Його руки стислися навколо неї.

— Я розумію, що не зробив у цьому житті нічогісінько, щоб заслужити таке твоє кохання, солодка моя Катріоно Майрі.

Годинник на каміні пробив п’яту, і вона мовила:

— Господи! Ми ж спізнимося на вечерю! Що про нас подумають Ґордони? — Простягнувши руку, вона смикнула мотузочку дзвоника. Вивільняючись із його рук, підвелася.

Босвеллові перехопило дух від її досконалого тіла. Довге волосся тепер не закривало прегарних вигинів її спини. Він любився з багатьма жінками, але жодна з них не була варта навіть її нігтя. Він був не з тих чоловіків, що пишаються, діставши жінку, але він дуже пишався тим, що ця жінка кохала його.

З’явилася Сьюзен і скромно встановила ширму, за якою її господиня могла переодягтися. Камердинер, якому Ґордони доручили служити лордові Босвеллу, кинувся закривати найпотаємніші частини тіла графа, що встав зі сколошканого ліжка, однак зі спаленілих щік Сьюзен збагнув, що не встиг. Не знайшовши сили стриматися, Босвелл підморгнув маленькій служниці. Та мало не знепритомніла.

— Іди до біса, Френсісе! Досить дражнити Сьюзен! У неї через тебе з рук усе валиться. Ні, дитино. Отой кулон!

Босвелл одягнувся в кілт, і Кат уважно його оглянула.

— Не взяв би тебе кат, Френсісе, — весело мовила вона. — У тебе найкрасивіші ноги, які мені доводилося бачити в кілті.

Він пустотливо всміхнувся до неї.

— А в тебе, мадам, найкрасивіші… — Він помітив її застережний погляд, засміявся й кивнув. — Саме так, найкрасивіші, люба моя!

Вона безпорадно засміялася.

— Ти страшна людина! Веди вже мене на вечерю.

Вони спустились зі своєї вежі вниз, до зали, де на них чекали тільки Джордж і Генрієтта Ґордони. Граф Гантлі був упевнений, що Босвелл і Кат не зрадіють товариству, тож більше нікого не було.

Джордж Ґордон, якого називали Північним Півнем, був родичем короля. Кат зустрічалася з ним при дворі. Він мудро тримав свою дружину подалі від двору. Генрієтта Ґордон була малесенька, витончена, з м’яким ледь жовтуватим волоссям і величезними золотаво-карими очима. Вишукана й освічена, мала чарівні галльські манери й добре серце. їм із Кат Леслі знадобилося небагато часу, щоб потоваришувати.

Знаючи, що Босвелл пробуде в них усю зиму, вона запросила Катріону також залишитися. Потім з’ясувала, що, хоч графинині сини вже виїхали з дому, її дочки ще живуть з родиною, тож вона запропонувала і їм приїхати до Гантлі на Різдво та на Дванадцяту ніч. Коли Кат стала заперечувати, бо не хотіла, щоб Меґ залишалася сама, Генрієтта одразу ж запросила і вдову.

Домовилися, що Бесс, Аманда й Мораґ приїдуть на свята. А от Меґ покликали до Форбс Манор, до її молодшого сина Майкла та його дружини Ізабелли. Вона не часто з ними бачилась і вирішила, що кращої нагоди не буде. Стара графиня написала, що є, мовляв, одна незручність: близнятам доведеться поїхати в Гантлі. Меґ не хотіла, щоб вони залишалися в Ґленкірку із самими слугами.

Босвелл аж захлинався від захоплення.

— Наші діти! — повторював він. — Я побачу своїх дітей!

— Ти не зможеш називати їх своїми, — попередила вона його. — Ніхто не має сумніву, що їхній батько — Патрик Леслі. Я не дозволю нікому — навіть тобі — наражати їх на небезпеку.

Так Босвеллові відкрилася зовсім нова сторона її характеру: відчайдушна мати-захисниця. Він обійняв її рукою.

— Доля не надто люб’язна до нас, еге, Кат?

— Зараз ми разом, Босвелле, — відповіла вона йому.

Невисловлене запитання «Чи ж надовго?» висіло в повітрі, але ані Френсіс, ані Кат не могли його поставити.

І поки надворі стояла осінь, вони скористалися гостинністю Ґордонів. Так доля подарувала їм спокійне місце, де Френсіс і Катріона могли провести разом останні свої місяці. На якийсь короткий час вони могли забути про боротьбу Френсіса Стюарта-Гепберна проти всього світу й про особисту ворожнечу, що палала навколо них двох. Коли настане майбуття, вони мужньо зустрінуть його. А поки що насолоджувалися своїм щастям.

Розділ 36

Зелено-золотий вересень змінився жовтнем, забарвленим у всі кольори веселки. Дерева навколо Гантлі вдяглися у звичне яскраве вбрання. Сіро-коричневі фарби листопада разюче відрізнялися від краси попереднього місяця. Перший сніг випав пізно, на День Святого Томаса, і того самого дня з’явилися й діти Леслі.

Бесс приїхала верхи на ласкавій коричневій кобилі, інші діти з наглядачами — у каретах у супроводі Коналла та п’ятдесяти озброєних вершників. Дванадцятирічна Бесс Леслі аж зі шкури пнулася, намагаючись здаватися дорослою. Вона була вдягнена в елегантну амазонку з бордового оксамиту, дібраний зі смаком, оздоблений соболиним хутром плащ і маленький капелюшок, що увінчував темне, акуратно заплетене волосся. Кат ніколи ще не бачила своєї старшої дочки із зібраним нагору волоссям.

— Вона tres chic[4], — пробурмотіла Генрієтта.

— І ще зовсім юна, — відповіла Кат і відчула клубок у горлі.

— Ти їй не надто подобаєшся, — засміялася Генрієтта, прикриваючись пухкою білою долонькою, укритою перснями. — Юнки — особливо незаймані — зазвичай страшенно ревниві.

— Так, — погодилася, усміхаючись, Кат. — Я теж такою була підлітком. Бідолашна. їй подобається Френсіс. Бесс нічого не може вдіяти, але вона любить свого батька, і їй здається, що вона зраджує його, коли приязно спілкується з Босвеллом. Вона не може зрозуміти, чому мені стало байдуже до її батька, а я не наважуюся розповісти їй правду та уникаю її запитань, а це її тільки дужче засмучує й спантеличує.

— Правда, подруго моя, засмутила б її ще дужче. Не хвилюйся, Кат. Ходімо вже зустрічати твоїх дітей.

Серйозне юне личко Бесс освітилося тієї миті, коли вона уздріла маму. Забувши про гідність, дівчинка кинулася з коня в обійми Кат.

— Мамо!

Кат притиснула дівчинку до себе. Потім, відпускаючи її, м’яко дорікнула:

— Бесс, що за манери! Привітай реверансом лорда й леді Ґордонів та лорда Босвелла.

У дівчинки порожевіли щоки, вона повернулась і зробила вишуканий реверанс перед іншими дорослими.

Генрієтта Ґордон поцілувала дівчинку в обидві щоки, і Джордж Ґордон пробурмотів якесь доречне вітання. Потім уперед ступив Босвелл. Узявши руку юної дівчини, він підніс її до губ і поцілував.

— Я дуже радий знову бачити вас, леді Елізабет, — сказав граф, і його блакитні очі пустотливо блиснули.

«Чорт би його забрав, — подумала Бесс. — Я не хочу, щоб він мені подобався, але він мені таки подобається!»

І на якусь мить Бесс розгледіла в ньому того чоловіка, яким була так зачарована її мати.

Аманда й Мораґ Леслі спустилися з карети й присідали в прекрасних реверансах перед господарями, що радо їх вітали. Кат по черзі поцілувала обох своїх дочок. Нарешті з другої карети вийшли сестри Керр із близнятами на руках.

— Ах! — вигукнула графиня Ґленкірка. — Дивіться всі! Це мої найменшенькі. — Вона відкинула покривальце з личка Джейн: з-під мереживних країв чепчика визирали каштанові кучерики, а рожевих щічок торкалися темні вії. Дитина спала. А от Ян спати й не думав. Кат була вражена, зловивши такий знайомий погляд його темно-синіх очей.

— Ти прокинувся, любенький? — зацвірінчала вона над хлопчиком, забираючи його в Саллі. — Ось він, мій крихітний хлопчинка. Madame et monsieurs. Je presente le seigneur[5] Яна Леслі. — Графиня повернулася. — Візьми, Босвелле. Потримаєш його трохи, а я тим часом візьму мою Джейн. — Вона передала лордові дитину, сердито примовляючи: — Господи, Френсісе! Він же не мокрий! Не впусти його!

Узявши дівчинку в Люсі, вона запропонувала:

— Ходімо в будинок. Тут холоднувато для дітей.

Схвильований, але задоволений Френсіс Гепберн пішов за нею. Йому сподобалося, як вигадливо Кат дала йому потримати його сина. Босвелл сів перед каміном у головній залі й, притримуючи, посадовив дитину собі на коліна.

— Здоров, Яне, мій маленький синочку, — проказав він тихо. Хлопчик серйозно поглянув на нього, а потім, простягнувши повненький кулачок до чоловіка, що схилився над ним, схопив того за волосся й смикнув.

— Ооохххх! — заволав граф Босвелл, але тихий сміх дитини перетворив його обурення на радість. — Та ти справжнє маленьке чортенятко, хлопчиську! — усміхнувся він, і Кат зрозуміла, що він дуже вдоволений своїм сином.

— Час уже віддавати Яна його няні, Френсісе, — мовила вона. Граф підкорився. — А як вам його сестричка, мілорде? — Босвелл подивився на Джейн, яка вже прокинулася, і всміхнувся до неї. Йому на радість дитина сором’язливо всміхнулася у відповідь.

— Трохи схожа на тебе, — сказав він.

— Еге, — відповіла Кат. — Хоча в неї руденьке волосся. Меґ каже, що це колір від Стюартів, але серед Леслі теж трапляються руді.

Іще якусь мить Босвелл жадібно розглядав двох малюків. У глибині душі він проклинав Джеймса Стюарта. Його син і дочка зростуть як Леслі, не знаючи свого справжнього батька.

Він до нестями хотів цих дітей і з жалем дивився, як сестри Керр несуть близнят до дитячих кімнат Ґордонів.

Різдвяний день був холодний і сірий. Босвелл, підтримуючи то стару, то нову церкву, керуючись змінами в політиці, відвідав святкову службу в католицькій маєтковій церкві Ґордонів. Стоячи поряд зі своєю коханкою навколішках на холодній кам’яній долівці церкви, він укотре запитував себе, чому виникла ця війна за те, як правильно вірити у вищу силу. Хіба Богові — якщо тільки він насправді існує — на це не начхати?

Однак поглянувши на Кат, Босвелл змінив свою думку. Так, Бог існує. Біда тільки в тому, що він, схоже, на боці короля, хоча граф і гадки не мав, за що той Бог може схвалювати Джеймсові вчинки. Він, либонь, узагалі не знається на людях.