два з половиною роки тому, вона й далі мене кохала б, але я таки погарячкував, а в тебе вистачило мудрості осягнути всю її цінність. Ти підібрав те, що я так недбало викинув. Джеймс наказав нам бути нещасними, бо сам нещасний. Якби він насправді кохав Кат, він бажав би їй щастя з тобою, як бажаю я. Натомість він силоміць повертає її до мене. Я присягаюся тобі, друже, що тепер цінуватиму її. Може, вона ніколи й не покохає мене знову, але цього разу я її оберігатиму!

Босвелл на мить заплющив очі, ніби стримуючи сльози. Коли він заговорив, голос у нього був низький і хрипкий:

— Ти маєш почати кохатися з нею, Патрику. Не будь надто ввічливий із нею, не треба чекати, доки загояться її рани. Якщо чекатимеш, ти ніколи не побачиш її знову у своєму ліжку. Ми так міцно пов’язані, ми з Кат, але ти зможеш полегшити її біль, кохаючись із нею. Та разом із тим, чоловіче, заради Бога, будь ніжний із нею. Вона не фортеця, на яку треба насідати. Поводься з нею лагідно, от побачиш, так вона краще тебе сприйматиме. — Ґленкірк почервонів, але Босвелл не зважав на це. Він устав. — Іще одне, Патрику. Перш ніж покинути Шотландію, я захочу з нею побачитись.

— Покинути? — спантеличено перепитав Ґленкірк. — Джеймі збирається тебе вигнати?

— Ні. На таке в нього не стачить духу, але навряд чи ми з тим коронованим хлопчиськом зможемо жити в одній країні. До того ж… він не звик додержувати слова. Незабаром почне торгуватися щодо тих умов, які ми погодили сьогодні, а ваш шановний Джон Мейтленд штовхатиме його на нові дурниці. Джеймс уперто прагне бути володарем, Патрику. Не сумнівайся в цьому. Тут, у Шотландії, покінчено зі старими звичками. Леннокс, Анґус та інші використовують мене як зброю проти Джеймі. Не думай, що я цього не розумію. Після наступної сутички мені доведеться забиратись, і я це знаю. Для мене це тільки питання часу. Але перш ніж піду, я хотів би востаннє попрощатися з моєю Кат, якщо вона схоче побачити мене. Обіцяй мені, що не заборонятимеш їй цього.

— Господи, Френсісе! Ти забагато в мене просиш!

Погляд блакитних очей Босвелла став твердішим.

— Почуй мене, Патрику Леслі. Я міг би зараз піти з цієї кімнати, поїхати до Ермітажу, сказати Кат, що мені не вдалося зустрітися з Джеймі, і сісти на корабель до Франції вже цього тижня. Доки до нас дійшли б якісь новини, вона б уже одержала розлучення від люб’язних французів, ступила б зі мною до законного шлюбу й виношувала б моє дитя. Ваша родина втратила б усе. Хто в кого забагато просить?

Ґленкірк звів брову.

— Френсісе, якби я насправді міг подумати, що ти таке вчиниш, убив би тебе зараз, — сказав він люб’язно. — Утім, ти чоловік честі, як і я. Коли будеш їхати, зустрінешся з Кат, якщо вона цього схоче. — Він підвівся й простягнув руку своєму кузенові.

Босвелл потиснув її. На мить їхні очі зустрілися. Потім Френсіс Гепберн вийшов із кімнати так само, як і увійшов до неї, — у вікно. Патрика Леслі посів незбагненний смуток.

Розділ 33

Босвелл їхав усю ніч і наступний ранок і прибув до Ермітажу майже опівдні. Лише поглянувши на його обличчя, Кат зрозуміла, що він приніс погані новини, але нічого в нього не запитувала. Натомість вона повела його до кімнати, зняла з нього чоботи й вклала в ліжко. Увечері, коли Босвелл прокинувся, у Кат була готова для нього добра вечеря. І лише поївши, він заговорив до неї.

— Король наказав, щоб ти повернулася до Ґленкірка до першого вересня.

Вона миттєво повернула до нього обличчя, в очах у неї був жах.

— Якщо ти цього не зробиш, — провадив він далі, — Джеймі відбере землі й майно у всіх Леслі, і з Ґленкірка, і з Сайтена, а ще у Хей із Ґрейгевена.

— Хай відбирає!

— Кат!

— Хай відбирає, Босвелле! Я без тебе помру!

Він міцно обійняв її руками.

— Кат! Кат! Подумай, дівчинко моя. Подумай! Скільки в тебе дітей?

— Шестеро.

— А у твоїх кузенів, скільки в них нині дітей?

— Щонайменше три десятки, — відповіла вона.

— І кузенів у тебе зо два десятки, а ще брати рідні та покоління твоїх батьків, і Mop-Леслі. Боже мій, Кат! Десь близько сотні людей! Та й про моїх дітей, кохана, не можна забувати. Усіх цих невинних людей буде занапащено, а там і діти, і старі. Ні, люба. Ані ти, ані я не зможемо побудувати життя на уламках обох наших родин.

— Не проганяй мене, Босвелле, — жалібно прошепотіла вона. — Я б краще померла.

— Якщо ми втікатимемо, якщо спробуємо якимось чином вшитися від Джеймі, він розорить наших рідних. Король дуже жорстко балакав зі мною. Він хоче покарати нас, і він знайшов для цього найвишуканіші тортури, для нас із тобою, а також для Патрика Леслі. Він досі кохає тебе, Кат. Не бійся повертатися до нього.

Вона поглянула на нього знизу вгору.

— Як ти можеш говорити зі мною про таке, Френсісе?

— Бо я мушу! Господи, Кат! Я цього не витримаю! — Голос у нього затремтів. — Ти ж моє життя, дівчинко!

Вони заплакали. Прикордонний лорд і його кохана припали одне до одного й ридали, доки не виплакали всі сльози. Потім стояли поряд, обіймаючись, доки Френсіс Гепберн не підхопив Катріону Леслі на руки й не поніс до ліжка. Уночі Кат прокинулася й побачила, що Босвелла в ліжку немає. На мить вона злякалась, але потім помітила, що він стоїть біля вікна й дивиться на залитий місячним світлом краєвид. Він повернувся, і Кат побачила його обличчя, мокре від сліз. Вона вдала, що спить, розуміючи, що його страждання лише поглибиться, якщо він збагне, що вона бачила його. Скимний біль пульсував у її грудях, і вона кусала кулаки, щоб придушити крик, який рвався з горла.

Наступні кілька днів Босвелл і Катріона не могли залишатися одне без одного більш ніж на кілька хвилин. Розуміння того, що їм залишилося бути разом якийсь місяць, завдавало закоханим, як і сподівався король, неабияких страждань. Зрештою Кат обрала рішення, яке мало полегшити їхні останні тижні.

— Я хочу поїхати в нашу хатинку, — сказала вона йому. — Я прийшла до тебе саме туди. І якщо я маю піти від тебе, то піду звідти.

Босвелл уже пояснив їй, що король заборонив йому наближатися до Единбурга менш ніж на десять миль, а також супроводжувати графиню Ґленкірка від прикордоння. Вона мала приїхати в супроводі лорда Гоума.

Лорд послав своїх слугу Чевіот, доручивши їм прибрати й освіжити будинок та поповнити запаси. Вони житимуть так, як і жили на початку, — укупці, самотиною. Того дня, коли Френсіс і Катріона востаннє разом виїхали з Ермітажу, у них залишалося три тижні. Вони не прощалися зі слугами, бо просто не витримали б іще одного вияву почуттів. Геркулес мав зустріти лорда Гоума, коли той приїде супроводжувати Кат, і привезти його до місця зустрічі.

Наближався кінець літа, і вечори вже були прохолодні. Вони проводили дні, катаючись верхи, гуляючи, сидячи тихо на прихованому пагорбі, з якого виднілися прикордонні долини, спостерігаючи, як орли ширяють у потоках західного вітру. Ночі минали в любощах, таких, яких жоден із них досі не знав, водночас солодких і гірких від усвідомлення, що ось-ось вони мають розлучитися.

Якось уранці графиня спустилася сходами вниз і побачила, що Босвелл саме заходить у будинок.

— Поглянь, Кат, — промовив він, показуючи в руці рибу. — Ось лосося зловив і знайшов кілька пізніх листків крес-салату.

Кат розплакалася, згадавши, як першого дня, що вона провела з ним у цьому будинку, він сказав їй майже ці самі слова. Зрозумівши, у чому річ, Босвелл вилаявся, а потім вилаявся ще раз, бо сьогодні був їхній останній день. Нарешті опанувавши себе, вона поглянула на нього крізь мокрі вії.

— І, здається, з кухні пахне баранячим бульйоном?

Він кивнув. Вона не змогла стримати сміху через його скорботний вираз.

— Чисть свою рибу, Босвелле, — промовила вона весело, — але я з’їм її увечері. Яка сьогодні погода?

— Тепла. Я знайшов лужок айстр побіля річечки. Ходімо купатися!

Її зелені очі блиснули.

— А потім кохатимешся зі мною в айстрах? — піддражнила вона його.

— Так, — повільно відповів він, його блакитні очі були спокійні, серйозні.

Вона кинулася йому на груди й пригорнулася до нього.

— О Босвелле! Босвелле! Здається, я цього не витримаю!

Він на якусь мить міцно обійняв її.

— Іди вдягайся, серденько. Я почищу цю рибу та підготую хліба із сиром, щоб нам було що взяти із собою сьогодні.

Вони повільно їхали верхи під майже осіннім сонцем. Долини внизу злегка сяяли в багряному серпанку. Катріона та Френсіс покупалися в холодній річковій воді, а потім любилися. Вона заливалася сміхом, а над ними серед духмяних квітів гули пухнасті джмелі. Потім їли хліб із сиром, що він привіз у торбі, прикріпленій до сідла, пили сухе біле вино з фляжки, жували ранні яблука. Хутко сонце почало сідати, і вони поїхали додому.

У дорозі вона тихо запитала:

— О котрій ми маємо завтра зустрітися з лордом Гоумом?

— Через дві години після сходу сонця, — відповів він, дивлячись прямо перед собою. А потім до нього долинув її шепіт:

— Так скоро…

Сонце потонуло в гарячому помаранчевому сяйві позаду них. Неначе дражнячи закоханих, на темному небі над їхніми головами яскраво засвітилася Венера. Коні легко знайшли зворотну дорогу до Босвеллового будиночка, і доки граф годував і напував тварин, влаштовуючи їх на ніч, Кат приготувала для них вечерю. Вони їли мовчки, а потім вона сказала: